Повна версія

Рішення про призначення на ключові регіональні пости в Україні приймали в поспіху. До того ж під явним впливом лобіювання та квотування...

Рішення про призначення на ключові регіональні пости в Україні приймали в поспіху. До того ж під явним впливом лобіювання та квотування. Що не забарилося позначитися на результатах настільки відповідального процесу, як формування влади на місцях. Процесу, який моментально накладає відбиток на взаємини регіонів із центром. У п’ятдесяти відсотках випадків нових призначень цей відбиток носить, м’яко кажучи, не зовсім позитивний характер. Тридцять відсотків нового губернаторського корпуса складається зі слабких призначень. Решта — відносно вдалі.

Описуючи свіжопризначених глав обласних державних адміністрацій, ми дійшли висновку про те, що Президенту і тим, хто готував для нього укази про призначення губернаторів, варто було б уважніше вивчити особові справи окремих персонажів. В інших випадках, можливо, вимагаючи довідки з СБУ, прокуратури й УБОЗу. Чимало запитань також із приводу професіоналізму та готовності до майбутнього профілю й обсягу робіт деяких із призначенців. Глава держави, щоправда, заявив, що оцінюватиме губернаторів за показниками областей, які ті демонструватимуть за нового начальства. А от показником роботи секретаріату Президента може слугувати те грубе порушення Конституції, із яким проходило призначення обласних керівників.

Відповідно до четвертої частини 118-ї статті Основного Закону, глави місцевих державних адміністрацій призначаються Президентом України за поданням Кабінету міністрів. Однак передбачуваний Конституцією порядок був публічно порушений. Кабінет міністрів, члени якого вперше зібралися в урядовій ложі парламенту 4 лютого, коли Президент, прийшовши до залу Верховної Ради, в усіх на очах підписував укази про їхні призначення і про призначення губернаторів, відповідні подання главі держави не подавали. Тож мав рацію народний депутат Віктор Мусіяка, котрий заявив днями про незаконність указів про призначення керівників облдержадміністрацій, а отже, нелегітимність усіх прийнятих ними рішень. Вихід із цієї правової безвиході потрібно шукати там, де знаходиться і вхід. Президенту слід скасувати свої губернаторські укази, і дочекавшись, коли уряд на своєму засіданні прийме рішення про рекомендацію певних людей у виконавчі структури влади, наново призначити їх главами обласних держадміністрацій. Уже краще зараз визнати свою помилку, аніж «підвісити» усіх 27 регіональних керівників і всі рішення, які вони сьогодні приймають, поставивши під сумнів їхню легітимність.

Окрім того, не можна не відзначити той факт, що про свої завдання та пріоритети на новій посаді губернатори довідувалися вже безпосередньо під час їхнього представлення в областях. Оскільки все через той же поспіх Президент не зміг зустрітися з жодним із «новобранців», щоб обрисувати йому майбутній фронт робіт. Виходить, ці люди беззастережно йшли на свої пости або через беззавітну відданість главі держави, апріорі погоджуючись із усіма його невисловленими вимогами й умовами, або через усепоглинаюче прагнення потрапити у владу. Ні те, ні інше не додає їхнім портретам світлих тонів. Із допомогою своїх регіональних кореспондентів «ДТ» спробувало скласти галерею губернаторських образів, першу партію яких представляє в цьому номері.

**

**

Запоріжжя

Володимир ПІСКОВИЙ

Моменти біографії

Юрій Артеменко — корінний запоріжець. Судячи з відгуків родичів, особистість неабияка. Ще в чотири з половиною роки «малюк примудрився прочитати всю історію КПРС», а «в шість років він уже був записаний в усіх (!) бібліотеках Запоріжжя». Навчаючись у школі, «виявив свої незвичайні здібності»: «четвірка в його щоденнику була рідкісним явищем і, як правило, каралася ременем». Що, втім, не відбило бажання стати журналістом.

За даними інтернет-сайта Запорізької обласної держадміністрації, «по закінченні середньої школи з золотою медаллю мав реальну можливість здійснити свою мрію — вступити на факультет журналістики Київського держуніверситету. Але вирішив для себе, що мусить пізнати всі тонкощі майбутньої професії з «азів», і вступив у ПТУ». Хоча є й інша, газетна, версія: «Після школи Артеменко поїхав до Москви, хотів вступити в інститут міжнародних відносин. Але, на жаль, місця були зайняті дітьми великих чиновників, і простому запорізькому хлопчаку пробитися не вдалося. Батьки наполягали, щоб син не гаяв часу і вступав у київський інститут, але Юрій пішов на курси фотографів».

Дитяча мрія втілилася в життя лише 1983 року, коли після армійської служби юнака прийняли стажистом обласної газети «Комсомолець Запоріжжя». Згодом вона (газета) стала називатися «МИГ», а він (Артеменко) — головним редактором, який здобув до цього заочну освіту на факультеті журналістики КДУ. Потім жага знань була вдоволена заочним навчанням на факультеті правознавства Міжнародної академії управління персоналом, яка базується в Запоріжжі. Заняття довелося поєднувати з депутатством в обласній раді і частково — у Верховній Раді.

Швидше за все, від нового призначення Юрій Анатолійович явно не в захваті. Не випадково ж на третій день перебування на посаді він поскаржився, що дуже втомлюється, і взагалі, в Києві йому було б краще. Очевидно, він мріяв про менш клопітну керівну роботу на загальнодержавній мас-медійній ниві, небезпідставно сподіваючись на протекцію колишнього шефа парламентського комітету з питань свободи слова й інформації Миколи Томенка. Та й для багатьох у Запоріжжі такий варіант був би значно прийнятнішим. Наприклад, для міського голови і двічі екс-голови ОДА Євгена Карташова.

В одному з інтерв’ю він зауважив, що найефективніше на посаді голови ОДА може працювати керівник, «який виріс у Запоріжжі, добре знає проблеми і людей області». Золоті слова! Але навіщо, питається, було деталізувати: «Я вніс конкретні пропозиції стосовно особи, котру бачу губернатором Запорізької області. Це смілива, рішуча, розумна людина, котра володіє досить високим професіоналізмом, досвідом організаційної та господарської роботи».

Союзники та суперники

Річ же не в тім, відповідає Артеменко висунутим вимогам чи ні. І навіть не в тім, що навряд чи у когось виникло бажання дослухатися поради. Просто, поза всяким сумнівом, Карташов міг протегувати кого завгодно, але тільки не Артеменка, пам’ятаючи вибори 2002 року по округу №77.

Інтрига тоді полягала в тому, що саме по цьому виборчому округу (його, до речі, свого часу представляв у парламенті С.Соболєв) провладний блок «За єдину Україну!» довго не міг визначитися зі своїм кандидатом. Дуже реальні шанси на перемогу мав безпартійний письменник Павло Баулін, котрий виявив бажання повторно одержати депутатський мандат. Але оскільки він був висуванцем КПУ, симпатії адмінресурсу на нього не поширювалися. І хоча, окрім явно одіозних особистостей, а також представників «Нашої України», Руху, Соцпартії, у числі інших 24 претендентів були кандидатури ідейно близьких владі есдеків, регіоналів, промисловців і підприємців, вибір випав на Юрія Артеменка. Щоправда, шанси на перемогу він мав дуже невисокі, зате мав суттєву перевагу. І називалася вона, умовно кажучи, так: добрі стосунки з відомим бізнесменом Костянтином Григоришиним. От вони й дозволили кандидату залучити 15,99% голосів (до речі, найнижчий показник порівняно з іншими вісьмома запорізькими мажоритарниками).

На відміну від численних недоброзичливців, ми, звісно, не станемо безапеляційно стверджувати, що суть згаданих взаємин зводилася до банального бажання бізнесмена завести собі кишенькового депутата. Навіть попри те, що парламентарій дуже активно обстоював інтереси низки запорізьких підприємств, структурно об’єднаних гучною назвою «Концерн «Металургія». Сказано ж: бізнес, за версією нової влади, несумісний із політикою. Тому не будемо надавати значення чуткам про те, що паралельно з призначенням нового голови ОДА Запоріжжя відвідав із неофіційним візитом К.Григоришин. Навіть якщо це й так, то, зрештою, хіба мало які збіги трапляються в житті.

Згадаймо краще: прийшовши в парламент, Ю.Артеменко з фракційною приналежністю визначатися не квапився. Одні кажуть, що йому треба було огледітися, інші — дочекатися команди. А тим часом представники запорізького адмінресурсу, очолюваного тоді Є.Карташовим, устигли прозвітувати про свій «внесок» у формування пропрезидентської більшості. Поквапилися, однак, оскільки Юрій Анатолійович узяв та й поповнив лави групи «Солідарність» фракції «Наша Україна». Але не минуло й двох років, як його опозиційна орієнтація зазнала певних коригувань, що проявилося в припиненні членства в «Нашій Україні» з моральних міркувань. Суть їх, за словами нардепа, полягала в тому, що він поділяє «цілі та загальну стратегію партії», але йому «не подобаються деякі методи досягнення цих цілей». Зокрема, Артеменко дійшов висновку: «великою проблемою для «Нашої України» є боротьба за лідерство та за місце біля лідера». Щоправда, з початком президентських виборів моральні мотиви набули гармонії, і він включився у виборчу кампанію Віктора Ющенка. А після перемоги, виходить, став суб’єктом «домовленості політичних сил». Буває.

Інтереси

Ділячись своїми планами на майбутнє, Юрій Анатолійович, зрозуміло, різко засудив корупціонерів, продемонстрував майстерне наслідування жестів Президента й соціальним пріоритетом визначив спорудження музею на острові Хортиця. А ще він вітатиме, якщо в будинку обладміністрації з’являться панки й рокери. Поки таких там не помічено. Зате днями відбулося засідання обласного активу, на якому перший віце-прем’єр Анатолій Кінах представив нового керівника регіону. Раніше це робили президент або прем’єр.

Серед нескінченної низки проблем, із якими зіткнеться новий губернатор, найгострішою є дефіцит обласного бюджету. Від успішності її розв’язання, за великим рахунком, залежить те, наскільки результативними будуть спроби глави облдержадміністрації впоратися з іншими завданнями, котрі вимагають невідкладного вирішення. Втім, не виключено, що новому запорізькому губернатору передусім доведеться зосередитися на питаннях, важливих для людей, котрі стояли за його призначенням. Костянтину Григоришину доведеться докласти чималих зусиль, щоб відвоювати свої позиції в області, втрачені за час важких і тривалих боїв з об’єднаними есдеками. А що стосується плану з досягнення цієї мети, то злі язики стверджують, ніби його могли обговорювати днями Петро Порошенко і Роман Зварич до п’ятої ранку в кабінеті Костянтина Григоришина.

**

**

Закарпаття

Володимир МАРТИН (Ужгород)

Моменти біографії

Губернатором Закарпатської області призначено 41-річного уродженця Мукачівського району Віктора Балогу. З останніх кадрових рішень це єдиний голова облдержадміністрації, що отримав цю посаду вдруге. Товарознавець за спеціальністю (диплом Львівського торгово-економічного інституту), В.Балога свій шлях у політику розпочав із бізнесу. На початку 90-х він створив у Мукачевому фірму «Рей — промінь», а з 1997-го очолив правління ТзОВ «Барва». У 1999 р. успішний підприємець стає мером Мукачевого. В цей час він тісно зійшовся з лідерами СДПУ(о) В.Медведчуком та Г.Суркісом (останній не без підтримки В.Балоги переміг на парламентських виборах по Мукачівському округу). Ділова хватка підприємливого мера не залишилася поза увагою президента, який у 1999 р. призначив його головою Закарпатської ОДА. Обіймаючи паралельно посаду заступника секретаря обкому СДПУ(о), новий губернатор усіляко сприяв поповненню рядів партії за рахунок своїх підлеглих, однак у 2000 р., після конфлікту зі своїм заступником в адміністрації, але керівником по партії І.Різаком, порвав із СДПУ(о) і провів у області масштабну департизацію. Зі зміщенням із посади губернатора в травні 2001 р. перейшов у опозицію до діючої влади.

На парламентських виборах 2002 р. В.Балога висувався по Мукачівському округу як позапартійний, а після перемоги увійшов до фракції «Нашої України». У Верховній Раді народний депутат входив у комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.

У квітні 2004 р. В.Балога брав участь у других повторних виборах мера Мукачевого, завдяки яким став добре відомим в усій Україні. А під час президентської кампанії очолив на Закарпатті обласний штаб
В.Ющенка. Утім, роботу штабу позитивною назвати навряд чи можна, навпаки, до його діяльності було чимало претензій. Якихось нововведень чи навіть традиційних методів виборчої боротьби (за винятком роботи зі ЗМІ) з боку штабу не спостерігалося, кампанія фактично була пущена на самоплив. Значно ефективніше на користь В.Ющенка (завдяки негативу) працював тепер уже колишній губернатор І.Різак, що підтримував В.Януковича.

Союзники й суперники

Призначення В.Балоги губернатором було цілком прогнозоване, проте викликало неадекватну реакцію на Закарпатті. Після виснажливих політичних баталій багато хто очікував, що керівником регіону стане нейтральна, рівновіддалена якщо не від політичних, то хоча б від бізнесових інтересів постать. Нового губернатора таким назвати не можна. На Закарпатті добре пам’ятають, як у часи попереднього керівництва В.Балоги «Барва» перетворилася на найбільшу комерційну структуру області, як із допомогою силових структур усувалися її конкуренти, а бюджетники замість зарплати отримували продуктові пакунки від «Барви» за дуже завищеними цінами. Очевидно, не забув про це й старий-новий губернатор. У своїх перших інтерв’ю він уже заявив, що Балога з команди Кучми та Балога з команди Ющенка — це різні люди (як не згадати слова самого Л.Кучми, який після перемоги в 1999 р. пообіцяв: «Україна побачить нового Президента»).

Судячи з перших реакцій політичного бомонду області, спокійним правління нового губернатора не буде. Крім опозиційної й усе ще сильної СДПУ(о), різкі заяви і навіть звинувачення на адресу нової влади вже висловив колишній ситуативний союзник В.Балоги С.Ратушняк. Очевидно, народного депутата зачепило, що посада голови ОДА дісталася не йому. З іншого боку, керівник області цілком може розраховувати на підтримку обласного депкорпусу. Закарпатська облрада неодноразово демонструвала відданість виконавчій владі, а за необхідності продемонструє її ще двом-трьом губернаторам із протилежних політичних таборів.

Кадри та інтереси

Головні проблеми, що стоять перед областю, новий губернатор визначив сам — це традиційні дефіцит робочих місць, низький рівень зарплати, а також захист населення від техногенних катастроф. Шляхів вирішення цих проблем В.Балога поки що не вказав, проте команда його соратників уже більш-менш відома. На початку тижня прес-служба ОДА оприлюднила список п’яти виконуючих обов’язки заступників губернатора, який, однак, наступного ж дня скоротився до трьох осіб (двоє начебто відмовилися від посад). Згідно зі списком, шанси стати заступниками голови ОДА (після відповідного затвердження в державному секретаріаті) мають Олег Гаваші, Ігор Кріль та Олексій Іванчо. Перші двоє працювали в команді Балоги-губернатора ще в 1999 р. О.Гаваші був головою однієї з райдержадміністрацій, після парламентських виборів 2002 р. здійснив невдалу спробу стати головою облради, а потім певний час виконував обов’язки мера Мукачевого замість В.Балоги, що відбув до Верховної Ради. Останнім часом в.о. заступника голови ОДА очолював у облраді опозиційну фракцію «Сила народу». І.Кріль (один зі співзасновників «Барви») у 1999 — 2001 рр. був першим заступником голови ОДА і здобув імідж економіста-професіонала найвищого класу. Який, однак, не завадив йому запровадити тіньові схеми з перекачування багатомільйонних бюджетних коштів на рахунки тієї ж таки «Барви» (за цими фактами було порушено кримінальні справи, хоча про їх судове завершення ніхто не чув). Проте найбільше запитань викликає призначення О.Іванча. Син давнього соратника В.Балоги народного депутата І.Іванча відомий не лише своїм бізнесом із постачання населенню скрапленого газу, а й… участю в розбійному нападі на автобус із українськими туристами на території Угорщини, про що чимало писала обласна преса. Підозрюваного затримала поліція, а генпрокуратура Угорщини порушила кримінальну справу, яка після передачі до України десь запропастилася. Очевидно, популярний під час помаранчевої революції лозунг «бандитам — тюрми» на Закарпатті інтерпретують на власний манер…

Перші кадрові призначення в облдержадміністрації у багатьох викликають побоювання щодо повернення монополізації наближених до губернатора комерційних структур з усіма відповідними наслідками. Сам В.Балога такі закиди відкидає, а своє головне завдання на теперішній посаді вбачає в тому, щоб «…виправдати довіру, яку суспільство авансувало Президентові».

**

**

Одещина

Ніна ПЕРСТНЬОВА (Одеса)

Моменти біографії

З усіх претендентів на посаду губернатора Одеської області, котрі працювали на перемогу Ющенка, крісло дісталося тому, хто найменше цього прагнув, — 42-річному Василю Цушку. Член Соцпартії, у якого за плечима одинадцять років депутатства у Верховній Раді. Свого часу він закінчив Одеський сільгоспінститут і з дипломом економіста працював у рідному с. Надрічне Тарутинського району, що на Одещині, де в у віці 21 рік став директором виноробного радгоспу. Як висуванець від СелПУ 1994 року був обраний до Верховної Ради. В останнє, четверте, скликання пройшов за списком СПУ (№ 17). Працював у комітеті з питань фінансів і банківської діяльності, обіймаючи посаду першого заступника голови. Однак для виборців так і залишився виразником інтересів та сподівань селян.

Свій внесок у перемогу Ющенка Цушко вніс, будучи першим заступником керівника його виборчого штабу на Одещині. Обласна організація СПУ, яку він очолює, найбільш структурована в регіоні: понад 700 первинних організацій. Переконати електорат соціалістів голосувати за Ющенка було непросто, але в штабі залишилися задоволені результатами роботи Цушка.

Союзники та суперники

Сам Василь Петрович не в захопленні від свого призначення. Комфортніше він почувався б у стінах парламенту. Він добре опанував мистецтво лобіювання. На його рахунку 47 поданих законопроектів. Ряд із них пов’язані з акцизною політикою. Але партія сказала «треба», і Цушко відповів — «слухаюсь». Його призначення — це квота СПУ, яка чомусь вважає Одещину сферою свого впливу. Показники О.Мороза, якщо порівнювати з 1999 р., тут помітно зросли: із 2,5 до 9%. Однак вони все ж невисокі. У самій Одесі лідер СПУ набрав 5,6%. А на парламентських виборах Соцпартія взяла близько 7,2% голосів.

Кандидатура Цушка — це політичний компроміс. Найоптимальніший варіант, який влаштовував усі зацікавлені сторони. У тому числі й біло-блакитну Одесу. Де стара влада, для якої Цушко — найкомфортніша постать, зберігає свій колишній вплив. Екс-губернатор Сергій Гриневецький, який досидів у своєму кріслі аж до останнього дня, цього тижня переїхав у кабінет голови облради поверхом нижче. Приїзд в Одесу В.Цушка збігся з сесією облради, на якій і відбулося переобрання її голови.

Це було знакове засідання у плані розуміння того, що очікує область. Цього дня депутати й чиновники під оплески, стоячи проводили з посади С.Гриневецького. Потім під оплески зустрічали його як голову облради. І, зауважте, так само ж стоячи й під оплески вони зустрічали нового губернатора В.Цушка.

Одещина, як і домагалися учасники помаранчевої революції, отримала нове обличчя. Настільки нове, що в рідній області Василя Петровича знають чи не одиниці. Після указу про його призначення більшість одеситів уже точно побачили його вперше. Якщо одна частина депутатів від Одещини відома своєю тісною співпрацею з місцевою владою чи випадами проти неї, а інша — своїм бізнесом і нестримними апетитами, то Василь Петрович не помічений ні в першому, ні в другому. Якщо дуже напружитися, можна згадати, що Цушко був членом комісії ВР з перевірки обгрунтованості підвищення тарифів на житлово- комунальні послуги в Одесі. І разом зі своїми колегами виступав проти їх підвищення.

Про Цушка кажуть, що він робоча конячка, яка тягне віз мовчки. Людина він порядна, м’яка, але в разі потреби може бути й досить жорсткою. Та краще, ніж сам Цушко, ніхто його поки що не представив. На сесії облради Василь Петрович відразу дав зрозуміти, що не має наміру влаштовувати полювання на відьом. Його мета — консолідація всіх сил. А його слова про те, що він «прийшов працювати не гірше чи краще за Гриневецького, а прийшов працювати з Гриневецьким», узагалі зірвали шквал оплесків. Вислів «барикада ділить вулицю на два тупики» теж пролунав із його вуст як бальзам на душу противникам помаранчевої революції. Цушко пообіцяв, що «робитиме все, аби бути однією командою в області, місті та країні». Потім Гриневецький передав Цушку булаву — символ влади. І всі, як мовиться, залишилися задоволені.

Зрозуміло, мудрий Цушко, з одного боку, заручився підтримкою депкорпусу, який у масі своїй складається з представників старої влади. Але, з іншого, не зрозуміло, як він при цьому має намір виконувати програму Президента і уряду. Навряд чи Цушко, якому нелегко далося рішення відмовитися від мандата народного депутата, не знає, що Одеса — це, здається, останнє місто, в якому ще не згорнуто намети прибічників Януковича. І що їхня мета — захист міського голови Одеси, чию відставку, між іншим, ініціюють представники «Нашої України» та СПУ. Однак, будучи сьогодні першим секретарем обласної організації Соцпартії, Василь Петрович, схоже, намагається не вникати в те, що роблять його рядові партійці.

Інтереси

Соціалісту Цушку, лише на перший погляд, дісталася «малинова» область. У плані показників економічного зростання вона благополучна. Насправді корупція наскрізь роз’їла всі структури згори донизу. Контрабанда рікою ллється через кордон. Розпродаж цінних земель триває. Завершується розтягування майна промпідприємств... Це ті завали, які треба розгрібати засукавши рукави вже зараз, тоді в бюджеті з’являться гроші, у людей — пристойна зарплата, і буде виконано обіцянки, дані новою владою, — гідний рівень життя кожному.

Цушко заявив, що приїхав до Одеси працювати, а не бути жандармом. З обранням Ющенка епоху первісного накопичення капіталу завершено, і настав час працювати чесно: на себе й на державу. Якщо у когось проблеми з розумінням цього, то це справа правоохоронних органів, вважає Цушко. Однак проблеми значно ширші. Перекриття, приміром, каналів контрабанди, на якій тримається знаменитий промринок «Сьомий кілометр», та й інші ринки, може посадити на голодний пайок тисячі тамтешніх торгівців, що загрожуватиме соціальним вибухом. Навряд чи новий губернатор цього не знає. Простіше стояти осторонь, як робила колишня влада, скаржачись на брак повноважень. Сьогодні —втім, так було й раніше — їх досить. Але чи вистачить уміння і бажання у нової влади ними скористатися?

Якою буде нова команда, поки що не відомо. Нині вона лише формується. Цушко вислуховує пропозиції й рекомендації, але рішення прийматиме особисто, пам’ятаючи слова Президента Ющенка про те, що кожен губернатор несе персональну відповідальність за доручену йому територію.

**

**

Рівненщина

Наталя РУДЬКО

Моменти біографії

Інтрига навколо особи нового губернатора Рівненської області 46-річного Василя Червонія розпочинається вже з моменту ознайомлення з першими рядками його біографії. Коли був активним комсомольським дружинником, Василь Дзюбук поміняв прізвище на Червоній. А з приходом незалежності змінив дату свого народження на 24 серпня. Василь Михайлович родом із села Погорілівка Рівненської області, за фахом інженер-хімік-технолог, закінчив Київський політехнічний інститут. Працював на рівненському хімічному виробничому об’єднанні «Азот». У минулому завзятий комсомолець, Червоній наприкінці вісімдесятих став не менш завзятим націонал-патріотом. Він заснував перший на Рівненщині осередок «Товариства української мови», а через рік, у 1989-му, — перший в області осередок Народного руху України. Починаючи з 1999-го, Червоній — голова Рівненської обласної організації Української народної партії.

ВО «Азот» — останнє місце роботи Василя Михайловича, пов’язане з виробництвом. З 1990 року й до призначення на губернаторську посаду він трудився на законодавчій ниві. Під час парламентських виборів 2002 року до залу Верховної Ради Червоній потрапив за списками «Нашої України» (№55). У 2004 році нинішній рівненський губернатор очолював обласний передвиборний штаб Віктора Ющенка, хоча, на думку багатьох, це, швидше, шкодило рейтингу кандидата на посаду президента — через надмірно імпульсивну публічну поведінку нинішнього глави облдержадміністрації. Попри те, що у своєму рідному регіоні Червоній відомий як жорсткий опозиціонер до діючої влади (наприкінці 90-х він оприлюднив інформацію про привласнення чинним тоді губернатором та його наближеними 96 мільйонів гривень і домагався суду), на Рівненщині пам’ятають і про інші його «заслуги». Наприклад, про пряму причетність до спровокованих сутичок представників різних релігійних конфесій. На початку 90-х під безпосереднім керівництвом Червонія силою захоплювалися православні храми Української православної церкви Московського патріархату й передавалися у розпорядження Київського патріархату (нині Василь Червоній — член Вищої церковної ради УПЦ КП, голова Церковної ради Покровського кафедрального собору м. Рівне). Крім того, губернатор прославився багатотисячними судовими позовами до місцевих ЗМІ — газет «Рівне вечірнє», «Панорама», «Рівненська газета»; причетністю його підлеглих і охорони до нанесення тілесних ушкоджень місцевим журналістам Миколі Несенюку та Миколі Кульчинському й до погрому редакції газети «Рівне вечірнє». Минулого літа місцеві журналісти навіть звернулися до глави фракції «Наша Україна» з офіційним листом, у якому просили приборкати Червонія, що негативно впливає на імідж Ющенка. Слід гадати, стосунки губернатора з медіа складуться дуже непросто.

Союзники і суперники

Призначення Василя Червонія на посаду глави обласної державної адміністрації хоча й було для багатьох небажаним, багатьма ж і прогнозувалося. Перемога на президентських виборах Ющенка асоціювалася з цим призначенням. Претендувати на головну державну посаду в області міг, утім, і широко відомий у Рівному бізнесмен Валентин Королюк, який був, до того ж, депутатом міськради і керівником обласної організації Народного руху України. Але його ім’я практично невідоме в Києві. Тим паче що масштаби діяльності Народного руху на Рівненщині просто тьмяніють, порівняно з активністю одного представника УНП — Червонія. Активністю, що поширюється, крім іншого, на роботу міської та обласної рад. У одному з інтерв’ю Василь Червоній заявив, що чим розвиненіша держава, тим більше дискусій і бійок у парламенті. Цей принцип Червоній часто реалізовував у роботі місцевих рад, і хоча до бійок ще не доходило, депутати неодноразово були близькими до цього.

Проте серйозної видимої опозиції ні в обласній, ні в місцевій радах Червоній поки що не має. Остання сесія облради практично одноголосно підтримала ініційоване ним звернення до Ющенка про призначення на посаду прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. А в міськраді навіть не підтримали ініціативу депутатів фракції «Сила народу» про таємне голосування, метою якого було звернутися до Президента з проханням не призначати на посаду глави Рівненської облдержадміністрації Василя Червонія. Нині у політичних і бізнес-колах затишшя: багато опонентів губернатора зачаїлися в очікуванні каральних акцій відплати з боку нового глави облдержадміністрації. Про популярність же особистості Червонія в області можуть свідчити результати виборів мера Рівного. Червоній двічі претендував на цю посаду. І двічі програвав із величезним відривом. 1998 року чинний рівненський мер Віктор Чайка набрав 57,4% голосів, а Василь Червоній — 19%. У 2002 році за Чайку проголосували 80,3% виборців, за Червонія — 13%.

Інтереси

Про приватний бізнес губернатора відомо мало. Інформація про нібито приналежні Червонію фірми, кафе, заправки й товариства з обмеженою відповідальністю він завжди успішно заперечував. Однак, навіть за умови наявності в нього тіньового бізнесу, навряд чи можна говорити про велику підприємницьку діяльність нового губернатора. Хоча очевидно, що він віддаватиме перевагу лобіюванню інтересів своїх соратників та однопартійців. Мабуть, варто пильно поспостерігати за тим, як відбудеться поділ конфліктних часток на «РівнеАзоті». Надто вже цікаві прізвища мигтять у зв’язку з цим: Живаго, Могилевич, Черномирдін. Утім, ще невідомо, чи стоять ці люди за австрійськими фірмами, які приватизували найбільше в області, після Рівненської АЕС, підприємство. Але ж підприємство стоїть на землі, де господар — нова влада. Можливо, кожна з протиборчих сторін буде рада заручитися її підтримкою.

Попри всю одіозність особистості губернатора, навіть багато опонентів Червонія покладають надії на його конкретні кроки з «очищення» старого чиновницького апарату держадміністрації. Висловлюються також припущення, що після виконання «брудної роботи» місце, яке займає Червоній, знову буде вакантним.

Івано-Франківщина

Леся ЛІВАК

Моменти біографії

Губернатором Івано-Франківщини став 42-річний Роман Ткач. Долати безробіття та вирішувати інші проблеми регіону він прийшов просто із сесійної зали парламенту. За фахом Ткач — інженер-механік, вищу освіту здобув у Івано- Франківському технічному університеті нафти і газу, однак свою інженерну кар’єру завершив ще у 1990 році, відтоді так чи інакше працює у владі. Сім років, до парламентських виборів-2002 включно, Роман Ткач керував Тисменицькою райдержадміністрацією (саме в цьому районі міститься відома хутрофірма «Тикаферлюкс»). Однак з-поміж усіх претендентів на крісло прикарпатського губернатора він, хоч і з «натяжкою», але претендує на обіцяне «глобальне оновлення» влади.

Романа Ткача можна назвати послідовним у своїх політичних та партійних уподобаннях. Він рухівець з 16-річним стажем, вступив до Народного руху ще у 1989-му. Останніх два роки очолював Івано-Франківську крайову організацію НРУ. Після його призначення на місцевому рівні партія вже встигла оголосити себе «партією влади», що зовсім неадекватно сприйняли партнери по коаліції «Сила народу».

Першу спробу потрапити до Верховної Ради Роман Ткач зробив у 98-му, ввійшовши до виборчого списку Народного руху. Спроба була невдалою, і наступного разу Ткач вирішив іти як мажоритарник, але висуванець «Нашої України». У нього було 15 суперників, і він набрав понад 45% голосів у 88-му виборчому окрузі.

На цьогорічних президентських виборах Роман Ткач був активним соратником Ющенка. Але, напевно за рішенням виборчого штабу, здебільшого працював не на Івано-Франківщині, де й так голосували за Ющенка, а у центральній Україні, на Полтавщині. Як стверджує він сам, працював досить ефективно.

Союзники і суперники

Призначення Романа Ткача на посаду голови обласної адміністрації стало несподіванкою для великої частини нашоукраїнців в області. А для декого з місцевих політиків — навіть розчаруванням. Інтрига — хто сяде в губернаторське крісло — зберігалася до самого дня призначення. Претендентів було троє: голова Рогатинської райдержадміністрації Зінаїда Болюк (пропозиція костенківської УНП), яку в області вважають наближеною до депутата Верховної Ради, відомого підприємця з Рогатина Ігоря Насалика; мер Івано-Франківська, керівник обласного виборчого штабу Віктора Ющенка, безпартійний, але особисто віданний Президентові Зіновій Шкутяк та народний депутат, рухівець Роман Ткач. Пощастило останньому. Івано-Франківщину від керівництва Зінаїди Болюк врятувало дві речі: обіцянка прем’єрки Тимошенко не брати у владу «колишніх» та термінова телеграма від обласної коаліції «Сила народу» до Президента Ющенка з обуренням і обіцянкою вивести людей на вулиці у разі такого призначення. Коаліція, окрім Народного руху та Української народної партії, підтримала Зіновія Шкутяка. Однак відданий ющенківець, як кажуть місцеві експерти, втратив довіру у лідера. Подейкують, що хтось із доброзичливців «злив» на Шкутяка компромат. Буцімто івано-франківський мер пов’язаний із не зовсім чистим бізнесом і незаконним продажем землі.

У «Нашій Україні» терміново почали підшукувати кандидатуру, яка б влаштувала всіх. Романа Ткача підтримали не тільки рухівці Борис Тарасюк та Роман Зварич, а й, як вважають у регіоні, його кандидатуру пролобіювали і народні депутати від Прикарпаття. Зокрема нардеп-цементник, член фракції Ющенка, екс-директор потужного заводу ВАТ «Івано-Франківськцемент» Микола Круць, хоч і не дуже публічний політик, однак досить впливовий. Припускають, що саме йому належало вирішальне слово.

Після такого призначення зовні дружна команда помаранчевих революціонерів на Прикарпатті дала тріщину. Нашоукраїнцям знадобилося два дні, щоб оговтатися і офіційно заявити про повне порозуміння та підтримку нової влади. З офіційним призначенням принаймні припинилися всі дискусії. Тепер усі сили, заявляє нова влада, буде кинуто на вирішення соціальних та економічних проблем області.

Інтереси

Романа Ткача, радше, можна назвати ідейним політиком, аніж людиною бізнесу. У регіоні ніхто не може визначити серйозних бізнес-інтересів Ткача. Навіть його політичні опоненти кажуть, що на різних посадах тепер уже губернатор лобіював різні інтереси й допомагав підприємцям, однак сам потужного бізнесу не має і у списку «заплямованих нашоукраїнців» не числиться. Проте є й думки, що Роман Ткач є добрим кар’єристом і до свого призначення на чільну посаду в області йшов наполегливо і цілеспрямовано.

Сам Роман Ткач каже, що отримав від свого попередника область із непоганими показниками і особливо не критикує екс-губернатора. Це пояснюють і тим, що сім років так чи інакше у команді Кучми працював і він, очолюючи районну державну адміністрацію. Водночас новий губернатор називає кілька нагальних проблем, які треба вирішувати в регіоні. Створення нових робочих місць і ліквідація прихованого безробіття, спроби відновити виробництво у промисловості, повернення додому заробітчан. Самі ж мешканці Прикарпаття, звичайно, очікують від нової влади покращання соціального рівня життя.

У владній команді, яку сьогодні навколо себе формує Ткач, буде багато рухівців, він сам наказав їм іти у владу. Оцінюючи перші кадрові призначення, політичні партнери по коаліції «Сила народу» вже незадоволені. Наприклад, обділеними себе вважають соціалісти.

Журналісти характеризують Романа Ткача як доступного і прозорого політика. Він радо (принаймні до свого призначення) йшов на будь-які контакти з пресою. Це пояснюють ораторським хистом, відвертістю та тим, що гріхів у Ткача небагато і незручних ситуацій він не боїться. Чи не боявся?

**

**

Сумщина

Алла ФЕДОРІНА

Моменти біографії

Голові Сумської обласної державної адміністрації Миколі Івановичу Лаврику влітку виповниться п’ятдесят три. Між його навчанням у Роменському політехнічному технікумі та закінченням Харківського державного університету — тривалий розрив: фах економіста Микола Лаврик здобув 1988 року. Тут, напевно, не освіта здобувалася заради творення кар’єри, а власне кар’єра, що складалася, змусила здобувати відповідну освіту. Бо у вісімдесятих він став заступником директора, а за чотири роки — і директором Роменської взуттєвої фабрики. Пізніше до освіти додається й Західнонімецька школа менеджерів.

Згодом фабрика перетворюється на колективне виробничо-торговельне об’єднання «Талан», а Лаврик — на генерального директора. У роки економічної кризи підприємство відзначилося тим, що не просто вижило, а й розвинулося, розширило ринок, створило робочі місця. Для галузі на той час це було чи не винятком, тому Миколу Лаврика помітили не лише на регіональному рівні: він стає віце- президентом Асоціації підприємств легкої промисловості. Дванадцять років віддано й депутатству в обласній раді. А оскільки Лаврик очолював успішне підприємство, саме його постійно делегували виступати на засіданнях під час приїзду до області перших осіб держави.

Виконувати обов’язки міського голови Ромен Миколу Лаврика призначив тодішній губернатор Володимир Щербань. Казали, що роменець цілком вписався в донецьку команду. Але на виборах міського голови городяни віддали йому майже 93 відсотки голосів, і про якісь порушення тоді не йшлося. Саме той час пригадав Віктор Ющенко, пояснюючи призначення Лаврика на нову посаду. За часів Лаврика, відзначив він, Ромни добре розвивалися. Втім, пробувши на посаді три роки, Микола Лаврик іде у відставку. Офіційно — за станом здоров’я. Та відомо, що тому передували перевірки контролюючих органів і особиста розмова зі Щербанем. Ніби цілком лояльний до влади Лаврик, якого опозиція під час парламентських виборів 2002 року навіть звинувачувала у перетягуванні голосів від «НУ» до «Єди», перед президентськими виборами мав випасти з обойми.

Микола Лаврик зникає з політичного небосхилу Сумщини. Його призначають віце- президентом Українського Союзу промисловців та підприємців. Також він — заступник голови Партії промисловців та підприємців. А у Ромнах знов стає публічним уже як довірена особа Анатолія Кінаха на президентських виборах. Як сказав Олексій Біловол, довірена особа в Ромнах Віктора Ющенка: «За його активної підтримки виборча кампанія проходила прозоро». Нагадаємо, що Ромни були другими в голосуванні за Ющенка у загалом «помаранчевій» Сумщині.

Союзники та суперники

Перед призначенням дехто називав Лаврика «темною конячкою» Анатолія Кінаха. Втім, Президент сказав, що Микола Лаврик був і його кандидатурою; приємно, що вона збіглася з пропозиціями Кінаха.

З усіх претендентів на посаду обласного голови Микола Лаврик проявляв найменшу «передпосадову» активність. І, певно, якоюсь мірою справді є «темною конячкою», бо відомо про нього, окрім загальних фактів, не так багато. Керівник штабу «НУ» в області Анатолій Єпіфанов, якого багато хто ладив на керівника області, на його представленні виглядав досить оптимістично. Врешті, Єпіфанов і Лаврик — уродженці одного села — Коровинців з відомого нині Недригайлівського району.

Щонайменше, не зраділи призначенню Лаврика два народних депутати — Іван Рішняк, який виявляв готовність стати губернатором і під час недавньої прес- конференції побіжно, але не позитивно відгукнувся про Лаврика, та Євген Лапін, «агітатор» за Рішняка, відомий своїм негативним ставленням до Кінаха, відколи той підтримав на виборах Ющенка. Рішняка пропонували на посаду й депутати обласної ради. Без радості сприйняли нове призначення й деякі депутати Сумської міської ради. Але «народний» успіх Лаврика залежатиме від рішучості його кроків і здатності реально здійснювати те, що було задеклароване під час презентації.

Інтереси

Робити ж це буде непросто. І дії та справи обласного голови не можуть звестися до таких прикольно-популістських вчинків, який продемонстрував Микола Лаврик на третій день своєї роботи в області, впіймавши рядового даішника на взятті десятки. Ідеться про значно більші кошти та цінності. Володимир Щербань із командою за час панування справді, як висловився Віктор Ющенко, приватизували все, що рухалося. Таким чином, колишній губернатор може через свій розгалужений в області бізнес шкодити проголошеним добрим намірам нової влади. Довести ж незаконність приватизації та «переграти» її — справа непроста. І під силу вона не кожному. Принаймні жодних шансів на це не мав той, у кого були якісь оборудки зі Щербанем. Що такі числилися за Миколою Лавриком, ніким не засвідчено. Особистого ж бізнесу — говорили, що він володіє частиною «Талану» — Лаврик нібито не має. Принаймні так стверджує він сам. Утім, його єдиний син, двадцятивосьмирічний Андрій, нині є директором «Таланлегпрому». Отож бізнес було кому передати, хоча це не відбувалося публічно.

Нині Сумщина потребує як перегляду законності приватизації, так і вирішення проблем АПК, зайнятості населення. Зрештою, команда заступників, яку набрав Лаврик, дає підстави очікувати змін. Передусім, вона менша: якщо Щербаню допомагали одинадцять чоловік, то Лаврик обмежився сімома. Лише один — Сергій Крестенков, який курирував промисловість, транспорт і зв’язок, залишився з команди старої. Дві заступниці — соратниці Лаврика по роботі в Ромнах. Ще троє — відверті прибічники Ющенка: однофамілець обласного голови Олександр Лаврик, голова обласної організації «За Україну! За Ющенка»; Олег Медуниця, голова всеукраїнського Молодіжного націоналістичного конгресу, популярний серед сумського студентства, бо підтримував їхній рух опору і минулого літа особисто йшов із повсталою молоддю на Київ; Володимир Сапсай, який практично вчора очолював агрофірму в рідному селі Президента, а тепер займеться питаннями сільського господарства та переробки.

**

**

Волинь

Володимир ДАНИЛЮК

Моменти біографії

Шлях у вищі ешелони виконавчої влади Волині для Володимира Бондаря почався кілька років тому. Коли подаючий надії керівник відділу у справах неповнолітніх і молоді Луцького міськвиконкому, попрацювавши на цій посаді трохи більше року й отримавши у вересні 1999 року від Леоніда Кучми орден «За заслуги» третього ступеня, був призначений заступником начальника управління внутрішньої політики Волинської облдержадміністрації. Здавалося, що багаторічний губернатор Волині Борис Климчук, котрий рекомендував його на цю посаду, не прогадав. Але Володимир Налькович на початку 2001 року написав заяву за власним бажанням і пішов у лави опозиції. Кажуть, що, прощаючись із колегами, він пообіцяв їм незабаром повернутися. На більш високу посаду. Як бачимо, випускник істфаку Волинського держуніверситету (1996 рік) слово своє стримав. Хоча тоді мало хто вірив, що Володимир Бондар зуміє стати губернатором.

У серпні 1997 року Бондар виявився одним із трьох активістів, які відгукнулися на заклик Віктора Пинзеника зайнятися створенням на Волині обласного осередку партії «Реформи та порядок». А незабаром очолив її. Відтоді нинішній міністр фінансів уважно стежив за Володимиром Бондарем, і коли настав час, саме Бондар 2001 року став на чолі волинського відділення Форуму національного порятунку, який боровся за пошук правди в справі убивства Георгія Гонгадзе. Певне, київське керівництво залишилося задоволеним проведеною роботою. Бо коли в Луцьку напередодні парламентських виборів 2002 року почав формуватися передвиборний штаб «Нашої України», то у кандидатури Володимира Бондаря не виявилося альтернативи: саме він очолив штаб. А незабаром отримав підтримку від Віктора Ющенка на виборах по Луцькому мажоритарному округу №22 і без особливих труднощів випередив усіх своїх конкурентів. Серед них, до речі, були й лідери тодішніх гілок Руху — Володимир Банада й Олександр Харченко, котрі висунули свої кандидатури на знак протесту проти принципів визначення «узгодженого» із паном Ющенком кандидата. У парламенті молодий політик цілеспрямовано працював у блоці «Наша Україна», а коли настав час, очолив штаб Віктора Ющенка по Волинській області.

Союзники та суперники

Однак і на цьому етапі передвиборної кампанії у нинішнього губернатора виявилося чимало суперників. Передусім голова облорганізації Української народної партії, народний депутат Борис Загрева і лідер волинського крила «Батьківщини» Микола Потапчук. Вони, однак, змушені були поступитися. У принципі, те, що майже 98% волинян підтримали на виборах Віктора Ющенка, було б немудро вважати заслугою лише Володимира Бондаря. По-перше, електорат традиційно підтримує нацдемів. По-друге, колишній губернатор Анатолій Француз і привезена ним команда управлінців уже так напружили людей, що вони своїм вибором передусім демонстрували незгоду з регіональною політикою кучмістів, а вже потім голосували за Віктора Ющенка.

Можна не сумніватися, що коли постало питання про призначення нового губернатора, до просування Володимира Бондаря доклав руку Віктор Пинзеник. І хоча називалися інші, не менш гідні претенденти (той же Борис Загрева, народний депутат Сергій Шевчук, глава облради Василь Дмитрук, екс-губернатор і посол України в Литві Борис Климчук, помітний аграрій області Віталій Заремба, інші авторитетні пани), Віктор Ющенко знову зробив ставку на Володимира Бондаря. І хоча аванс молодий управлінець одержав щедрий, відсутність досвіду господарювання, а також активне неприйняття його команди з боку багатьох недавніх союзників в остаточному підсумку навряд чи сприятимуть його успіхам на новому терені. Втім, в особі обласної ради, котра під час помаранчевої революції без вагань стала на бік збуреного народу, Володимир Бондар, по ідеї, матиме підтримку хоча б тому, що його призначив Віктор Ющенко. Втім, не слід забувати, що Президент далеко, а пильно-ревний погляд місцевої еліти — поруч…

Інтереси

А роботи на Волині для нової владної команди — хоч відбавляй. Традиційно дотаційний регіон просто знемагає від корупціонерів і злодіїв. Оскільки Волинь розташована на кордоні України з Польщею та Білоруссю, то традиційний незаконний промисел тут сполучений із контрабандою, наркоторгівлею, виготовленням фальсифікованих алкогольних виробів. Друга за значимістю біда — аграрний сектор, оскільки попередня влада, щедро спрямовуючи бюджетні кошти на купівлю квартир і будинків для власних потреб, село тримала в чорному тілі. Та й традиційні для шахтарського Нововолинська проблеми — теж семипудові гирі на ногах нової влади, полегшити вагу яких можна лише з допомогою центру.

В особистих потребах Володимир Бондар поки не демонструє потягу до особливої розкоші, хоча використання ним дорогих іномарок може свідчити про те, що парламентські роки не пройшли даремно для молодого політика, котрий не має власного бізнесу. Володимир Налькович любить публічні заходи, наприклад, відвідує футбольні матчі з участю луцької «Волині». Команда, до речі, після першого кола чемпіонату посідає четверте місце, що дозволяє їй вперше в історії волинського футболу мріяти про єврокубки. Знаючи вміння молодого губернатора організовувати однодумців на вирішення серйозних завдань, можна припустити, що, відчувши хоча б розуміння виконавчої влади (чого не було кілька років), луцькі футболісти таки прорубають вікно в Європу. Залишається сподіватися, що і в усіх інших сферах волинян очікують успіхи й істотне поліпшення життя.

Вінниччина

Тетяна ПАРХОМЧУК

Моменти біографії

Призначений губернатором Вінницької області 42-річний Олександр Домбровський свій перший робочий день розпочав із відвідання козацької церкви. У цей час священик освятив його новий кабінет, де напередодні з’явився й офіційний портрет Президента Ющенка. Перший, проданий у Вінниці представництвом «портретної» фірми «Олавтекс».

У колишнього мера Вінниці не одна освіта: він випускник Вінницького техуніверситету, економічного факультету Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка, докторантури Міжрегіональної академії управління персоналом. Може Домбровський похвалитися і солідним партійним стажем: був лідером місцевої «Нової України» і заступником глави обласної організації НДП. А також 12-річним досвідом роботи в бізнесі.

Якщо судити з незмінної присутності його прізвища, починаючи з 2002 року, серед «мерських» номінантів загальнонаціональної програми «Людина року», то Домбровський, напевно, непоганий мер. Однак те, в якому стані, вирушаючи на підвищення, він залишає місто, змушує засумніватися в цьому: порожня казна, під загрозою відключення через борги теплозабезпечення, немає грошей навіть на вивезення снігу, бунтують водії маршруток.

Мером Домбровський став за солідарної підтримки політичних антагоністів: провладної НДП і опозиційної «Нашої України». Точніше, групи Петра Порошенка, котрий став почесним президентом передвиборного блоку кандидатів у міськраду «Ми — разом!», який перетворився потім на фракцію «Солідарність». Опоненти мера за кожної зручної нагоди досі нагадують йому, що він не вийшов із лав НДП, попри обіцянку зробити це у разі перемоги на виборах, а також серпневе звернення до мерів міст України про підтримку на виборах президента України кандидата від влади. Втім, напередодні другого туру президентських виборів Домбровський заявив про свій вибір на користь Ющенка. І вінничани, котрі вийшли на вулицю, з рівним захопленням скандували як «Ющенко», так і «Домбровський».

Союзники та суперники

У списку кандидатів на пост губернатора Вінниччини Олександр Домбровський був одним з останніх. У першій обоймі значилися соціалісти, місцевий «аграрій» Григорій Заболотний і керівник обласного штабу Ющенка нардеп Володимир Скомаровський, котрий провів на Вінниччині блискучу виборчу кампанію і був висунутий «Солідарністю».

Домбровському пророкували зліт вище. Дехто розглядав єдиного включеного до складу Комітету національного порятунку некиянина як дублера Романа Безсмертного, а то й потенційного мера Києва (вінницька традиція, знаєте, після Косаківського й Омельченка). Але внесок Сан Санича в помаранчеву революцію виявився вагомішим, і вінницькому міському голові надали можливість підготувати більш переконливі стартові позиції до наступних виборів. Що стало несподіванкою для соціалістів і громом серед ясного неба для «нашоукраїнця» Скомаровського, котрого вважали «безальтернативним» призначенцем.

Петро Порошенко, здається, не дуже опирався заміні члена своєї «Солідарності» Скомаровського на Домбровського. З колишнім уже мером Вінниці у секретаря РНБОУ теж давні і тісні взаємини. Зате, не наполягаючи на своїй кандидатурі, Петро Олексійович зробив послугу найбільш впливовому (але трохи образливому) колезі, заодно отримавши у «боржники» держсекретаря Зінченка, у якого з Домбровським дружба сім’ями. Але найбільше зрадів такому повороту голова Вінницької облради Юрій Іванов. Його небезпідставно вважають «хрещеним батьком» Домбровського в політиці та бізнесі ще з радянських часів, коли Олександр Георгійович був секретарем міськкому комсомолу, а Іванов — мером. Він же, будучи губернатором, сприяв обранню свого протеже міським головою.

Втім, набута влада не тільки зобов’язує, а й робить більш незалежним. Наскільки — визначиться після губернаторської «кадрової революції», котра й дасть відповідь, чиєю креатурою в області є Домбровський: Петра Порошенка, Олександра Зінченка чи Юрія Іванова? Нардеп В.Комаровський, котрий відмовився коментувати рішення Президента щодо призначення Домбровського, вважає: саме це питання виявиться найважчим для нового губернатора. І якщо той не переступить через дружбу і знайомства зі «старою гвардією», він першим повстане проти такої кадрової політики.

Зате, завдяки тісному зв’язку з Ю.Івановим, губернатору не загрожує опозиція серед депутатського корпусу області. Більше того, уперше не буде протистояння виконавчої та представницької гілок влади.

Інтереси

Свої знакові програми «швидкого успіху», результати від реалізації яких люди повинні відчути вже під кінець року, Домбровський поки не оприлюднив. Частково вони очевидні: уже через місяць губернатору доведеться складати перший іспит у вигляді посівної. Потрібно збільшувати площі посівів, повертати худобу у порожні ферми, продовжувати газифікацію сіл. Можливо, щось проясниться після ознайомлення з аналітичними довідками глав районів і міст, котрі й конкретизують напрями головного «бліцкригу».

Кар’єра нового губернатора в бізнесі була непростою, двічі доводилося навіть закладати квартиру. Зрозумівши, що політика йому цікавіша й ближча, торгівлю канцтоварами й оргтехнікою Домбровський давно вже довірив компаньйону. Судячи з усього, удачливому. Доходів вистачає на утримання власної 4-кімнатної квартири, де губернатор живе з дружиною Іриною — директором торгово- копіювального центру, квартири в Києві, придбаної для дітей-студентів, і на різні дрібниці, як то: оновлення «сімейного» автопарку. Щоправда, останнє придбання у вигляді BMW-730 для неслужбових поїздок оформлено на помічника мера. Напевно, щоб уникнути пересудів. Злі язики й без того приписують Домбровському пайову участь в асфальтобетонному виробництві і забудові Вінниці «Київміськбудом», двох найбільших супермаркетах, а також медіа-корпорації, якій належать найкращі в місті білборди і газета з «ефемкою». Він це заперечує, і документально спростувати його ще нікому не вдалося.

Не чекаючи, поки Домбровський складе із себе повноваження мера, на пост міського голови Вінниці об’явилося чимало претендентів. На терміновому проведенні виборів усього за рік до наступних наполягають навіть «помаранчеві» союзники в особі місцевих управлінських і бізнес-еліт. У противному разі вони погрожують Домбровському тим самим вінницьким «Майданом», героєм якого він став усього два місяці тому.

РОЗДАНА ПЕРЕМОГА

Світлана Кабачинська (Хмельницький)

Інтрига

«А по Хмельницькій області нехай збережеться маленька інтрига», — грайливо сказала Юлія Тимошенко 4 лютого на історичному засіданні Верховної Ради, не назвавши у списку нових голів облдержадміністрацій призначенця на Хмельниччину: мовляв, це стане відомо після першого засідання Кабміну. Проте буквально через хвилину інтрига розв’язалася: держсекретар Олександр Зінченко назвав це прізвище — Віталій Олуйко. Народний депутат, член фракції НАПУ.

«Хмельниччина здригнулася», — так наступного дня, в суботу, 5 лютого, прокоментував це призначення на всеукраїнському форумі громадської організації «За Україну, за Ющенка!» керівник Хмельницького районного виборчого штабу «Нашої України» Микола Брянгін.

«Великому кораблю — велике плавання», — такий рефрен вітань новому губернатору, що зайняли півшпальти першого після призначення номера офіційної обласної газети.

У цьому ж номері було надруковано біографію нового обласного керівника. Проте багатьом подолянам вона й без того відома. Становлення 44-річного Віталія Олуйка відбувалося на їхніх очах. Наприкінці 80-х він прийшов з райкому ЛКСМУ на секретарську посаду в обком комсомолу, а згодом і очолив його. І потім не щез із поля зору, керуючи справами облвиконкому, працюючи заступником голови ОДА, очолюючи Хмельницький інститут регіонального управління та права. І, зрештою, в ранзі депутата-мажоритарника теж не порвав зв’язків із рідним краєм: став головою наглядової ради рідного вузу, сумлінно працював на нього й на округ і найактивніше з нардепів від Поділля брав участь у роботі обласної ради та спілкувався з місцевими мас-медіа. Тож ні в кого не було сумніву, що Віталій Олуйко володіє необхідними управлінськими рисами. На першій після призначення прес-конференції, 7 лютого, новий голова ОДА вже говорив про стратегію роботи. В середу, 9 лютого, планувалося представлення.

Але...

«Ми, керівники виборчих штабів кандидата в Президенти України, а нині Президента України Ющенка В.А., та його довірені особи по Хмельницькій області, враховуючи волевиявлення більш ніж 80% виборців, обурені Вашою згодою на призначення Вас на посаду голови обласної державної адміністрації. Враховуючи те, що Ви активно працювали на провладного кандидата Януковича В.Ф., ...Ви не маєте морального права займати цю посаду. Вимагаємо добровільно відмовитися від посади. В разі незгоди будемо ініціювати безстрокові масові заходи протесту». Цю заяву 7 лютого було надіслано В.Олуйку та місцевим ЗМІ. 8 лютого Віталій Миколайович зустрівся з її авторами — на їхній території, у приміщенні обласного штабу «Нашої України». Після тривалої розмови за цей же текст — у присутності губернатора — знову проголосували всі керівники штабів. Одностайно.

На цю зустріч, до речі, штабісти не допустили навіть лідерів облорганізацій політичних партій, що входять до блоку «Сила народу». Журналістам пояснили, що новопризначений голова ОДА вже зустрічався з ними — одразу ж після призначення, в неділю. П’ятеро з них підписали заяву, в якій після розлогих пояснень, що більше скидалися на виправдання, висловили підтримку Олуйку. За даними штабістів, ніхто з керівників партоблосередків не радився щодо цього з низовими організаціями — проте декому з підписантів обіцяно високі посади. Посади обіцяли і їм, але це не вплинуло на їхнє рішення.

Наступні події бачила вся країна. 9 лютого Кабмін уперше пікетували «свої» — керівники виборчих штабів Віктора Ющенка з Хмельниччини. Віталій Олуйко написав заяву на звільнення. Президент пообіцяв пікетувальникам розв’язати проблему. У Хмельницькому відбулася така ж акція протесту.

10 лютого на черговій прес-конференції Олуйко сказав, що, хоч його заява ще не підписана Президентом, однак його поведінка викликала розуміння, схвалення і навіть захоплення і голови ВР Литвина, і держсекретаря Зінченка. Хоч, якщо Президент не дотримуватиметься домовленостей із союзниками про квоти, то це навряд чи сподобається Литвину, який контролює у ВР не лише фракцію НАПУ (і, кажуть, активно лобіював кандидатуру Олуйка на Хмельниччину). Проте Олуйку ще належить зустрітися з Президентом та прем’єр-міністром. Як вирішуватиметься доля найвищого хмельницького крісла, йому не відомо. Найвірогідніше, прийде людина «зі сторони». Пікетувальники не висувають жодних кандидатур, вважаючи це правом Президента. Вимога одна: це повинна бути людина, яку підтримує «Сила народу».

Конфлікт

Основну причину конфлікту Олуйко вбачає в тому, що партії-переможниці на Хмельниччині не зуміли домовитися про єдину кандидатуру претендента на губернаторський портфель. Керівник хмельницького штабу «НУ» нардеп Володимир Шандра, найпрохідніший кандидат, став міністром. Ось і дісталася Хмельниччина за квотою аграріям (хоч Литвин же стверджував, що Президент нікому нічого не винен!), до яких 23 грудня минулого року примкнув член НДП і член колишньої парламентської більшості Віталій Олуйко. За його словами, він не згоджувався до останнього: тому й сталася заминка при зачитуванні Юлією Володимирівною губернаторського списку. Тільки побачивши звернуті до нього запитальні погляди Президента, прем’єра і голови ВР, Віталій Миколайович кивнув...

Ну, якщо в нас і справді так вирішуються кадрові питання, нічого дивного немає в тому, що сталось опісля. А опісля, на думку Віталія Миколайовича, у Хмельницькому проти нього склався ситуативний союз трьох конкурентів, які внаслідок його призначення схопили облизня. Він не назвав їхніх прізвищ, проте за змальованими — зрозуміло, без симпатії — портретами журналісти не могли не впізнати заступника голови ОДА Івана Гладуняка, хмельницького міського голови Миколи Приступи та «місцевого олігарха» Михайла Стадника. Ці люди й справді найчастіше називалися в краї як імовірні кандидати на посаду голови ОДА. Лідери облосередків партій-переможниць дійсно висловили їм підтримку.

Чи вони «дружили проти» Олуйка до конфлікту — важко сказати. Але напевне подружаться тепер. Хоч ні: нині кожен сам за себе. Кажуть, кількість претендентів ще й зросла.

Причини і наслідки

«Ми не квота, ми — люди», — говорить голова хмельницького міського осередку УНП О.Шелепало. «Ми не розуміємо, як можна віддати область, де понад 80% виборців проголосували за Ющенка, представнику партії, яка працювала на виборах проти Ющенка», — підтримує його голова облорганізації ПРП В.Назар. Штабістів звинувачують у створенні прецеденту: а що коли завтра вулиця почне диктувати ті чи інші рішення? «Ви підводите нашого Президента», — совістять їх нині ті, хто до 21 листопада їх же переслідував, принижував, погрожував — за роботу на цього ж Президента.

Хмельницькі штабісти сумлінно оберігають честь Президента. Поки що. Офіційно. Та дехто вже заперечливо хитає головою у відповідь на запитання, чи працюватиме на Ющенка на парламентських виборах-2006. Тим більше після озвучених планів нового голови ОДА знайти гідне застосування організаційному досвіду свого попередника, В.Коцемира, який сприймається в області як зловісний символ фальсифікацій і зловживань старої влади. Бо заклик примирити суспільство вони вперто не хочуть ототожнювати з необхідністю знову віддати владу тим, хто мав її вчора.

І ще їм смішно, коли хтось усе вишукує за їхніми спинами «ляльководів». Вони вважають себе єдиною командою, де всі розуміють одне одного з півслова. Бо вони не просто пройшли революцію. Вони її робили. І тому їм не просто сумно, коли вони бачать наслідки. Вони ще пробують їх змінити.

Під час спілкування з політиками весь час хотілося себе вщипнути: який час надворі? Невже всі ці розмови відбуваються вже після революції, а не до? Що ж змінилося? Чому люди, котрі все поставили на перемогу Ющенка — сім’ю, роботу, здоров’я, — знову відчувають себе ошуканими? Хто переможений? Хто переміг?

Не мають принципового значення персоналії. Бо таке враження, що ніхто вже не пам’ятає: все, що сталося в листопаді-грудні 2004-го, — то перемога не політиків. І навіть перемога не Ющенка. То перемога народу. Народ довірив її Ющенку — бо повірив у його щирість і безкорисливість. Та аж ніяк не чекав, що він роздасть цю перемогу. Своїм ситуативним союзникам, чиї лідери отримали чи зберегли те, чого ніколи б не мали без народної революції: старі й нові посади, політичне становище — й ореол слави на додачу. І почали у всіх на очах виколупувати з великої народної перемоги ласі шматки для своїх партій, структур, підлеглих і підручних.

Зате принципово те, що сталося все це саме на Хмельниччині. В області, місцезнаходження якої з труднощами згадують чимало київських небожителів. Яка здається їм настільки незначною — за територією, чисельністю, виробничим і навіть електоральним потенціалом, — що на неї можна просто не зважати, не брати її до уваги. Та, виявляється, в ній теж живе той народ, який робив революцію. І наївно вважає, що у ній переміг.

І принципово те, що це сталося так швидко. Це означає, що вже пішли процеси, знайомі з 90-х, коли нова-стара влада просто пошила в дурні народ-переможець (є вже досвід, є). Люди ще сподіваються, що ці процеси можна зупинити, що хмельницька історія стане уроком для влади. Що народ і справді є джерелом влади. І як можуть ще пильнують, щоб не замулилося це джерело.

Та чи надовго вистачить сил?

P.S. Як повідомила вчора «Українська правда», Віталій Олуйко заявив журналістам про те, що подав у відставку під впливом емоцій. Тепер він пропонує Президенту провести «круглий стіл». «Хоч би яке рішення Президента було, я його прийму. Я розумію Президента, йому сьогодні важче, аніж мені», — сказав Олуйко. Водночас він підкреслив, що заява про відставку «була написана під певним психологічним впливом». Олуйко також зазначив, що не бачив указу Президента про свою відставку і висловив бажання зустрітися з главою держави, щоб «порадити йому, як вийти з цієї складної ситуації».

Related video

Продовження представлень у наступному номері