«ПРО «БУРЯКИ» І «КНЕДЛИКИ» ПЕНСІЙНОЇ РЕФОРМИ ПРОТЯГОМ ТРЬОХ ДНІВ У КИЄВІ НАБАГАТО ЧАСТІШЕ, НІЖ ЗАЗВИЧАЙ, МОЖНА БУЛО ПОЧУТИ ІСПАНСЬКУ МОВУ. НАША СТОЛИЦЯ СТАЛА МІСЦЕМ ЗУСТРІЧІ ДЕЛЕГАТІВ І ГОСТЕЙ VIII ЩОРІЧНОЇ АСАМБЛЕЇ МІЖНАРОДНОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПЕНСІЙНИХ ФОН» | UberText: lang-uk

[Повна версія]
Обсяг українського тексту: 88%

Повна версія

Чому Київ? Лихі язики скажуть, що чилійці та інші латиноамериканці, які традиційно обіймають головні посади у FIAP, «купилися» на можливість відвідати, крім нашого чудового міста, ще й Москву з Санкт-Петербургом. Але я б не довіряла беззастережно цій версії. Хоч би якими малими були успіхи української пенсійної реформи в її загальнодержавному вимірі, один сегмент недержавного пенсійного забезпечення уже непогано відомий у Сантьяго та інших далеких від нас столицях. Маю на увазі банк «Аркада» і його пенсійні схеми, які не перший рік діють у країні відповідно до закону про експеримент у холдинговій компанії «Київміськбуд».

Самі схеми задумувалися за чилійським зразком. І успішно працюють на ринку житлового кредитування, попри вічні сумніви опонентів у їхній життєздатності. Скільки я знайома з головою правління банку Костянтином Паливодою, він завжди затято пропагує чилійський досвід і наполягає на необхідності якомога ширшого використання його в наших умовах. У Костянтина Віталійовича чимало друзів і однодумців у чилійських пенсійних колах. Із 2001 року «Аркада», що займає нині близько двох третин ринку добровільного пенсійного забезпечення в Україні, — член FIAP. Є ще запитання, чому міжнародна організація, яка об’єднує представників понад 20 країн світу, провела свою асамблею не де-небудь у Каракасі, а в Києві?

Утім, це лише частина відповіді. Для повнішої картини звернімося до порівняно недавньої історії.

Хвиля пенсійного реформування, що зародилася на початку 80-х у Чилі, у 90-х охопила весь латиноамериканський регіон: Перу (1993), Аргентина й Колумбія (1994), Уругвай (1995), Мексика та Болівія (1997), Сальвадор (1998), Коста- Ріка (2000) тощо. На п’ять-сім років пізніше нова, не менш потужна хвиля, над створенням якої чимало потрудилися представники міжнародних фінансових установ, піднялася в іншому кінці світу. Казахстан та Угорщина (1998), Польща (1999), Латвія (2001), Болгарія, Естонія, Хорватія, Косово (2002), Росія (2003) — це лише адреси й дати реформ, які називають центрально- та східноєвропейськими. Реформ дуже різних і досить відмінних від своєї чилійської родоначальниці вже з тієї простої причини, що, за винятком Казахстану, пенсійні системи створюються переважно багаторівневі.

Тобто традиційний солідарний (він же перерозподільчий) підхід не списують як безнадійно застарілий, а вдосконалюють, пристосовуючи до сучасних реалій. Накопичувальні системи його тіснять, але ще багато років солідарна система буде важливим джерелом забезпечення громадян у старості. А позаяк ризики в солідарного та накопичувального пенсійного забезпечення різні, багаторівневі системи, попри всі клопоти з їх розробкою та впровадженням, обіцяють бути стійкішими за однорівневі.

Нині вже латиноамериканцям саме час вивчати східноєвропейський досвід. Не для копіювання або запозичення. Як не стануть наші цукрові буряки рідними у кам’янистих передгір’ях чилійських Анд, так і в пенсійному реформуванні не можна без шкоди для справи запозичати щось нетворчо. Стосовно нас — навіть польський бігос або словацькі кнедлики не приживуться на кожній українській кухні...

Втім, пенсійними «кнедликами» частуватимуть іще не скоро, і це вельми примітно на тлі чималих економічних успіхів Словаччини, яка замахнулася на звання нового європейського «тигра». Попри широкомасштабну підготовчу роботу та вдумливий аналіз різних теоретичних проблем (приміром, Світовий банк багатьом ставить за приклад підготовлений словаками розрахунок обсягу прихованого пенсійного боргу), із початком практичного пенсійного реформування у Братиславі так досі й не склалося. Лише в січні ц.р. в остаточній редакції ухвалено новий пенсійний закон; і якщо реформа впишеться у внутрішньополітичні реалії, які швидко змінюються, не спіткнеться об проблеми довіри нинішньому урядові, — впровадження другого, накопичувального рівня із 9% відрахувань, можливо, розпочнеться в Словаччині з 1 січня 2005-го. А якщо гору візьмуть опоненти реформи...

У цьому сенсі Польща, значно менш готова до переходу на багаторівневу систему, 1999-го все-таки стартувала. І, набивши чимало ґуль, переживши деякі хитання генеральної «лінії», нині вже може похвалитися п’ятьма роками прибуткової роботи своїх пенсійних фондів. Ось чому багато шанованих експертів не втомлюються повторювати: технічний бік реформи — не головне. Головне — від концептуальних розвідок наважитися перейти до конкретних кроків. Головне — політична воля і широка підтримка.

У пенсійному світі нині відбувається безліч цікавого, і за бажання кожен із учасників та гостей дводенного семінару «Пенсійна реформа в Східній Європі: досвід і перспективи», що проводився у рамках Асамблеї FIAP, міг накопати для себе та своєї країни чимало «родзинок». Нам хотілося б виокремити два дуже несподіваних моменти.

Готується розпочати свою реформу Македонія. Маленька, з населенням 2 млн. чол., балканська країна планує влітку наступного року впроваджувати в себе трирівневу пенсійну систему з 7% відрахувань на обов’язкове накопичення, хоча демографічний прогноз на найближчі 15 років благополучний (співвідношення кількості працюючих до кількості пенсіонерів дорівнює приблизно 1,5—1,6) і тамтешній пенсійний фонд у найближчі два десятиліття буде практично бездефіцитним.

Що це — надзавбачливість, мовляв, на кінець ХХI століття (!) ситуація дуже погіршиться? Чи все-таки своєрідна данина моді, бажання не відставати від інших, заслужити схвалення міжнародних фінансових інститутів, які невтомно переконують усіх неофітів у необхідності реформ? А ми досі з простоти сердечної вважали: пенсійна реформа може бути викликана до життя лише об’єктивними передумовами...

Не менш ефектним стало повідомлення про вже створену трирівневу пенсійну систему в Косово, що перебуває, як відомо, під протекторатом ООН. І не має власного фондового ринку — взагалі! Пригадується, теоретики пенсійних реформ завжди дуже переконливо обгрунтовували взаємозв’язок ринку цінних паперів і накопичувальних пенсійних систем, їх взаємний позитивний вплив на розвиток одне одного. І навпаки, у жодній із серйозних праць не обговорювалася ідея пенсійного реформування в умовах, коли фондової біржі й вільної торгівлі цінними паперами, як у Косово, немає. Бо тоді постає запитання — а куди інвестувати пенсійні кошти? Під ударом опиняється святая святих — ідея диверсифікації вкладень.

Косовари відповіли на це запитання просто. Спочатку (було це в серпні 2002-го) пенсійні накопичення розмістили на рахунках у центробанку Косово. Потім на конкурсі відібрали дві іноземні компанії з управління активами (своїх фахівців немає), і пенсійні кошти почали інвестувати за кордон. Причому до 25% — в акції.

Наскільки успішний цей досвід, сказати складно. «Дохідність активів невелика, але позитивна» — ось, мабуть, і все, що почули учасники семінару від представниці Косово з цього приводу. Та ще загальну суму інвестованих на сьогодні коштів —приблизно 50 млн. євро (на 160 тис. працівників, які беруть участь у системі).

А успіхів прагнуть усі...

Їхніми рецептами щедро ділилися в Києві.

Шість уроків сформулював із 23-річного досвіду пенсійних перетворень у світі пан Гільєрмо Артур Ерассуріс — президент FIAP, а також Чилійської асоціації пенсійних фондів нині й міністр праці та соціальної політики Чилі в минулому.

Приміряючи дискусію, яка розгорнулася під час семінару, до українських реалій, я хотіла б процитувати лише дві тези, висловлені паном Артуром.

Отже:

— пенсійні системи, хоч би якою була їхня природа, не існують ізольовано від інших соціальних інститутів та економічної системи. Пенсійна реформа успішна, якщо вона супроводжується реформами, необхідними для регулювання фондового ринку, податкової системи й ринку праці. Втім, не можна чекати моменту, коли виникнуть «оптимальні умови» для початку реформи;

— реформа має бути проектом усього уряду, а не окремих його ланок — міністерств. Слід подбати, аби її здійснювала команда висококваліфікованих фахівців, яка відчуває політичну підтримку. Впровадженню у життя законів необхідно надавати такого самого значення і приділяти таку ж увагу, як і самим законам.

Можливо, ми просто погані учні. Здавалося б, такі нескладні, доступні для розуміння правила, але часто ми чинимо з точністю до навпаки.

Можливо, майбутні дослідники скажуть, що в цьому наша специфіка. Мовляв, Україна — занадто велика країна з надто масштабною, а тому інерційною соціальною системою, не здатною гнатися в пенсійному реформуванні за такими «малюками», як Болгарія чи Естонія.

Можливо, нам справді не треба відразу замахуватися на створення обов’язкової накопичувальної системи, бо навіть за перші півроку роботи нині створювані в Україні недержавні пенсійні фонди закумулюють коштів на порядок більше, ніж за два роки в Косово. І поле для апробації нових механізмів управління та регулювання виникне чимале.