«ВИСТУПИ УЧАСНИКІВ ФАХОВОЇ ДИСКУСІЇ ПРОБЛЕМИ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ ВЛАСНОСТІ ТА ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ТІНЬОВИХ КАПІТАЛІВ В УКРАЇНІ*» | UberText: lang-uk

[Повна версія]
Обсяг українського тексту: 88%

Повна версія

Виступи учасників фахової дискусії на тему «Проблеми перерозподілу власності та легалізації ті...
Виступи учасників фахової дискусії на тему «Проблеми перерозподілу власності та легалізації

тіньових капіталів в Україні», що відбулася 24 березня 2004 р., подано в алфавітному порядку

за стенограмою (із певними скороченнями).

Податкова амністія повинна бути довгостроковою

Ірина АКІМОВА,
директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій

Про проблему легалізації тіньових доходів. Вживатиму термін «податкова амністія», що використовується у всьому світі і пов’язаний із легалізацією тіньових доходів. Питання перше: чи можна в умовах, коли у громадян досить низька довіра до державної влади і судів, починати вирішувати проблему легалізації тіньових доходів? З моєї точки зору, відповідь на це питання — позитивна. Питання друге: яким шляхом можна здійснювати легалізацію тіньових доходів? Дискусія може бути багатогодинною. Сьогодні ми обговорювали тільки один варіант податкової амністії — одноразову податкову амністію, що проводиться протягом короткого періоду часу за тими чи іншими процедурами (котрі передбачають перевірку джерел доходів або не передбачають). Але є й інші варіанти.

Інститут економічних досліджень і політичних консультацій підтримує таку пропозицію: у рамках кампанії з легалізації тіньових доходів можна розпочати довгострокову податкову амністію не за зниженою ставкою оподатковування, тобто 10%, а за поточною — 13%. Слід також передбачити можливість перевірки джерела надходження легалізовуваних доходів.

Яку позитивну віддачу можна очікувати від такого варіанта податкової амністії?

Перше — проблема детінізації. Якщо проводити одноразову податкову амністію, то вона не знизить, а радше навпаки — підвищить стимули до розвитку тіньової економіки, оскільки в цьому разі можуть виникнути сподівання, що майбутнє уникнення сплати податків буде прощено. І навіть нечисленні чесні платники податків виявляться «дестимульованими» у питанні сплати податків у Державний бюджет.

У разі ж продовження податкової амністії такі очікування не виникнуть. І ефект детінізації буде більш виражений.

** Друге — доходи Державного бюджету.** Навряд чи очікується, що тривала програма детінізації призведе до суттєвих надходжень доходів у короткостроковому періоді. Але слід враховувати і довгострокову перспективу. Відсутність очікування прощення «податкових злочинів» призведе до того, що податкова дисципліна в довгостроковому періоді буде вищою, — це позитивно позначиться і на надходженнях у Державний бюджет.

** Третє — проблема інвестицій.** Висловлюються припущення, що одноразова податкова амністія зможе збільшити інвестиції в економіку. Більшість фахівців не поділяють такої точки зору. Тільки у разі довгострокової податкової амністії інвестори зможуть декларувати свої доходи: вони матимуть шанс здійснити інвестиції і зможуть ним скористатися в той момент, коли підвищиться довіра до державної влади і поліпшиться інвестиційний клімат.

** Четверте — проблема відмивання «брудних» грошей і корупції.** У процесі податкової амністії необхідно забезпечити можливість перевірки джерел надходження тіньових капіталів. Інакше навряд чи можна буде протидіяти легалізації тіньових капіталів, зароблених, наприклад, на продажі зброї, наркотиків тощо. Ми можемо заборонити легалізувати капітали, отримані, скажімо, від незаконного продажу зброї. А як щодо корумпованих платежів? Чи можемо ми дозволити легалізувати доходи державних чиновників від корумпованої діяльності?

На мій погляд, це було б дуже небезпечно. Тим більше в умовах, коли рівень корупції в Україні — один із найвищих у світі.

І, нарешті, питання реприватизації, яка означає початкову націоналізацію вже приватизованого об’єкта з наступним його перепродажем у приватні руки. Чи потрібен нам спеціальний закон про реприватизацію? Ні, не потрібен.

По-перше, сьогодні в Україні більшість спірних питань, що стосуються реприватизації, зачіпають окремі підприємства, а не галузі господарського комплексу, як це заведено робити у світі. В умовах корупції прийняття такого закону підвищує стимули і можливості для корумпованого перерозподілу об’єктів власності в інтересах існуючих або майбутніх монополістів. Тому прийняття такого закону вважаємо небажаним.

По-друге, чинне законодавство дозволяє повертати об’єкти, приватизовані з порушенням законодавства, у руки держави. Тому слід просто допрацьовувати, а головне — використовувати чинне законодавство, а не розробляти нове.

З погляду міжнародного іміджу України прийняття закону про реприватизацію, можливо, матиме негативні наслідки, адже закордонні інвестори можуть сприйняти це як непрямий індикатор того, що держава не гарантує прав власності. Вона дійсно не гарантує їх зараз і не збирається робити цього в майбутньому.

Тому сьогодні, коли велика кількість об’єктів власності, особливо в інфраструктурних галузях, узагалі не приватизована, доцільно займатися питаннями регуляторного клімату, проблемами захисту прав власності, а питання про реприватизацію і перерозподіл власності — залишити не органам державної влади, а ринку. Ринок зможе визначити, хто ефективний власник, а хто — ні.

Значення детінізації економіки
та легалізації тіньових капіталів
для розвитку економіки і демократії
в Україні

Захарій ВАРНАЛІЙ,
заступник директора
Національного інституту стратегічних
досліджень

Проблема перерозподілу власності та легалізації тіньових капіталів комплексна. Легалізація доходів, отриманих незаконним шляхом, або неоподаткованих, — лише невелика складова проблеми тіньової економіки.

Мабуть, кожен студент-медик знає, що треба боротися не з наслідками хвороби (а тіньова економіка — це хвора економіка), а з її причинами.

Я не проти легалізації, але давайте говорити про те, які головні причини спонукали і досі спонукають підприємців до переходу в тінь. Об’єктивна причина — надмірне, на жаль, недостатньо науково обгрунтоване втручання держави в господарську діяльність.

Не так багато було наукових досліджень, і не так багато науковців залучено до розробки цієї складової проблеми. Навіть за офіційними даними, тіньова економіка становить 40% ВВП. А за неофіційними — майже половина економіки працює в тіні, досліджують же цю проблему — одиниці. Крім того, підготовлені науково-практичні рекомендації стосовно детінізації економіки не були реалізовані.

Хочу підкреслити актуальність проблеми, виходячи з формальних аргументів. Я представляю Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), є одним зі співавторів тематичної доповіді «Стратегія детінізації української економіки» до Послання Президента Верховній Раді (17 березня 2004 р.). У тематичній доповіді дається не лише аналіз стану тіньової економіки, причини її виникнення і наслідки, а й рекомендації стосовно діяльності органів державної влади.

Гадаю, є певна закономірність у тому, що буквально через два дні Президент подає до Верховної Ради проект закону України «Про легалізацію доходів фізичних осіб, із яких не сплачено податки, збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів». Це логічне продовження зроблених кроків. 26 листопада 2003 р. у НІСД відбувся «круглий стіл», присвячений проблемі тінізації економіки та шляхів її легалізації. А на початку квітня 2004 р. буде проведена всеукраїнська науково-практична конференція «Стратегія сталого розвитку та структурно-інноваційна перебудова української економіки на 2004—2015 рр.», присвячена обговоренню Стратегії соціально-економічного розвитку України до 2015 р.

Тепер хочу перейти до об’єктивних, реальних аргументів, що підкреслюють не лише важливість й необхідність розробки конкретних заходів із детінізації економіки, у широкому значенні, та легалізації доходів фізичних осіб зокрема.

Стратегія соціально-економічного розвитку України до 2015 р. передбачає прискорені темпи економічного зростання в Україні, на рівні 6—7% річного зростання ВВП. Дехто сумнівається, чи зуміємо досягти такого показника, але він може бути й вищим. Сьогодні стоїть завдання досягти рівня початку 1990-х років. Повірте, якщо зростання буде навіть 6—7% щороку, то ми вийдемо на цей рівень лише до 2015 р.

Таке зростання можливе лише на засадах інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки. Останні чотири роки відбувається стабілізація і зростання економіки, найбільше ВВП зріс у 2003 р. (приблизно на 9,5%), але це зростання досягнуте за рахунок, на жаль, екстенсивних чинників, що практично вичерпані, а також за рахунок легалізації.

З одного боку, процес уже почався. А з іншого — де ж якісні показники, інтенсивні чинники? Вони можуть з’явитися лише за рахунок залучення інвестицій і впровадження інноваційної моделі розвитку.

І тут постає питання інвестицій, а вони поруч — це і внутрішні нелегальні капітали, і зовнішні. Тому є нагальна потреба здійснення об’єктивної, науково розробленої програми легалізації цих доходів.

Наступний аспект, що підкреслює актуальність цієї проблеми, — подальша розбудова демократичних засад розвитку України загалом, і громадянського суспільства зокрема, через формування середнього класу. У цьому питанні я не зовсім погоджуюся з тим, що тіньова економіка розвивається (в т.ч. відбувається тінізація доходів) через недосконале громадянське суспільство. Це і правда, і ні. Річ у тім, що згадані процеси взаємопов’язані. З одного боку, тіньова економіка негативно позначається на демократизації, а з іншого — недостатньо розвинуті демократичні інституції (або громадянське суспільство взагалі) негативно впливають на легалізацію доходів і на офіційне, легальне ведення господарської діяльності, зокрема підприємницької.

Незначний прогрес спостерігається і в питанні покращання міжнародної репутації, про що, до речі, потрібно говорити і писати: нарешті Україна викреслена з «чорного» списку FATF. Є всі об’єктивні підстави, щоб Україна нарешті була визнана країною з ринковою економікою. Ще якби преса попрацювала, а не лише реальна економіка, — повірте, це так впливає на імідж, на міжнародну репутацію України.

Ми обрали стратегічний курс інтеграції до Євросоюзу. Але вона не є самоціллю, до речі, як і приватизація: чомусь усі вважали, що завдання приватизації — «розібрати» власність. Мета полягала в іншому — знайти ефективного власника (і немає значення, чи він буде державним, приватним, чи це змішана форма власності, чи з іноземним капіталом). Отож, коли йдеться про вступ до ЄС, переважно увагу приділяють тому, коли ми вступимо до ЄС. Тоді як важливий сам процес розбудови України, наближення до євростандартів. Головне саме це, а не факт вступу до ЄС.

Безперечно, подолання корупції та тінізації економіки — необхідні умови для входження України до ЄС. Це першочергові завдання, важливіші, ніж проблема гармонізації законодавства, не кажучи вже про політичну чи економічну нестабільність.

Подальша тінізація економіки та розвиток корупції перетворюють Україну на нове макроекономічне утворення — так звану тіньову парадержаву, що є утворенням макроекономічного рівня державного типу, в якому, через високий рівень корупції і тінізації, державні послуги та суспільні блага розподіляються, на жаль, за ринковим принципом. У такому утворенні існують корупційні ринки державних послуг та суспільних благ: адміністративно-господарських рішень, державних посад, привілеїв і пільг, державного захисту прав і свобод, державної освіти і науки.

Перша передумова успішної легалізації та амністії тіньових капіталів — помірний розмір податку на легалізацію капіталу (боюся, бізнесмени і 5% не заплатять). Однак має бути не лише свідоме бажання, а й об’єктивна необхідність легалізації. Її створить друга передумова: наявність твердої гарантії безпеки для тих, хто легалізує кошти. Я розумію, що в ситуації недостатньої правової та економічної культури, в умовах правового нігілізму, недотримання фінансової дисципліни розраховувати варто не на декларовані гарантії, а на їх реалізацію.

Слід вжити таких заходів для легалізації: прийняти закон або, щонайменше, постанову Кабінету міністрів про впровадження обов’язкової фінансово-майнової ревізії при зміні керівництва державних підприємств, установ та організацій (саме тоді відбувається багато зловживань); відійти від абсолютного застосування принципу презумпції невинуватості саме у сфері підтвердження легітимності доходів, отриманих фізичними особами; сформувати нормативну базу обмеження протиправних дій при штучному банкрутстві, створенні біржової паніки, перерозподілі пільгових кредитів; здійснити паспортизацію особистого майна (насамперед нерухомості); регламентувати підстави для конфіскації майна і коштів легально діючих підприємств; здійснювати політику дерегуляції — спрощення системи діяльності, зменшення ролі контролюючих органів і т.ін. — при жорсткому контролі з боку держави за дотриманням цієї спрощеної системи як із боку суб’єктів підприємницької діяльності, так і з боку органів державної влади.

МАЄ БУТИ ВІДРЕГУЛЬОВАНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ

Микола ГЕОРГІЄВСЬКИЙ,
голова правління ЗАТ «Енран»,
депутат Київської міської ради

Ми говоримо про амністію, про легалізацію. Це термінологія, що характеризує явно незаконні дії та визначає: є провина, є винні, їх амністують, дозволяють повернутися в легальний «оборот». Може, нам усе-таки потрібно розпочинати не з того, що наперед вважати підприємців злочинцями, а варто спочатку розібратися з системою, у рамках якої вони функціонували, і визнати її недосконалість?

Держава за останні роки ніяких функцій, крім фіскальних, на себе не взяла, але створила колосальні «апарати примусу»: збройні сили функціонують у рамках Державної податкової адміністрації, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ; право на оперативну розробку, носіння та застосування зброї має Державна митна служба. Ці силові структури й фіскальна функція держави набули гіпертрофованих розмірів.

Держава не хоче відмовлятися від власних хибних рішень. Якби помилковість рішень була визнаною, не було б апріорі зафіксованої провини людей. Зверніть увагу на цифри: 40—60% обороту перебуває в тіні, та це не означає, що приблизно половина підприємців порушує закон. Закон порушують усі 100% суб’єктів господарювання.

Будь-яка структура, що функціонує на ринку та надає певні послуги, якусь частину діяльності здійснює нелегально. У одних це 90%, в інших — 10%.

Проте нездатність держави функціонувати так, як це має бути, сьогодні не обговорюється: ми говоримо про те, як повернути в законний господарський оборот, у юридичне поле 50% економіки, витісненої в тінь. Проаналізуйте, що переважає в міркуваннях і виступах виконавчої влади: боротьба з тіньовою економікою. Ключове слово тут не тіньова, а економіка. Приберіть термін «тіньова», і відразу зрозумієте, з чим ведеться боротьба. Однак усе тримається на цих 40—60% економіки, із якою постійно борються, але вона виживає. Я можу сказати: якби вони перемогли, країна б рухнула.

Тому вирішення проблеми повернення капіталів, людей до нормальної господарської діяльності, що базувалася б на нормальних законах, має комплексний характер. Розробляючи закони та нормативні документи з повернення тіньових капіталів, необхідно думати про те, як має бути відрегульована функція держави.

Одні вважають, що не можна продовжувати в часі загрозу кримінального переслідування людей, які незаконно нажили капітал. Інші думають, що слід. У світовій практиці є вичерпний перелік видів діяльності, доходи від якої завжди вважаються кримінальними: проституція, незаконний оборот наркотиків, незаконна торгівля зброєю, кримінальні злочини, в результаті яких нажиті гроші. Зрозуміло, що ці гроші не можуть бути легалізовані ніколи й за жодних обставин. Що ж до всіх інших капіталів, які, зокрема, існують поза державним контролем, то потрібно підвести риску, забути і перестати обговорювати ці питання. Ми визнаємо, що це законно, обгрунтовано, і я не переконаний, що ми маємо за це брати з людей гроші, видавати спеціальні документи.

Амністія в даному випадку — не дуже адекватне слово. Для того, щоб людина одержала амністії, вона має спочатку визнати свою провину. Інакше вона йде під суд, а потім може бути піддана покаранню.

І я б не наполягав на тому, щоб 100% наших підприємців були визнані винними.

Я проти цього принципу об’єктивного звинувачення, причому грубого: якщо у вас є гроші, про які ми нічого не знаємо, то ви злочинець. Я не зобов’язаний нічого доводити. От якщо є докази, що я торгував наркотиками, — це інше питання.

Тому система має бути спрощена до межі, а сам акт амністії, а краще — легалізації, має бути простим до примітивності. Ми повинні сказати, що ось з такого числа ми перестаємо переслідувати людей (і за жодних обставин не робитимемо цього) за те, що вони колись не сплатили податки або зберігали за кордоном якусь частину грошей.

Водночас мають бути прийняті нормативні документи, що дозволять упевнено дивитися в майбутнє. І підприємці знатимуть, що, працюючи за цими законами, вони залишаться підприємцями, отримуватимуть прибуток. І це необхідно не тільки для того, щоб реінвестувати, а щоб жити самому й давати можливість нормально жити близьким людям.

Нинішнє покоління політиків, яке все це створило, продовжує залишатися при владі, і мені важко уявити, що вони визнають власні помилки. Тому процес буде тривалим. І ми навряд чи зможемо отримати результат без впливу суспільства й залучення авторитетних міжнародних структур.

Проблема легалізації амністією не вирішується

Володимир ГРАНОВСЬКИЙ,
голова спостережної ради
Агентства гуманітарних технологій

Легалізація доходів фізичних осіб — це зовсім інша тема, ніж, приміром, слушність приватизації чи законність угод, що стосуються питань власності, чи розмова про роботу судів. На мій погляд, проект закону «Про легалізацію доходів фізичних осіб, із яких не сплачені податки, збори (обов’язкові платежі) у бюджети і державні цільові фонди» ніякого економічного смислу не несе. Я згодний із тим, що він має переважно соціально-політичний характер і є швидше можливістю, ніж інструментом вирішення проблеми.

Якби слухали передусім професіоналів, то такий закон ніколи б не з’явився.

Бо ж як можна легалізувати доходи чиновника, який живе на 200 дол.? Звичайно, хабарі не можна легалізувати. Те саме стосується й бізнесу: не можна легалізувати ті доходи, які підприємець приховував. Та чи міг він платити настільки високі податки? Думаю, ні, інакше довелося б закривати компанію. На мій погляд, немає ніякої різниці між міністром і директором фірми. Всі сьогодні поставлені в однакові умови, що змушують їх використовувати нелегальні джерела одержання доходів.

Та якщо не робити ніяких винятків, то ми маємо сказати: досить 2004 року внести в декларацію свої доходи, і це буде підставою вважати, що амністія здійснилася. Не треба ні паперів писати, ні щось указувати. Просто внесіть у декларацію суму та платіть з неї податки. Проте тоді кримінальні структури легалізують свої доходи від торгівлі наркотиками, жінками, від контрабанди. Адже це теж проблема.

Мені здається, ми повинні змиритися з цим один раз. Якщо ж ми знову підніматимемо питання правди та моралі, то цей закон не потрібний. Тоді краще зайнятися моралізуванням, обговорювати чесність-нечесність, продуктивність- непродуктивність.

Я абсолютно переконаний, що цей закон — лист, адресований П.Лазаренку. Адже незабаром у США розпочнеться суд, і це прекрасна можливість для нього стати «абсолютно чистим» у країні. Закон має політичні аспекти, але влада точно не думає про те, як зробити, щоб людям було добре. Закон не має електорального смислу: звичайним людям нічого легалізувати. Весь бізнес перебуває під контролем силових структур.

Думаю, надто мало людей є адресатами цього закону. Один з адресатів — Павло Іванович, який зможе отримати амністію в Україні та спокійно повернутися на рідну землю, якщо виключити статтю 2 цього закону (що може бути досягнуте при певних переговорах).

Працюючи в Міністерстві економіки і з питань європейської інтеграції України, ми вважали, що в економічному сенсі детінізація капіталів забезпечить економічне зростання. Проте нині ми обговорюємо не цю тему: проблема легалізації амністією не вирішується. Хоч як дивно, але цей закон неактуальний, тому що ті, кому є що легалізувати, знають, як це робити, а для тих, кому нічого, — ця тема теоретична.

Що ж до експертів, думаю, настане час, коли їхні здібності будуть затребувані. Оскільки відразу видно, коли виступає людина, що розбирається в питанні, а коли політик, який переплутав «круглий стіл» із виступом перед виборцями. Отже, це не проблема. Це цеглина у великому будинку, що будуватиметься ще кілька років, і навіть не після виборів президента.

Детінізація фактично означатиме перерозподіл власності

Ярослав ЖАЛІЛО,
президент Центру антикризових
досліджень

Кому потрібна детінізація в Україні? На моє переконання, вона потрібна самому тіньовому сектору. Через приреченість його існування у нинішній формі. Звичайно, тіньова економіка безсмертна — вона є у всіх країнах. Однак найближчим часом значна частина тіньового сектора (що дає сьогодні робочі місця кільком мільйонам українських громадян і є джерелом їхніх доходів) переживатиме складні часи. Через той тиск, що відбувається ззовні, і перерозподільчі процеси, які спостерігаються всередині країни, а також через підвищення прозорості економіки, посилення правового контролю.

Про зв’язок між детінізацією економіки і питаннями приватизації. З одного боку, цілком зрозуміло: якщо людина легалізує свої тіньові доходи, то вона зможе надалі відкрито брати участь у приватизації, тобто купувати об’єкти власності. З іншого боку, детінізація фактично означатиме певний перерозподіл власності, хочемо ми того чи ні. Навіть якщо подивитися на проект закону України «Про легалізацію доходів фізичних осіб, з яких не сплачено податки, збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів», постають запитання. Скажімо, як реалізовуватиметься положення про легалізацію паїв? Уявімо, що приходить якась стороння людина і каже: «Я реальний власник цього паю, віддайте його мені». Будь-який пай будь- якого підприємства сьогодні вже позиціонований юридично. А якщо людина прийде на державне підприємство і скаже: «Вибачте, воно вже п’ять років вважається державним, але фактично я приватизую прибуток і керую цим паєм»? Це дуже непродуманий момент у документі.

Проблема полягає в тому, що йдеться про легалізацію доходів фізичних осіб. Як бути зі структурами, які фактично є тіньовими підприємствами? Вони — юридичні особи з усіма відповідними функціями, крім того, що вони не зареєстровані. Закон не встановлює, яким чином конвертувати працюючий в Україні тіньовий капітал у легально працюючий.

Треба виключити з проекту закону положення про порушення кримінальної справи, тому що в нас, починаючи з певного обсягу, приховані прибутки автоматично дають підставу порушити кримінальну справу, а це повністю нівелює позитивний потенціал легалізації доходів.

Гадаю, непродуктивна і теза про стягнення державного мита: коли ми говоримо про легалізацію доходів фізичної особи, ставка мита наближається до реальної ставки податку. Навіть якщо це буде прибуток тіньового підприємства. А якщо це його оборотні кошти? Стягувати 10% із оборотних коштів, хай навіть тіньового підприємства, — означає повністю його зруйнувати. Я вважаю, що не повинно бути жодного державного мита.

Я дуже занепокоєний питанням можливих гарантій і вважаю, що вони будуть головною перешкодою у процесі легалізації. Тут найголовніша роль має належати елементам громадянського суспільства — громадським об’єднанням.

Ішлося про те, буцімто в людей сьогодні немає моральних підстав пишатися тим, що вони приховували доходи, а тепер легалізували їх. Гадаю, це трохи надумана проблема, оскільки навіть в офіційних виступах керівників держави, зокрема виступах і посланнях Президента, відкрито сказано, що податкова система не стимулює економічного розвитку; монетарна політика протягом тривалого часу відверто суперечила цілям розвитку національної економіки; податкова система в нинішньому її вигляді є однією з найбільших помилок політико-економічних реформ. Це дає людині моральні підстави не перейматися тим, що певний час вона мусила приховувати свої доходи: це погано, але це не є фатальною помилкою.

Переділу власності бути не повинно

Людмила КИРИЧЕНКО,
народний депутат України,
фракція «Регіони України»

Сьогодні не треба порушувати питання реприватизації. Хоч як би ми цього хотіли. Ми живемо так, як живемо, бо наше суспільство сьогодні перебуває саме на такому рівні. Чого ми досягнемо реприватизацією? Назад — у 1917 рік?

І чому багато хто вважає, що коли президентом стане хтось із нинішнього уряду, то обов’язково відбудеться переділ власності? За сьогоднішніми діями уряду я цього не бачу. Саме від нього виходила пропозиція в законопроект про оподаткування фізичних осіб, яка полягає в тому, щоб чиновники першого і другого рангів (тобто ті, хто піде на президентські і парламентські вибори як кандидати) подавали декларацію не тільки про свої доходи, а й про доходи членів їхніх сімей.

На жаль, ця пропозиція не пройшла, проти неї проголосували фракції КПУ і «Наша Україна». Однак це були реальні дії уряду, спрямовані на підвищення прозорості доходів, їхню легалізацію та декларування. І я не бачу, що сьогодні уряд налаштований і надалі займатися переділом власності.

Моя думка: 12 років тривала приватизація — чи погано, чи добре, але вона пройшла. І переділу власності не повинно бути, і говорити про це ми не повинні. Бо прийшли люди, котрі насправді можуть управляти, — а це найголовніше.

І ми бачимо, що підприємства почали працювати. Я переконуюся в цьому, зокрема, на прикладі машинобудування в Луганській області.

Так, є перекоси, у т.ч. серйозні, наприклад, у вугільній промисловості. Але чому? Тому що держава сьогодні практично усунулася від питань приватизації. У нас досі не ухвалено новий закон про приватизацію, немає чіткості у визначеннях, наприклад, не визначено поняття «стратегічно важливе підприємство». Тому немає ясності з приводу, наприклад, приватизації «Криворіжсталі». Гадаю, що державні чиновники, котрі насамперед працюють у Фонді державного майна, могли б активніше ініціювати і просувати через уряд відповідні законодавчі акти і юридично вивірені визначення.

Про реприватизацію. Питання реприватизації можуть вирішуватися як у цивілізованій державі — тільки через суд і лише у тому разі, якщо власник працює неефективно.

Про легалізацію доходів. Це дуже серйозне питання, але до його адекватного вирішення ми ще не готові. У майбутньому, гадаю, ми відповідний закон обов’язково ухвалимо. Що ж стосується грошей, вивезених за межі України, то й зараз існують цілком легальні шляхи їхнього повернення й інвестування в українську економіку.

Президентський законопроект про легалізацію доходів фізичних осіб недосконалий

Сергій КОЗЬЯКОВ,
заступник управляючого партнера
в Адвокатському об’єднанні
«Сергій Козьяков і партнери»

Згоден із тим, що малий і середній бізнес легалізувався через нормальні юридичні механізми, насамперед через єдиний податок. Вже кілька років тому люди, котрі заробляють до 500 тис. грн. на рік, спокійно легалізували свої доходи як фізичні особи. Багато середніх і великих бізнесменів легалізуються через так звані вільні економічні зони. Звернувши увагу на підприємства, що діють у Донецькій області, можна зрозуміти, що дуже великі капітали вже повернуті в Україну і діють легально.

Є кілька зауважень до проекту закону України «Про легалізацію доходів фізичних осіб, із яких не сплачені податки, збори (обов’язкові платежі) у бюджети і державні цільові фонди».

У статті 2 застережено, що закон не поширюється на тих, стосовно кого порушено кримінальні справи. Цей пункт містить досить серйозні підстави «для торгу»: якщо мене правильно інформували, тільки щодо концерну «Укрпромінвест», очолюваного П.Порошенком, активним діячем опозиції, порушено близько 30 кримінальних справ. Можна також згадати і Ю.Тимошенко, і П.Лазаренка.

У статті 5 «Декларування доходів, які легалізуються» йдеться про процедуру легалізації. Саме тут її слід викласти максимально докладно, проте, як і в багатьох інших наших законах, процедура розписана в загальному вигляді.

У статті 7 зазначається, що форма державного свідоцтва про легалізацію доходів затверджується Кабінетом міністрів. Цей закон не повинен відсилати до діяльності будь-якого виконавчого органу, це повинен бути закон прямої дії, процесуальний. Процедуру слід викласти максимально докладно, щоб на підставі цього закону не потрібно було приймати жоден інший документ. Щоб завдання цього закону не було перекручене.

Якщо говорити про ключові моменти цього проекту — про державні гарантії, то стаття 8 зазначає: протягом періоду здійснення легалізації проти суб’єктів легалізації не буде порушено кримінальної справи. Момент начебто позитивний, але тут є недомовленість: слід зазначити, що кримінальна справа з приводу легалізованих доходів не буде порушена і по закінченні легалізації.

Про інші питання, які сьогодні порушувалися. Якщо підрахувати вартість годинників, краваток і автомобілів учасників сьогоднішньої дискусії, то, погодьтеся, легалізувати отримані раніше доходи потрібно. А у залі ж немає олігархів. Інша річ — скільки людей скористаються правом легалізації. Навряд чи це кілька мільйонів (вони вже легалізувалися), швидше — тисяча чи дві тих, хто реально контролює економіку країни: великий бізнес, великі капітали, не тільки промисловість, а й сільське господарство, банківську сферу. Ці люди дійсно повинні звільнитися від постійного стресу — побоювання того, що з ними буде, якщо вони програють наступні вибори.

Проблема реприватизації. Потрібно говорити не тільки про зміну власника чи реприватизацію державного майна. Мова повинна йти і про проблеми зміни менеджменту державних підприємств і державних органів (у частині витрати бюджетних коштів). Як правило, мають на увазі дуже великі підприємства чи витрату бюджетних коштів по лінії державного резерву, Міністерства оборони. Однак величезні кошти практично приватизовані чиновниками на комунальному рівні. Підприємства «Київводоканал», «Київенерго», «Київгаз», перебуваючи в одному місті, заборгували одне одному, гадаю, більш як 1 млрд. грн. Тільки районні управління житлово-комунального господарства винні «Київводоканалу» близько 220 млн. грн. Сьогодні будь-які розмови про те, що бракує грошей на комунальні господарства і потрібно підвищувати ціни для населення, — безпідставні, бо норми прибутку в цих галузях значно вищі, аніж від продажу наркотиків.

Наступне: сьогодні судова влада, яка за Конституцією повинна бути незалежною, насправді залежить від законодавчої і виконавчої. Не кажу про те, що вона залежить від бізнесменів.

Це точка зору не адвокатів, а самих представників судової влади, у т.ч. як нинішнього голови Верховного Суду України, так і попереднього.

Поле діяльності для всіх гілок влади — зробити судову владу незалежною і підтримати обговорюваний сьогодні проект закону, а також інші проекти, пов’язані з реформою політичної системи. Всі рішення законодавчої і виконавчої влади (Кабінету міністрів, міністерств і відомств), якщо вони не секретні і не конфіденційні, публікуються або протягом одного-двох днів, або протягом тижня в офіційних виданнях «Голос України», «Урядовий кур’єр», «Офіційний вісник». Там же публікуються рішення Конституційного суду. Зараз же рішення усієї вертикалі судової влади відомі громадянам лише в тому разі, якщо якийсь адвокат дав замітку в газету, або самі судді опублікують те, що їм більше подобається. У результаті ми не знаємо, що відбувається в судовій системі. Верховний Суд, одна й та ж колегія (чи одна й та ж палата) ухвалює прямо протилежні рішення з одного й того ж питання. Думаю, публікація рішень Верховного Суду буде комерційно вигідною справою.

Сьогодні порушувалася проблема правоохоронних органів, які «працюють» із підприємцями. Тільки два приклади. Президент Грузії М.Саакашвілі (свого часу я і мій колега адвокат В.Кисіль були його викладачами) ще до того, як був оголошений президентом, ініціював зміни. Кількість працівників правоохоронних органів скоротили в 5—6 разів, у стільки ж разів підняли заробітну плату. Підірвали дороги, по яких йшла контрабанда підакцизних товарів, і за місяць змогли виплатити річну заборгованість по пенсіях і зарплаті бюджетникам. Подібне зробили в Прибалтиці: суддям суттєво підняли зарплату і провели кілька показових процесів за обвинуваченням у хабарництві.

Питання легалізації тіньових капіталів — політична дискусійна гумка

В’ячеслав КРЕДІСОВ,
голова правління Всеукраїнського об’єднання «Нова формація»

Я очолюю об’єднання «Нова формація», тому спробую викласти погляд представників бізнесу, перш за все малого та середнього, на питання легалізації тіньових капіталів. Я назвав би його «політичною дискусійною гумкою», її можна жувати, тобто обговорювати, але не можна з’їсти — і знайти конкретне рішення теж не вдасться. Я так кажу, тому що маю постійну нагоду спілкуватися не лише з підприємцями, а й із державними, політичними діячами, науковцями. Коли запитуєш, наскільки готова та чи інша людина до легалізації (йдеться про тих, хто має що легалізувати), реакція у більшості — посмішка або недовіра. Абсолютно всі, з ким я розмовляв і хто має що легалізувати, скептично ставляться до легалізації.

Причин недовіри кілька. По-перше, нестабільність, зокрема законодавча. Для бізнесу стабільність протягом місяця чи року взагалі нічого не означає, прогнози мають робитися мінімум років на п’ять. Менше п’яти років — це нестабільні умови. По-друге, можливість абсолютно вільного трактування контролюючими органами будь-якого питання. Якщо ти не можеш з ними домовитися — справа не піде. Тобто сьогодні підприємець абсолютно переконаний, що перевіряючий орган або відомство, яке видає дозволи, мають можливість вільно трактувати будь-який законодавчий акт. А виписати в законі все до дрібниць — неможливо.

Підприємці по-різному ставляться до легалізації тіньових капіталів в Україні: кожна цільова група має своє бачення. Я розрізняв би великий бізнес (олігархічний, державно-політичний) і представників малого й середнього бізнесу. Більшість останніх, хоч як це дивно, вже легалізувалися, мають офіси, маленькі будівництва, крамниці, машини, квартири — все належним чином оформлене. Натомість у великому бізнесі, державно-політичному сегменті практично нічого не легалізовано. Навіть стосовно автомобілів: у представника малого та середнього бізнесу не побачите машини ціною за $40 тис., і оформлена вона на власника. У представника ж державної установи автомобіль, як правило, коштує значно дорожче і вкрай рідко оформлений на реального власника. Водночас заробітна плата державних службовців (навіть міністрів) — кілька сотень доларів.

Абсолютно не вірю в те, що сьогодні можлива амністія капіталу.

Першим кроком до створення такої можливості має стати дискусія — серед політиків, державних службовців, підприємців, а також у ЗМІ, — основна мета якої — сприяти появі у суспільстві лояльності до заможних людей, до підприємців. Адже сьогодні ставлення громадян до багатих людей переважно негативне. Глибоко переконаний: саме поява лояльності, перш за все до бізнесу, дасть значно більше для розвитку економіки, ніж той законопроект, який ми сьогодні обговорюємо.

Слід розрізняти легалізацію тіньових капіталів і відмивання «брудних» коштів

Ірина МАЗУР,
доцент кафедри економічної теорії Київського національного університету ім.Т.Шевченка

Тінізація — об’єктивний процес, притаманний усім країнам: і з перехідною економікою, і розвиненим.

Про необхідність детінізації української економіки активно заговорили після того, як Україна потрапила до «чорного» списку FATF. Тоді український істеблішмент зрозумів, що ми повинні грати за правилами, які нам нав’язують.

Потрібно мати власну концепцію легалізації тіньової економіки, з урахуванням наших економічних і соціально-політичних умов, особливостей прояву тіньової економіки.

Проблему тіньової економіки слід розглядати ширше, ніж просто як необхідність її легалізації. Легалізація — один зі способів детінізації економіки в цілому.

Крім того, необхідно розрізняти поняття легалізації тіньових капіталів і відмивання «брудних» коштів. Адже Україна може перетворитися на світову «пральню» — в тому розумінні, що «брудні» кошти можуть відмиватися через вітчизняні банки. Якщо подивитися суто з геополітичного погляду, то на арені міжнародних економічних відносин ми справді вже стаємо об’єктом цих процесів.

Нині, у ХХІ столітті, народжується постіндустріальне суспільство. Хоч Україна перебуває ще в умовах індустріального розвитку, але постіндустріальне суспільство дає нам величезні можливості тінізації економіки. Прикладом можуть слугувати віртуальні гроші, яких у світі, за окремими даними, в обігу перебуває майже $5 трлн. Віртуальні гроші виконують лише спекулятивну функцію, вони не забезпечені реальною економікою. Отже, власником таких грошей, як правило, стають транснаціональні корпорації — наддержавні структури, — які поширюють їх через мережу Інтернет у всі країни. Це створює підставу для існування тіньової економіки.

Таким чином, з’являються нові форми прояву тінізації економіки, а методи боротьби — колишні. Потрібні нові ідеї стосовно оподаткування як фізичних, так і юридичних осіб, що відповідали б сучасним умовам. Глобалізація дає підстави говорити про те, що Україна теж певною мірою долучається до постіндустріального суспільства.

Тому головна мета сьогодні — створення таких умов, за яких вигідніше буде вести легальну економічну діяльність, а не тіньову. Цьому має сприяти наукове обгрунтування причин існування, особливостей прояву та шляхів обмеження тіньової економіки. І не лише правознавцями, а й науковцями- економістами.

Легалізація капіталів відбудеться лише після повної приватизації і на умовах, прийнятних для власників

Володимир МАЙСТРИШИН,
народний депутат України,
фракція «Регіони України»

Згадаймо класиків російського капіталізму. Один із них сказав, що ваучери треба розкидати з літака.

І хто зрозуміє, що таке ваучер, той ним правильно розпорядиться. Хто ні — обклеїть стіни, туалет і т.ін. Гадаю, він мав рацію в тому, що не треба сьогодні ставити завдання обов’язково суперпрозорої приватизації. Ми бачимо: приватизація триває 10—12 років, і ніхто не може сказати, наскільки вона була справедливою, наскільки ті чи інші капітали були нажиті чесно. Я вважаю, що мають пройти перша, друга, третя хвилі користувачів капіталів, нажитих за рахунок бюджету, за рахунок народної праці і т.ін., — щоб ці капітали залишилися в тих, хто вміє ними користуватися.

Коли ж може відбутися процес, що його називають легалізацією капіталів, і — «далі з чистого аркуша»?

На мій погляд, головний чинник сьогоднішніх наших збуджень — нерозподілена державна власність загальною вартістю понад 130 млрд. грн.

Це великий капітал (не кажучи про приватизацію землі — це окрема тема). Чим швидше ми цю власність розподілимо, продамо, приватизуємо — тим краще. Найголовніше — щоб на цих підприємствах працювали потім люди. Крім того, не слід забувати, що промислові підприємства, які сьогодні перебувають у державній власності, потребують широкого й термінового переоснащення через високий рівень зношеності потужностей. Необхідні великі кошти, щоб експлуатувати їх належним чином і підтримати досягнення, про які сьогодні йдеться.

Наведу приклад. У невеликому містечку під Петербургом мій знайомий купив підприємство, яке є бюджетоутворюючим, — майже всі жителі працюють на цьому підприємстві. І коли налагодилося виробництво, виникла потреба у другій і третій змінах — з’ясувалося, що люди на цих змінах працювати не можуть, оскільки не працюють дитячі садки, міліція не може пристойно охороняти містечко — немає транспортних засобів. Підприємець був змушений купити транспортні засоби для міліції, відновити роботу дитячих садків, загалом — організувати роботу всієї інфраструктури міста, щоб забезпечити виконання своєї виробничої програми. Гадаю, так буде лише тоді, коли державні підприємства розподілять, продадуть, одне слово — приватизують.

Зрештою, згадаймо досвід об’єднання Німеччини. Не йшлося про те, що державні підприємства колишньої НДР мають продаватися за мільярди доларів. Вони продавалися за один долар. Але з обов’язковим виконанням інвестиційної програми.

Інша проблема — реприватизація. Її слід вирішувати в цивілізований спосіб: виключно через суд і в разі невиконання власником інвестиційних зобов’язань (бізнес-плану). Як голова слідчої комісії з питань неповернутих кредитів, узятих під гарантію уряду, маю зосередити увагу і на аспекті боргів.

Дуже багато підприємств узяли кредити під гарантію уряду: Запорізький алюмінієвий комбінат, «Аріана» та ін. Підприємства приватизувалися, але кредитні угоди залишилися за межами договорів купівлі-продажу і сьогодні їх ніхто не обслуговує. Такого не повинно бути.

Стосовно легалізації. Мій помічник, молода людина, пропонує кошти від легалізації використати для відновлення стартових можливостей. Я і багато хто з присутніх тут використали можливості 1990-х років, коли можна було стартувати з нуля і заробити пристойні кошти. Сучасна молодь цього не має.

Але сплата (податок, мито тощо) з капіталів, що легалізуються, не повинна становити 10%. Скажіть сьогодні будь-якому підприємцю, який володіє мільярдним майном, що він має за його легалізацію 100 млн. віддати до бюджету, — і він нічого не зробить. Сплата має бути на рівні формальності — 1—2%, якщо говорити про обсяги.

Закон про амністію тіньових капіталів — скасування кріпосного права

Юлія МОСТОВА,
перший заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня»

«Дзеркало тижня» було однією з перших газет, яка порушила тему легалізації тіньових капіталів, причому в політичному контексті. Коли значна частина економіки існує в тіні, то, відповідно, у цій темній зоні перебуває і більша частка політики, влади. А нині ми стоїмо на порозі, можливо, найрадикальнішої приватизації влади в Україні.

Безумовно, легалізація або амністія тіньових доходів має економічну складову, але не вона головна. Тим паче, що значна частина тіньових капіталів повертається в Україну через офшори та працює тут під виглядом зарубіжних інвестицій.

Закон про легалізацію або амністію тіньових капіталів ми маємо розглядати як закон про скасування кріпацтва. Йдеться про шанс стати вільними людьми на Юрія. І людина, котра володіє тіньовими коштами, сама повинна бути зацікавлена в цьому дні, у здобутті права вільно й відкрито розпоряджатися доходами. Необхідно забезпечити дві умови: терміни амністії і поліпшення після неї податкового й у цілому законодавчого полів.

У кожного є право не скористатися цим шансом, якщо немає довіри до влади, але потім: «хто не сховався — я не винний». Ось такою має бути в цій ситуації позиція держави, котра надає можливість легалізації економічної діяльності.

Про політичний контекст. Якщо реформу політичної системи реалізують у її нинішньому варіанті, то при владі буде тріада політичних сил: партія «Трудова Україна», СДПУ(о) та Партія регіонів, які становитимуть кістяк парламентської більшості. Вони й вибиратимуть прем’єр-міністра, на чию діяльність Президент, за великим рахунком, не зможе впливати — хіба що вдасться скасувати конституційну реформу (якщо він матиме відповідні особисті риси й команду однодумців).

Але зазначена тріада може змінитися: місце В.Пінчука, В.Медведчука чи Р.Ахметова, припустімо, займе В.Ющенко. Таке може статися цілком спокійно й безболісно, коли хтось із двох названих домовляться «викинути» третього. Адже це також можна припустити, поки в нас немає виразних і чітких уявлень про моральну й економічну стійкість рядів «Нашої України», випробуваних владою.

Ця ситуація докорінно відрізнятиметься від ситуації Л.Кучми, котрий був модератором влади. У новій ситуації будуть власники влади. Вони, крім усього іншого, розділять між собою і силовиків, чиї призначення, у разі реформи, залежатимуть від парламенту.

Тому силові структури стоятимуть на варті інтересів цих політичних сил, котрі, своєю чергою, у ситуації незавершеної приватизації (на мільярди гривень газопроводів, великих підприємств тощо) використовуватимуть силовиків, їхні знання і накопичену ними інформацію проти своїх конкурентів: тієї самої опозиції, «молодших братів за економічним розумом», за бізнесовим щастям.

Це буде той же таки терор — тільки не в ім’я необмеженої влади однієї людини, а в ім’я забезпечення цілком виразних комерційних кроків, спрямованих на приватизацію попередньо знецінених підприємств і спекуляції на повторному ринку.

Не провівши амністію тіньових капіталів, ми фактично не надамо людям бізнесу шанс звільнитися від «гріхів». Їх зможуть завжди тримати на прицілі й використовувати в корисливих цілях. Тому необхідне ухвалення закону «про скасування кріпосного права» — тобто про знищення «гачків», які провокують існування в країні високоліквідного страху.

Тут запитували: хто зацікавлений в амністії? Я зацікавлена — як представник медіа та як громадянин країни. Суспільство, представники ЗМІ, кожна людина — усі мають бути зацікавлені в цьому. Бо лише амністія дасть шанс запровадити прозорі правила гри й дотримуватися їх.

Про довіру й гарантії. Це не предмет дискусії. Приміром, парламент прийняв рішення про те, що Державна автомобільна інспекція не має права вилучати права водія. Ми ж не дискутуємо, довіряти цьому рішенню чи ні, забиратиме все-таки ДАІ права чи ні? Створено певні умови, які, принаймні, дають змогу громадянам обстоювати власну правоту. У питанні тіньових капіталів також необхідно забезпечити умови. Зацікавленими в цьому будуть і депутати більшості, бо сьогодні вони — раби системи силовиків і керовані системою силовиків, раби компромату, що будь-якої миті може бути використаний проти них. Проте сьогодні їм вигідніше боятися, ніж боротися за свободу.

І тому не варто очікувати, що ці люди усвідомлено відмовляться від ситуації, коли вони, виявляючи лояльність до певної політичної сили, можуть у своїх корисливих інтересах виходити за рамки правового поля. Ініціаторами легалізації й амністії тіньових капіталів мають стати суспільство (якщо йому чітко роз’яснити їхній зміст), опозиція і той бізнес, котрий перебуває поза стінами влади та не під її «дахом».

Куди веде шлях перегляду результатів приватизації?

Сергій ОКСАНИЧ,
президент інвестиційної компанії «КІНТО»

Які наслідки можуть мати перегляд результатів приватизації і реприватизація? Наводилося чимало прикладів порушення і законів, і «понять» у процесах приватизації тих чи інших об’єктів. Гадаю, якщо ми всі щось подібне пригадаємо, то прикладів можна буде навести в сотні разів більше. Це перелік, що має початок і не має кінця. Тому якщо ми підемо шляхом перегляду приватизації кожного об’єкта, то, по суті, підемо в нікуди. Чому так?

По-перше, є дуже багато економічних теорій, які розвивалися з XVIII—XIX століть і які пояснювали, що приватний капітал — це досить регресивна сила, не завжди праведна, але певною мірою люди, котрі накопичують капітали, — це ті бджоли, які збирають нектар із квіток і зносять його до вулика. Приватизацію, що відбувається в Україні, назвати чесною і справедливою не можна у жодному разі. Але в результаті формується великий національний капітал. І, хоч би як він з’явився, його поява надає Україні потенціал для досить швидкого переходу до зовсім іншої категорії країн. Наявність мільярдерів — це вже один із критеріїв того, що країна може динамічно розвиватися, що вона набагато швидше перейде до іншої ліги країн.

По-друге, якби ми почали реприватизацію, то процес капіталізації країни, що зараз поступово розгортається, був би зупинений і повернений у зворотному напрямку. Тобто ми всі стали б одразу набагато біднішими. Процес капіталізації означає, що ми разом стаємо багатшими. Реприватизація — це декапіталізація, дуже небезпечний процес.

Хотів би звернути увагу на приватизацію об’єктів, яка очікується 2004 р. Тут слід знайти особливі підходи. Це справа фінансово-промислових груп, що активно зацікавлені у приватизації тих чи інших об’єктів. У їхніх інтересах зробити ці процеси максимально прозорими й залучити до них максимальну кількість опозиційних політичних сил. За іншого підходу, якщо ці групи діятимуть так, як вони діяли дотепер, — придбання нинішнього року підуть їм явно не на користь.

Легалізація тіньових капіталів залежить переважно від позаекономічних чинників

Олексій ПЛОТНІКОВ,
завідувач відділу Інституту світової економіки і міжнародних відносин

Хочу нагадати, що саме проблема детінізації економіки, зокрема — легалізації тіньових капіталів, була першою темою, з якою Центр публічно виступив у 1996 р., ще за життя Олександра Васильовича Разумкова. Дуже добре, що ця тематика розглядається Центром уже протягом багатьох років.

Немає сенсу доводити актуальність проблеми легалізації тіньових капіталів. Про неї йдеться в різних передвиборних програмах — від виборів до місцевих рад до виборів президентських і парламентських. Я вважаю, що у 2004 р. виповниться вже 10-та річниця від початку обговорення цієї проблеми на державному рівні.

Справді, з погляду макроекономічних проблем, в Україні дуже цікаво відбулося те, що свого часу відбулося в Італії, коли була легалізована тіньова економіка і ВВП держави дуже відчутно зріс, оскільки офіційна статистика почала враховувати і тіньові, і легальні процеси. Якщо користуватися даними Світового банку, оприлюдненими кілька років тому, то 60% ВВП України — це тіньова економіка, 40% зайнятих працюють у тіні або причетні до тіньової економіки. Звичайно, якщо все це легалізувати, то показники України будуть більш ніж привабливими. Україна зможе розраховувати на те, що в неї буде показник ВВП на душу населення не 645 дол., а все ж трохи більшим.

Питання в іншому — чи існують реальні механізми для легалізації тіньової економіки? За 10 років виросло нове покоління фахівців, які пропонують свої шляхи легалізації тіньової економіки в Україні та легалізації капіталів, що перебувають у тіні або «втекли» з України. Те, що проблема легалізації увійшла як складова до щорічного Послання Президента України парламенту, має, можливо, певний академічний інтерес. За 10 років було багато пропозицій, як легалізувати тіньову економіку, повернути капітали, що «втекли» з України.

Я можу погодитися з О.Барановським, який висував тезу про те, що в державі має бути довіра. Який рівень довіри у соціально й бізнесово активних прошарків населення, котрі мають що приховувати і мають що легалізувати? Який рівень довіри в них до держави, і чи є ймовірність того, що після легалізації держава не питатиме, скільки залишилося не легалізованого, скільки приховується? Чи вживатимуться відповідні заходи до тих, хто щось легалізував, але підозра з боку держави залишилася?

Загалом, я не бачу перешкод для того, щоб у державі пройшла амністія, щоб держава пропонувала заходи з легалізації чи інші шляхи для розв’язання цієї проблеми. Питання в тому, коли в державі складеться ситуація, при якій це все запрацює, коли ті, кому є що легалізовувати, підуть на цю легалізацію?

Тому, у принципі, я вірю, що колись Україна буде в Європі, буде членом ЄС, а також, що колись в Україні відбудеться легалізація і тіньовий капітал амністують. Але відповісти, коли саме це станеться, дуже важко. Це залежить від багатьох чинників — і це чинники позаекономічні, це чинники політичні, чинники довіри й інші чинники. Але сподіватимемося, що колись це станеться й ми пишатимемося, як тепер Італія, і процесом легалізації, і показниками ВВП, що зростуть у результаті цього процесу.

Перегляд результатів приватизації буде

Михайло ПОЖИВАНОВ,

заступник голови Київської міської державної адміністрації

Чи потрібні й чи можливі в Україні перегляд результатів приватизації та легалізація (амністія) тіньових капіталів і доходів? У цілому для держави навряд чи це потрібно. Державі потрібна певна стабільність — влада змінюється, а держава залишається. Сьогодні ті, хто сколотив власність, хотіли б, щоб вона була закріплена за ними і питання відпало.

Про можливість перегляду. Гадаю, що перегляд результатів приватизації буде, незалежно від того, хто переможе на президентських виборах. У державі відбудеться зміна політичних еліт, і відповідно з’явиться бажання зробити певний перерозподіл.

І тут дивитимуться, наскільки правильно свого часу проводилася приватизація тих чи інших підприємств і чи порушувалися законодавство й Конституція України.

Візьмемо для прикладу приватизацію Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча — одного з найприбутковіших підприємств. Його приватизація відбулася погоджено з парламентом і за підписом Президента, тобто за окремим законом. Але цей закон — і всі це добре розуміють — порушує права будь-якого громадянина країни, бо це окремий закон. Абсолютно впевнений, що, незалежно від того, хто прийде до влади, одним із перших його кроків буде перегляд приватизації цього комбінату з 1,5 млрд. дол. товарообігу щорічно. Знайдуться 45 народних депутатів і звернуться з поданням до Конституційного суду України. А Конституційний суд, я майже на 100% впевнений, зробить висновок, що закон про приватизацію комбінату порушував Конституцію України, і відповідно, потрібно буде повернутися до його реприватизації.

Стосовно легалізації тіньових капіталів й доходів. Хотілося б, щоб це відбулося, оскільки ми розраховуємо на повернення капіталу. Однак хто хотів повернути капітал і мав можливість вкласти його тут, той уже зробив це. Протягом останніх 3—4 років (до грудня 2003 р.) я очолював головне управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій у Київській міській державній адміністрації, де реєструвалися, згідно з чинним законодавством, фірми з іноземним капіталом та інвестиціями. Можу стверджувати, що 70—75% залучених інвестицій — це повернені через офшорні зони українські капітали, причому за документами можна простежити, яка українська фінансово-промислова група стоїть за тією чи іншою фірмою. Справді західних компаній у нас не більше десятка («Макдональдс», «Білла», «Метро», ще кілька), їх частка в загальних інвестиціях дуже мала.

Розв’язання питань легалізації тіньового капіталу ми повинні починати з суспільства. Сьогодні існує проблема неадекватного сприйняття населенням бізнесу та бізнесменів. Тому працювати слід насамперед тут, оскільки, навіть за нинішнього розкладу сил у Верховній Раді, думаю, закон про легалізацію може бути прийнятий — і суспільство має бути готовим його правильно сприйняти.

Проте навіть ті депутати, котрі прийшли в парламент від бізнесу й котрі голосуватимуть за цей закон, боятимуться, оскільки владі ніхто не довіряє.

Тут багато говорили про те, що сьогодні правоохоронні, податкові органи, влада загалом з будь-яким бізнесменом зможуть зробити все що завгодно. І немає гарантії, що не виникне бажання в політичній боротьбі використати списки тих, хто легалізував тіньові капітали. Це завжди буде певним застереженням. Тому я ще раз підкреслюю, що насамперед необхідно змінити думку суспільства.

Перерозподіл власності та приватизація тривають
в Україні постійно

Олександр РЯБЧЕНКО,

директор Інституту приватизації

та управління власністю й інвестиціями

Треба зрозуміти, про легалізацію яких і чиїх грошей ідеться. У представників великого бізнесу немає проблем з легалізацією: якщо їхні кошти працюють на інших ринках, то вони й тепер технічно дуже просто можуть з офшорних компаній повернутися в Україну без проблем, немає жодних заборон.

Лише тоді, коли ми зрозуміємо, про які гроші йдеться та які капітали можуть внаслідок легалізації повернутися в Україну, закон про легалізацію буде ефективним. Я абсолютно впевнений, що він повинен існувати. Це позиція держави, яку вона повинна проголосити і цим надати можливість легалізації.

Але не слід сподіватися, що мільярди доларів одразу, щойно буде прийнято закон, повернуться в Україну. Такі мільярди існують, але ще не створено умов для їх повернення. Ті капітали знають, як повернутися, і, сподіваюся, поступово зроблять це.

Перерозподіл власності (що має різні форми) та приватизація фактично постійно тривають в Україні. Зрештою, реприватизація — це також перерозподіл власності, але в нас і досі під словами «реприватизація» й «націоналізація» розуміють те, що хочуть, а не те, що ці економічні терміни означають. Реприватизація — це коли держава судовим шляхом повертає приватизоване раніше майно в державну власність з метою наступного продажу більш ефективному власнику.

І це відбувається в Україні й тепер: Фонд державного майна реприватизував близько 120 об’єктів, що судовим рішенням були повернуті в державну власність і знову виставлені на продаж. Нині розглядаються справи близько 70 об’єктів, стосовно яких теж буде здійснено реприватизацію, якщо суд ухвалить відповідні рішення.

Чому ж приватизовані підприємства працюють неефективно? Як правило, йдеться про підприємства, приватизовані у середині 1990-х років шляхом сертифікатної приватизації, біржового продажу. Коли покупець купував пакет акцій, але, у принципі, не був зобов’язаний забезпечувати роботу підприємства. І от сьогодні в Україні є дуже багато підприємств із реальними власниками, жоден з яких не володіє контрольним пакетом акцій. Ніхто не має зобов’язань забезпечувати діяльність підприємства. Зараз не існує законодавчо визначеного механізму того, як держава має знайти ефективного власника такому об’єктові.

На мою думку, це просто демонстрація неефективності задіяння ринкових механізмів в Україні. В умовах нормального ринку збиткове підприємство не може працювати тривалий час. Воно має бути продане іншому власникові, який зробить його прибутковим.

У нас же багато обласних енергетичних компаній збиткові, а коли вони виставляються на продаж, то виявляється, що ці збиткові підприємства коштують десятки, навіть сотні мільйонів доларів. Неринковий механізм їх існування — це єдина проблема, що заважає знайти ефективного власника. У всьому світі вважається нормальним, коли збиткове підприємство переходить до іншого власника — ефективнішого, який має більше фінансових можливостей. І в нас так має бути.

Я переконаний, що жоден великий капітал в Україні не був створений шляхом приватизації. Якщо хтось назве хоч одну українську компанію чи бізнес-групу, яка заробила свої капітали виключно завдяки приватизації, я буду вдячний. Українські капітали створювалися в паливно-енергетичній галузі, металургії, там працюють найбільші українські фінансові групи. Я не говоритиму про зброю й наркотики — не фахівець у цих питаннях.

Гадаю, у нас досі не завершився період створення найбільших капіталів: ще не задіяний механізм купівлі-продажу землі. Можливо, ті власники, які існують, збільшать свою фінансову вагу або ж з’являться нові.

Всім уже відомо, що значна частина землі куплена. Вона ще не «працює», але коли купівля-продаж землі будуть дозволені, з’ясується, хто з представників бізнесу і якими обсягами землі нині володіє. Це будуть найбільші українські капіталісти.

Я переконаний, що перерозподіл власності, який зараз є політичним гаслом деяких політичних сил, не може бути політичним процесом. Хоч би хто прийшов до влади, він ніколи не зробить перерозподіл власності політичним процесом, який може мати початок, але ніколи не матиме завершення. Адже прийде нова влада — і цей процес розпочинатиметься знову, як у казці про двох ведмежат-бізнесменів, що ділять шматок сиру по-справедливому. Таким буде результат перерозподілу власності. А чиновник — це та лисиця, яка ділила сир.

Хоч би які політичні сили керували державою, в нас не буде перерозподілу власності, реприватизація відбуватиметься через рішення судів. А націоналізації у найближчі вісім років в Україні не буде. Не буде ні закону, ні відповідних рішень, адже націоналізація несе в собі велику загрозу для ринкового середовища. У нас, на щастя, все розвивається в тому напрямі, що парламент (навіть якби був намір ухвалити закон про націоналізацію) ніколи не матиме контрольного пакета голосів на підтримку такого законодавчого акта.

Потрібні гарантії і механізми реального захисту прав громадян

Андрій ФЕДУР,

голова адвокатської компанії «Федур»

Хотів би зупинитися на питаннях, що стосуються легалізації й амністії тіньових капіталів.

Йдеться про те, що ми хочемо прийняти спеціальний закон, яким фактично без суду визнаємо людей винними, злочинцями і їх амністуємо — та ще й за цілого ряду передумов: сплати 10% наявних у них капіталів, подання декларації, отримання свідоцтва тощо. Маю риторичне запитання: чи готовий, і хто готовий отримати таке свідоцтво, а згодом подарувати його своїй дитині на згадку і на юридичне підтвердження походження її капіталів? У мене з доходами немає проблем, але якби мені довелося вирішувати таке питання для когось зі своїх клієнтів, я не зміг би порадити йому зробити такий подарунок своїй дитині.

Мабуть, є люди, які незаконним шляхом накопичили серйозний капітал, а тепер хочуть його легалізувати і вже легітимно користуватися ним в Україні. Треба ці доходи, здобуті незаконним шляхом, легалізовувати, зробити їх амністію, але це треба було б робити відповідно до чинного законодавства, з проходженням певних судових процедур.

Але є й інше. Є певна частка незадекларованих в Україні капіталів, про які я б не сказав, що вони здобуті неправомірним шляхом. Дуже простий приклад. Навіть державний службовець отримує заробітну плату чи гроші за прочитану лекцію (реальні гроші чи копійки), але де ці гроші декларуються? Можуть відповісти, що за місцем роботи. А гроші, зароблені раніше? Декларація про доходи фізичної особи навіть не передбачала графи, в якій декларувалися б гроші, що лежать у вас у кишені, в мішку чи в банку. Але ж є прості, звичайні люди, які за своє життя накопичили, скажімо, 50—100 тис. грн.

Вони цих грошей не задекларують. І пропонованим законом теж у жодному разі не скористаються, оскільки цей закон, я так розумію, розрахований на людей, котрі відверто порушували закон.

Отже, ми пропонуємо, щоб люди визнали себе винними, а ще — щоб гроші, які вони мають на зарубіжних рахунках, чи інші капітали за кордоном повернули в Україну. Власники капіталів за кордоном, гадаю, зробили все, щоб ці капітали перебували там легально, відповідно до законодавства країни перебування. А тепер ми пропонуємо ці капітали повернути. Для чого власникам капіталів це робити?

І друге запитання — як це робити? Стверджується, що до питань про походження цих капіталів ніхто не повернеться. А де гарантії? І хто в Україні взагалі дає якісь гарантії?

Чи існує у країні механізм, що реально гарантував би наші права? Так, декларативно, за Конституцією України, існує. Це одна з трьох гілок влади — ніколи я собі не дозволю називати її третьою — судова. Всі гілки влади мають бути рівними і є рівними за визначенням, але — чи є цей інститут таким, що гарантує наші права? Хто сьогодні наважиться, поклавши руку на серце, сказати самому собі, що він переконаний у можливості захисту своїх прав в українському суді?

Гадаю, таких дуже мало.

У нас немає гарантій, немає механізмів, немає балансу. А тому про легалізацію, декларування чи амністію я б не говорив. Це популярно, це певне гасло, яке можна використовувати на виборах, але реально — сьогодні це не ефективно. І, на мій погляд, лише тому, що немає реального механізму захисту. Насамперед — судового. У нас приймаються судові рішення, що не мають нічого спільного з правом. А надзвичайно заможні люди в Україні (неофіційно) — це ті, які або мають правоохоронні органи «на короткому повідці», або самі з правоохоронної чи з податкової системи.

У цьому й полягає найголовніша проблема.

І доти, доки ми не матимемо балансу гілок влади, доки не створимо нормальної судової системи, при якій більшість громадян могли б реально захистити свої права, — ми не маємо шансів.