Повна версія

Судячи з останніх новин, сьогодні маємо всі підстави, перефразуючи знамениті слова Бориса Єльцина, сказати: «Прокидаючись вранці, запитай себе: а що ти зробив для радіостанції «Свобода»?..

Судячи з останніх новин, сьогодні маємо всі підстави, перефразуючи знамениті слова Бориса Єльцина, сказати: «Прокидаючись вранці, запитай себе: а що ти зробив для радіостанції «Свобода»?

Що може зробити професійний історик, для якого «Свобода» починається з простого, як правда, запитання працівника київського представництва цієї радіостанції, мого колеги — науковця Сергія Грабовського: «Юрію Івановичу, ви не забули, що невдовзі (така-то) річниця і ми домовлялись про коментар»?

Ну, можна зробити коментар про моє улюблене жахливе ХХ століття, про його історію. Частину тієї самої історії, що її Володимир Винниченко не міг читати без брому. Хоча нині, на початку ХХІ століття, в Україні стало можливим її читати і з «Мартелем» або — в крайньому разі — з рустикальним «Джонні Уокером». Проте навряд чи сприйняття минулого, а надто сьогодення України, від цього полегшилось.

І все-таки анестезія — іноді найкращий засіб від вочевидь культивованої історичної амнезії. Особливо від тієї, що її плекає посткомуністична влада, зокрема коли йдеться про злочинний характер комуністичної системи та антиукраїнську сутність живої і агресивної сьогодні совєтської спадщини.

Саме проти цієї амнезії, зокрема, виступає «Свобода». І це не данина моменту. Так було завжди, з самого початку існування радіостанції та її україномовної редакції. Цей постійний інтерес до історії для мене особисто важливий ще з однієї причини.

Інтелектуали різних країн люблять нарікати політикам за їхнє прагнення зробити вигляд, ніби в історії все зрозуміло і відомо. Український політикум і політичний істеблішмент тут не виняток. Його представники звертаються до професійних істориків лише в момент чергових виборів або тоді, коли ту чи іншу дату в силу тих чи інших причин необхідно терміново актуалізувати.

Змирімося! Політики були, є і будуть політиками. Як правило, вони «мудрішають», коли йдуть на пенсію і починають писати мемуари. Саме тоді їх всерйоз починає цікавити питання, а в якому ж історичному контексті вони діяли. Саме тоді багато з них (попри, як правило, багатослівні і малозмістовні спогади про власне світле минуле) раптом розуміють свою реальну роль у політичному спектаклі, що завершився і вже ніколи не буде зіграний знову. Та мене цікавить інше: а де ж ті, для кого історичні дослідження і переосмислення історії — не данина кон’юнктурі, черговій даті чи черговому лідеру?

Один сучасний високопосадовий діяч з дипломом доктора історичних наук стверджував нещодавно, що історії у нас немає (!), а ми даємо переважно політичні оцінки. Для мене звучить як парафраз класичного афоризму часів пізнього СРСР: «Сексу у нас немає!» Наважуся не погодитись. І секс в Україні є. І з історією в порядку. Виразним підтвердженням чого є те, що цитований діяч, створивши переважно з допомогою поточної преси «політологічні» книжки, волів все-таки отримати науковий ступінь не доктора політології, а саме доктора історії.

Навряд чи підлягає сумніву, що те, аналізу чого в останні роки радіо «Свобода» присвячувало зусилля і час, є історією. І в сенсі довершеності процесу у часі і просторі, і в сенсі тих оцінок, на які цей процес заслуговує. Тут наявна інша проблема: як пробитись до цієї історії.

«Свобода», гуртуючи експертів, які ще не розучилися думати, формувала невикривлений історичний дискурс. Вона була тим кристалом, крізь який часами історія України виглядала не зовсім привабливою або зовсім непривабливою. Одначе наважуся стверджувати, що саме ця історія є більш правдивою, ніж та, яка твориться придворними «несторами» під 13-річний стьоб про «розбудову української держави» і «громадянського суспільства».

У зв’язку з цим пригадую такий собі фільм кіностудії Довженка часів совєтської контпропаганди. Називався він «Канкан в англійському парку» і вийшов на екрани (якщо не помиляюся) десь у 1984 році. Зображувалась у фільмі саме українська редакція радіо «Свобода», яке з кінця 60-х років працювало у Мюнхені, у тому самому англійському парку, який існує і донині. Так от у фільмі йшлося про чвари й інтриги в українській редакції, зображувалися непривабливі типи, які в ній працювали. Словом, все було так, як вимагала контрпропаганда. Втім, фільм запам’ятався мені віршами Володимира Підпалого, що читалися у кількох епізодах, і фразою: «Все зло у цьому світі від людей маленького зросту».

Минули роки, і доля звела мене із реальними працівниками тієї редакції — Романом Сольчаником, Мартою Олійник, Богданом Нагайлом, Ізраїлем Клейнером. Вони розповіли мені чимало цікавого. Підтвердили, що і чвари, і непорозуміння — все це та багато чого іншого в українській редакції було. Однак домінувало не це, а «генеральна ідея». Ці люди працювали на руйнування совєтської імперії, доводили, що Україна здатна бути незалежною і цивілізованою державою. Нині мало хто чує тих культуртрегерів україномовної «Свободи». А знаєте чому? Думаю тому, що вони — як би це сказати? — не зовсім впізнають в Україні після 1991 року ту країну, за яку вони так завзято боролися.

Може, я помиляюсь, але саме цю країну давно і безжально точно змалював один відомий усім поет. Ось його рядки:

Твої шляхи — одчай і камінь,

така прекрасна, й мов на сміх

ти плодиш землю байстрюками,

багном і гноєм для чужих!..

У голові твоїй макуха,

хіба ж ти можеш жить сама,

російсько-польська потаскухо,

малоросійськая тюрма!..

Веди ж, безумна, до загину

мене на розпач і на жуть!

Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

і сам не знаю, що кажу!

Це написано в Одесі у 1927 році Володимиром Сосюрою. Написано в рік 10-річчя того, що тоді називали «Жовтнева революція». Щоправда, написано для себе, «в стіл», не для друку.

Related video

Одначе чомусь здається мені, що це написано ніби спеціально для радіо «Свобода», щоб воно пам’ятало, з якою країною має справу. І допоки цитовані слова залишаються актуальними, радіо «Свобода» не має права залишати Україну на самоті зі своєю історією. І з тим, що ми так важко переживаємо сьогодні і що стане історією завтра.