«ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ НЕВІЙСЬКОВОГО СЕКТОРА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ» | UberText: lang-uk

Повна версія

ПОТРІБНІ ЧІТКІ ПРАВОВІ НОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ Іван БІЛАС, радник прем’єр-міністра України У межах теми, яка обговорюється, є багато питань, що потребують відповіді...

ПОТРІБНІ ЧІТКІ ПРАВОВІ НОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Іван БІЛАС,
радник прем’єр-міністра України

У межах теми, яка обговорюється, є багато питань, що потребують відповіді.

Перше. Чому на території США, Великої Британії, Франції поліцейський як особа, яка здійснює правозастосування, а не охорону права (там є інші органи, що цим займаються, і в Україні має бути так само), за порушення будь-ким закону — чи Президентом, чи парламентарієм — зупиняє порушника і притягає його до відповідальності? І порушники не мають жодних претензій, а якщо це порушення серйозне, то подають у відставку. Доцільно розглянути проблему з цього погляду.

Якщо ми хочемо сьогодні у правоохоронній системі України чітко відокремити роль невоєнізованих формувань, які ніколи не були правоохоронними , а є по суті правозастосувальними , то слід почати з надання їм невійськового статусу. Констатувалося, що це невоєнізовані органи. З такою думкою важко погодитися — оскільки ці органи залишаються складовою військових формувань як за системою звань, так і виконуваних функцій. І числяться правоохоронні органи, зокрема міліція, в єдиній системі Збройних сил України.

В умовах формування громадянського суспільства слід, насамперед, дбати про перетворення цих структурних частин правоохоронної системи на органи з надання соціальних послуг громадянам. Причому — почати охороняти саме особу. Таким чином будуть виконуватися функції з охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю, захисту конституційних основ від злочинних посягань.

Друге. Чому в Україні так сталося?

Працюючи над проектом Конституції, ми наполягали, що в Основному Законі суспільства, яке прагне стати громадянським, мають бути чітко виписані норми функціонування правоохоронних органів. Але цього не зробили, посилаючись на недоцільність зайвої деталізації конституційних норм. Тим часом саме відсутність таких норм і призводить сьогодні до появи різноманітних позавідомчих, ненормативних інструкцій, які часто навіть не реєструються в Міністерстві юстиції.

Третє. Чому в умовах конституційної реформи знову, напевне, умисно не порушують цього питання? Очевидно, щоб ці органи залишилися без ефективного, насамперед, правового контролю. Адже цивільний контроль — це похідне, він може бути ефективним лише тоді, коли ми всі, разом із правоохоронними та правозастосувальними органами, сформуємо громадянське суспільство.

В умовах сьогоднішнього протистояння відбувається політична боротьба за вплив на правоохоронні органи. До неї залучають і самих правоохоронців, при цьому безпідставно звинувачуючи їх у надмірній заполітизованості. То хто ж хоче зробити їх надмірно заполітизованими? Охорона громадянських прав, конституційних свобод, боротьба зі злочинністю завжди будуть внутрішньою політичною функцією держави. Аполітичний правоохоронець, який, до того ж, не керується законом і не підлягає ефективному контролю, — буде жахливим виконавцем волі будь-якого тирана.

Я не хотів би, щоб після майбутніх змін партія, що прийде до влади, чинила за допомогою подібних «правоохоронців» розправу над тими, хто сьогодні за об’єктивними підставами порушує кримінальні справи (наприклад, за навмисне ухиляння від сплати податків у надзвичайно великих розмірах). Чи притягала до відповідальності тих, хто начебто не виконав волю того чи іншого народного депутата, який вимагав не застосовувати санкцій проти певних бізнес-структур. Це буде ще більша вакханалія, і ми ніколи не зможемо створити в Україні справді ефективну правоохоронну систему.

Кому мають служити правоохоронні органи? На думку різних політичних партій — саме їм. Сьогодні у складі правоохоронних органів немає членів тієї чи іншої політичної партії. Але цього не досить. Лише тоді, коли ми з вами розробимо концептуальні моделі правових норм функціонування правоохоронних органів, а парламентарі втілять їх у відповідних законах, — ми отримаємо те, чого прагнемо для суспільства.

Четверте. Чи відповідає матеріальне забезпечення правоохоронних органів вимогам до них? Ні, воно є вкрай незадовільним. Сьогодні уряд робить усе, аби хоч якось цьому зарадити. Проте попередній Кабінет міністрів, знаючи стан справ, пішов на надзвичайно ризикований експеримент — усупереч закону та Конституції були скасовані соціальні гарантії правоохоронців. Ішлося про копійки, але це викликало чергове соціальне напруження.

У цьому контексті можна нагадати показовий епізод з минулого. В 1965 р. черговий генеральний секретар Комуністичної партії, коли йому запропонували підвищити зарплату працівникам міліції, відповів — обійдуться, вони хабарі беруть. Я не хотів би, щоб в Україні, за умов, коли громадянське суспільство лише формується, знову з’явилася якась єдино правильна, керуюча і спрямовуюча партія, хоч би як вона називалася. Не слід, не замислюючись над наслідками, створювати проблеми і заганяти правоохоронців у глухий кут...

П’яте. Як має поводитися правоохоронець на виборах? Тут слід виходити з двох посилань: по-перше , кожен правоохоронець — громадянин України, який має конституційне право голосувати за будь-кого; по-друге , під час виборів він повинен забезпечити надійну охорону громадського порядку — об’єктивно і безсторонньо. Тоді буде порядок.

ДЕРЖАВА ПОСТАВЛЕНА НА СЛУЖБУ ОЛІГАРХІВ

Михайло ВОЛИНЕЦЬ,
народний депутат України

За умов, коли олігархи поставили державу собі на службу, попираються воля й інтереси всіх громадян країни. Приклад: вибори 2002 р. у м. Димитрові Донецької області, де на виборчих дільницях, одразу після їх відкриття, з’явилися групи наркоманів, які пачками вкидали бюлетені до урн. Ми затримали чотирьох таких осіб і відвели їх до міліції, але через півгодини вони продовжували робити те саме, бо міліція їх відпустила. Під вечір бритоголові люди кримінальної зовнішності (до 30 осіб) під’їжджали на дев’яти легкових автомобілях, заходили до дільниць, оточували урну, щоб спостерігачі не могли їм перешкодити, кулаками розбивали в урнах щілини та вкидали бюлетені — скільки хотіли. Непоодинокими були випадки підкупу виборців, що їх я спостерігав особисто. Результати виборів таким чином були сфальсифіковані.

Стосовно дій правоохоронних органів у політичних акціях можу засвідчити таке. За місяць до згаданих виборів у Димитрові представники СБУ «підготували» мені автомобільну аварію, в якій я мав загинути, і цього не сталося лише через випадковий збіг обставин. Свого часу я заплатив гроші певним співробітникам СБУ, і вони принесли мені матеріали зовнішнього спостереження за мною і за моєю сім’єю. Кожен крок проконтрольований, кожна секунда. У тому матеріалі мені навіть прізвисько присвоїли — Воланд.

За час депутатства працівники міліції чотири рази побили мене в людних місцях. Під час мирного пікетування адміністрації Президента заарештовували людей, я спробував заступитися: повідомив тим, хто здійснював арешти, що я народний депутат, показав посвідчення, значок, і сказав: зупиніться. Відповіли: «А, ти депутат!» — почалася лайка, мене жорстоко побили. Другого разу зламали ребра; третій випадок — під час блокування адміністрації Президента, коли туди, домагаючись зустрічі з Президентом Л.Кучмою, прийшли 49 народних депутатів. Я, разом з іншими 12 депутатами, намагався пройти до приміщення адміністрації, з’ясувати, що там відбувається. Працівники міліції нас брутально затримали, мені виламали палець на правій руці. Коли я підійшов до генерала Савченка та показав йому перелом, він сказав: «Дуже прикро, але двоє народних депутатів уже написали мені заяву, що ви покалічили міліціонера, завдали йому тілесних ушкоджень».

Таких прикладів можна наводити багато, в т.ч. — з діяльності парламенту. Ми всі бачимо, що на голосування виносяться закони, яких депутати не бачили і громадяни України не обговорювали. Саме так приймався закон про Державний бюджет України на 2004 р., а розгляд закону про ратифікацію Угоди про формування Єдиного економічного простору відбувався без жодних економічних обгрунтувань. Коли я намагався якось перешкодити цій ситуації, то був побитий представниками олігархічних кіл у сесійній залі парламенту. Невже радники прем’єра, шановні генерали і представники силових структур цього не бачать? Вийдіть на вулицю, запитайте в будь-кого, і вам скажуть, яким є рівень корупції у силових структурах, якою є роль міліції і спецслужб, кому вони служать...

НЕ ТРЕБА ЗАКЛИКАТИ ДО РУЙНАЦІЙ —
СЛІД ПРАВИЛЬНО ВИЗНАЧИТИ ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ

Ярослав КОНДРАТЬЄВ, ректор Національної академії внутрішніх справ України

Маємо виробити актуальні пропозиції, які будуть втілюватися через закони, постанови та інші нормативні акти. Наше суспільство розвивається, а разом з ним — реформуються і правоохоронні, або правозастосовні органи. Це характерно не лише для України, а й для більшості країн Європи та світу, уряди яких уже понад десятиліття шукають шляхів удосконалення правоохоронних структур, більш ефективних способів контролю над їх діяльністю. Україна не може стояти осторонь, адже вона є учасницею процесів, що відбуваються не лише на теренах Європи, а й у всьому світі.

Нині наша держава вступила в непростий період розвитку. І треба по-доброму вносити пропозиції. А якщо є грубі порушення прав людини, то має бути і належне реагування. На це є прокуратура, і до неї необхідно звертатися із заявою. А ми можемо констатувати, що в нинішніх умовах тиск громадськості на правоохоронні органи зростатиме. Це природно — суспільство хоче надійного захисту своїх справ. Воно теж за останні 10 років змінило своє обличчя, і можливо, окремі його риси не зовсім добрі. Багато з чим треба боротися активніше, наступальніше. І сьогоднішній захід — свідчення цього.

Ясна річ, що внутрішня безпека в державі залежатиме від того, наскільки органи внутрішніх справ будуть готовими її захищати. Чи готові до цього силові структури, які нині реформуються? Можна впевнено сказати, що спокій в Україні, починаючи з 1990 р. (набагато складнішого, ніж 2004 р.), був забезпечений завдяки правоохоронним органам. Ніхто не поставить цього під сумнів — кровопролиття не було.

Не треба закликати до руйнацій, слід правильно визначити шляхи реформування, здійснення правового контролю. Як практик, а зараз — педагог, керівник національного вузу, я погоджуюся: законодавці повинні визначити (або доручити це відповідним керівникам держави), якими є внутрішні й зовнішні загрози внутрішній безпеці. І на підставі цього маємо здійснювати реформування правової бази. Тому від пропозицій, що будуть внесені сьогодні, залежатиме багато.

Необхідно зрозуміти ситуацію, в якій нині перебувають правоохоронні органи. Вона дуже непроста. З одного боку — суспільство, що хоче жити спокійно, і кожен із нас, зокрема, бажає, аби його права були захищені. З іншого — правозастосовні органи діють під тиском політичних партій, які постійно намагаються вступити з ними в полеміку. І нарешті, правоохоронні органи — це частина владних структур. Тому на них покладено завдання захисту і втілення в життя урядових програм. Отже, потрібні правильні рекомендації як діяти, аби не було критики.

Стосовно подій у Мукачевому. Наразі є відповідне доручення Верховної Ради, порушено кримінальну справу, існують наглядові структури, що контролюють розвиток подій. Ситуація була непростою, адже сталося порушення закону. А хто правий — вирішать слідчі органи, які й прозвітують перед Верховною Радою та доповідатимуть уряду в установлені терміни.

Я співпрацюю з інституціями, що досліджують рівень довіри до правоохоронних органів, і володію інформацією за останні чотири роки, зокрема, порівняно з іншими країнами. Рівень довіри населення до правоохоронних органів зростає, і він не нижчий, ніж у Польщі, Угорщині чи інших країнах.

У чому помилки правоохоронців? На мою думку, — це в окремих випадках недостатній професійний рівень і не завжди адекватне реагування на заяви громадян.

БЕЗ ЗМІНИ ПРЕЗИДЕНТА Й УРЯДУ УКРАЇНИ
ЖОДНІ ЗАКОНИ ВИКОНУВАТИСЯ

НЕ БУДУТЬ

Василь ЧЕРВОНІЙ,
народний депутат України, член комітету
Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності

Перш ніж запропонувати конкретні пропозиції з реформування правоохоронних структур, хотів би навести три приклади, що красномовно свідчать про ступінь не просто корупції, а деградації правоохоронної системи України.

Перший. Під час виборчої кампанії 2002 р. в опозиційних ЗМІ була надрукована моя стаття про незаконні таємні збори керівників районних, міських та обласної адміністрацій Рівненської області у приміщенні обласного Управління внутрішніх справ (УВС). На зборах головували начальник обласного УВС, генерал, а також куратори з Міністерства внутрішніх справ (МВС), яких відрядили до всіх областей України для проведення аналогічних таємних нарад. На таких нарадах ставилися завдання з фальсифікації результатів підрахунку голосів на всіх виборчих дільницях. На кожну виборчу дільницю виділялося $1000 — брудні гроші, відмиті кримінальними структурами, наближеними до адміністрації Президента й МВС. Міністерство ніяк не відреагувало на цю публікацію. Коментарі зайві.

Другий. У мене в руках — таємна інструкція, згідно з якою відділи внутрішньої контррозвідки обласних управлінь боротьби з організованою злочинністю і корупцією провели антиконституційний збір інформації та компромату проти політиків, керівників обласних і районних ланок політичних партій, що належать до складу парламентських фракцій блоку «Наша Україна» В.Ющенка, Блоку Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії України. Тут 23 пункти, згідно з якими збирається інформація про родичів, знайомих, друзів, коханок або коханців, інших осіб, з якими підтримують стосунки фігуранти, відстежується їх фінансова підтримка (11 пунктів), а також стосунки з органами державної влади — чи не мають опозиційні сили симпатиків у місцевих органах державної влади. Ця інформація два місяці тому закритими каналами спрямована до МВС, та у формі секретної доповіді — до адміністрації Президента України. Інструкцію я передав до СБУ. Реакції — жодної.

Третій приклад — події у Мукачевому. Я був їх учасником, а саме — спостерігачем від громадської організації «Просвіта» на виборчій дільниці №36, і тому можу засвідчити, як діяла під час виборів міліція.

Керівництво обласного УВС видало розпорядження, згідно з яким міліціонери у день виборів не брали нарізну зброю, хоча концентрація у місті криміналітету, причетного до команди відомої пропрезидентської партії, збільшилася в десятки разів. Окрім місцевих осіб, приїхали групи стрижених молодиків із Львівської, Івано-Франківської і навіть Дніпропетровської областей. Про це міліції та СБУ було відомо.

Коли надійшли перші протоколи та інформація телефоном про те, що кандидат від опозиції перемагає, була дана вказівка зняти з виборчих дільниць половину міліціонерів, тобто замість 10 залишилося по п’ятеро, — і почалися напади на ті виборчі дільниці, де ще не закінчилося оформлення протоколів. А коли результати були оголошені вже по всіх виборчих дільницях, і владі стало зрозуміло, що кандидат від опозиції набрав приблизно вдвічі більше голосів ніж кандидат від влади, надійшла команда атакувати дільниці та вилучити документи, насамперед — бюлетені для таємного голосування. На щастя, спроба виявилася невдалою, оскільки народні депутати, разом з громадськими спостерігачами, журналістами та п’ятьма неозброєними міліціонерами (загалом 10–20 осіб) змогли дати відсіч приблизно 40 атакуючим. У наступну після виборів ніч, згідно з командою обласного УВС, була знята охорона територіальної міської виборчої комісії, де зберігалися документи з усіх виборчих дільниць. Зрозуміло — для того, щоб документи були успішно викрадені. Що й було зроблено кримінальними авторитетами на чолі зі швагром глави адміністрації Президента.

На 36-й дільниці, де я був спостерігачем, попередив і голову комісії, і підполковника міліції про те, що нам стало відомо про план усунення спостерігачів із дільниці до 20 години, тобто до закінчення процесу голосування. Цей план не вдався лише тому, що до нас своєчасно потрапила інформація, яку надсилав усім керівникам дільничних комісій (а серед них не було жодного представника опозиції) виконуючий обов’язки мера Мукачевого. Відповідно — начальник УВС давав команду міліції виконувати будь-які протизаконні вказівки голів дільничних комісій.

Пропозиції: конституційні — потрібно, щоб не Президент, а парламент затверджував керівників правоохоронних органів. Без цього не може бути серйозних змін. Але спочатку мають відбутися політичні зміни в державі: має змінитися Президент України та, відповідно, уряд. Без таких змін жодні закони виконуватися не будуть.

Окрім того, для ефективного парламентського контролю над правоохоронними органами потрібно забезпечити затвердження кандидатур їхніх керівників парламентом, причому — через обов’язкову попередню співбесіду у профільних парламентських комітетах, як це робиться в європейських державах. Керівники парламентських комітетів мають отримати право бути присутніми на всіх відкритих нарадах, колегіях силових міністерств і відомств (так само, як генерали — на засіданнях парламентських комітетів).

Законодавчі — має бути прийнятий закон, який опозиція давно «пробиває» через парламент, — «Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України».

Кадрові — доки правоохоронні структури, особливо СБУ, не будуть реформовані за схемою країн Балтії та Східної Європи, ними керуватимуть люди, які вважають своїми ідеологічними керівниками спецслужби Російської Федерації. Не є таємницею той факт, що за 13 років незалежності не лише не затриманий жоден російський шпигун, — не порушена жодна кримінальна справа з цього приводу. Це свідчить про те, який кадровий потенціал залишився у правоохоронних структурах України, насамперед у СБУ.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ —
НЕ ПАНАЦЕЯ

Анатолій ГУЦАЛ,
перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки

Ми повинні піти від тенденційності, що виникла в результаті гострих політичних процесів, які відбуваються в Україні. На жаль, представлений на круглому столі матеріал демонструє, на мій погляд, дещо однобокий підхід до проблеми, у ньому заздалегідь сформульовано певне звинувачення на адресу правоохоронних органів. Гадаю, такий підхід непродуктивний, оскільки базується на конфронтаційній взаємодії між самими правоохоронними органами і політичною системою, а також між громадянським суспільством і правоохоронними органами. Тим часом, треба шукати шляхи розблокування цього протистояння.

Корінь проблеми у тому, що транспарентність, демократичний контроль стають ніби певною метою руху. Ми забуваємо, що це лише засіб, а мета — безпека: громадська, національна безпека громадянина, господарюючих структур тощо. Поняття безпеки як мети діяльності всіх правоохоронних органів чомусь випало з обговорення. Натомість сформульовано якісь псевдоцілі: реформуємося, бо йдемо в Європу, бо необхідно відповідати демократичним нормам. Це важливо, але не можна забувати, що правоохоронні структури створені для одного — гарантування безпеки.

У діяльності працівників правоохоронних структур, безсумнівно, є проблеми. Можливо, основні — це низький рівень моральності, політичної, а головне — професійної культури. Але демократичний контроль ці проблеми не вирішує.

Розглядаючи питання підвищення рівня безпеки й ефективності правоохоронних органів, слід, на мою думку, брати до уваги три обставини.

По-перше , слід враховувати, що недоліки правоохоронних органів дещо перебільшені. Так, говорячи про низький рівень довіри громадян до правоохоронних органів, треба робити певну поправку на те, що їхній образ демонізується в ЗМІ, особливо в кіно. Коли слухаєш деяких депутатів, складається враження, що вони надивилися подібних фільмів і крізь призму побаченого заздалегідь обвинувачують правоохоронні органи в корупції. Але назвіть хоча б одного олігарха з числа колишніх працівників правоохоронних органів. Немає таких, немає навіть по-справжньому багатих людей.

По-друге , говорячи про контроль як про панацею, слід згадати, що ми вже мали потужний громадянський контроль у 1991—1992 роках. Тоді всі керівники правоохоронних органів, спецслужб проходили крізь «сито» парламентських комісій — і саме тоді робота правоохоронних органів була фактично паралізована. У результаті відбувся сплеск злочинності — не тому, що працівники правоохоронних органів її очолили, а тому, що вони були деморалізовані і дезорганізовані. З досвіду свого перебування в спецслужбі можу сказати, що фактично перші три-чотири роки після здобуття Україною незалежності служба не діяла, вона тільки спостерігала, бо не мала правового поля. Наші західні колеги визнавали, що органи держбезпеки до 1991 року були найменш корумпованими структурами. Більше того, наша партійна організація контррозвідувального відділу 1990-го «насмілилася» запросити «на килим» Київський міськком партії. Цей рух підтримав і начальник управління. А сьогодні ми обвинувачуємо органи безпеки в тому, що це найбільш корумпована структура. Ми погано вчимо і знаємо свою історію. А перш ніж звинувачувати, варто було б здійснити такий «історичний реверс».

По-третє, міжнародний аспект безпеки. Зараз ідеться про якусь «сек’юритизацію» суспільства, про дилему між безпекою та демократією. Фактично спостерігається формування двох моделей її вирішення. Європейський підхід пов’язаний із громадянським контролем і прозорістю; американський — із посиленням безпеки, створенням «надміністерства», що фактично нависає над суспільством, забираючи у громадянських структур частину їхніх повноважень. Це світові тенденції, їх ми повинні враховувати.

Що треба робити?

Ми прогледіли дуже важливий момент, пов’язаний із організацією безпеки як такої. Це — дія громадянського суспільства. Не контроль , а дія , яку ми бачимо насамперед у розвитку недержавної сфери безпеки. Це найпотужніша сфера, що перебуває сьогодні поза правовим регулюванням і фактично під правоохоронними органами, що насамперед і породжує корупцію.

Я представляю тут не тільки державну структуру, а й громадянську — «Міжнародна антитерористична єдність». Ця організація спробувала об’єднати всі недержавні структури і спільними зусиллями розробити документи, що ввели б у правове русло діяльність недержавної сфери безпеки (а там залишилися кадри, професійна підготовка яких вища, аніж у сфері державній). Наявність і розвиток такої сфери буде найпотужнішою альтернативою і дозволить, з одного боку, дійсно знищити корупцію як явище в самісінькому зародку. А з іншого — забезпечить розвиток механізмів громадянської дії. Громадянську участь ми повинні шукати саме тут, де у нас більш розвинені традиції і де ми можемо досягти більшого ефекту.

Другий напрям діяльності — громадянський рух на підтримку боротьби з тероризмом. Події в Москві і «Норд-ост» показали, що громадськість не готова до тих викликів, які сьогодні вже фактично прозвучали. Байдужість населення до таких питань — дуже небезпечне явище.

І останнє. Регулювання діяльності правоохоронних органів у всіх країнах здійснюється, як правило, через фінансування. У Державному бюджеті України фінансування безпеки слід передбачати окремим рядком, а потім у рамках цього рядка розподіляти далі — це дозволить вичленувати зайві ланки і забезпечити ефективне регулювання діяльності правоохоронних органів.

ОХОРОНОЮ ФУНКЦІЇ НЕДЕРЖАВНИХ СТРУКТУР БЕЗПЕКИ
НЕ ВИЧЕРПУЮТЬСЯ

Олександр ДИЧЕК,
президент концерну «Сакура»

Відповідно до Конституції України, модель національної безпеки повинна враховувати державну та недержавну складові. Саме балансом цих складових багато в чому визначається рівень демократизації суспільства. Проте декларативна рівність форм власності і низький рівень менеджменту роблять нинішню систему національної безпеки дуже схожою на радянську модель, у якій поняття державної та громадської безпеки часто ототожнювали. До чого це призвело, історія знає на прикладі подій 1930-х років та й наступних десятиріч.

До 1991 року і державну, і громадську безпеку в Україні забезпечували державні силові структури: міністерства оборони, внутрішніх справ, КДБ й інші відомства. 1991-го з’явилися перші недержавні структури безпеки різних організаційно-правових форм — охоронні фірми, служби безпеки банків, страхових компаній і т.д. («Партнер», «Сакура», «Січ»). Їхня діяльність в умовах тотального кримінального рекету забезпечувала в основному фізичну складову безпеки.

У цей період практично повністю були відсутні як повноцінне правове поле їхньої діяльності, так і координація між ними та державними правоохоронними органами. Більше того, МВС розглядало недержавні структури безпеки винятково як охоронні, не визнаючи, що поняття «охорона» і «безпека» аж ніяк не тотожні. Це поглиблювало конфлікт і робило вразливішим українське підприємництво. Тим часом воно потребувало — і потребує — не тільки фізичної охорони, а й власне безпеки бізнесу: розрахунків масштабів ризику і наслідків комерційних справ, оцінок ємності ринків, аналізу необхідних інвестицій, забезпечення технічної безпеки офісу, зв’язку, тобто того, що не підпадає під визначення «охорона».

Зараз цей багатоплановий сектор послуг продовжує розвиватися неконтрольовано і хаотично, оскільки досі відсутнє його правове забезпечення. Причому йдеться не тільки про специфічні закони (про охоронну, детективну діяльність) і навіть не про закони про захист особистості та підприємництва, а про нормативно-правові акти, що визначають економічну безпеку країни — наприклад, про Податковий кодекс.

Водночас важливими мотивами створення недержавної системи безпеки підприємництва є сьогодні як зовнішні, так і внутрішні умови. До зовнішніх можна віднести такі.

Перша. Нездатність держави самостійно, без громадських організацій, суспільства в цілому протидіяти міжнародному тероризму. Як відомо, держава починає боротьбу з тероризмом, а виграє її суспільство. Україна йде шляхом системного розуміння тероризму. Перший крок зроблено: українські війська в Іраку. Яким буде другий, і наскільки ефективно розвиватиметься Єдиний економічний простір, на одній із територій якого точиться війна, покаже майбутнє.

Друга. Посилення кореляції глобальної безпеки, регіональної, національної, а також безпеки особистості та підприємництва.

Третя. Бажання України інтегруватися в ЄС, для чого необхідно приведення національного законодавства у відповідність із європейськими нормами.

Серед внутрішніх мотивів слід назвати здатність недержавних служб безпеки не тільки сплачувати податки і залучати інвестиції, а й вирішувати важливе соціальне завдання — захист і адаптацію звільнених у запас працівників силових структур.

У цілому розвиток недержавних структур безпеки сприятиме гармонізації інтересів держави та суспільства, влади та бізнесу, а тим самим, незалежно від політичних уподобань і виборчих кампаній, — економічному розвитку та зміцненню безпеки України.

НЕОБХІДНО РОЗСІКТИ ВЕРТИКАЛЬ

Сергій ГОНЧАРОВ,
журналіст, експерт Центру оцінки політичних ризиків

З допомогою яких механізмів можна викоренити негативні явища в українських правоохоронних органах? Конституційні зміни, зміни чинного законодавства — це дуже важливо і необхідно. Але необхідні також зміни у вертикалі виконавчої влади.

У даний момент — будемо називати речі своїми іменами — процеси корупції, моральної та побутової деградації, політичної заангажованості, падіння професіоналізму правоохоронних органів зайшли занадто далеко, щоб завдання подолання цих явищ, хоча б в основному, можна було вирішити одним ударом, навіть системним. Тому необхідно розсікти в декількох місцях те, що більшість представників як державної влади, так і опозиції чомусь вважають ледь не найбільшою цінністю нашої держави, — вертикаль виконавчої влади.

Українські правоохоронні органи надмірно вертикально інтегровані. У результаті виниклі на будь-якому рівні метастази мають невідворотну тенденцію до поширення як угору й донизу, так і вшир. Тут багато говорилося про те, що керівництво правоохоронних органів фактично примушує своїх працівників до незаконних дій — і це правда. Але є й зворотний процес корупції — процес, що йде знизу. Ми повинні розсікти цю вертикаль, децентралізувати структуру правоохоронних органів, поставити внутрішні бар’єри. Зараз ми не можемо викоренити корупцію і зловживання владою в системі — тому треба розділити її на набір осередків, у яких ці явища можна локалізувати і легше викорінювати.

Конкретно: ми повинні звернутися до досвіду країн, в яких існує загальнодержавний рівень організації правоохоронних органів (федеральна поліція), регіональний рівень і комунальні правоохоронні органи. Причому в даний момент не варто прагнути до посилення координації між різними вертикалями правоохоронних відомств. Якщо нині установити таку координацію, то в результаті буде завершено формування національної вертикально інтегрованої закритої акціонерної компанії «Правоохоронні органи України». Цього допустити не можна. Єдине, що нас рятує і забезпечує хоча б мінімальну роботу МВС, СБУ і т.д., — конкуренція між відомствами. Ми повинні її не тільки заохочувати, а й посилити, доповнивши конкуренцією на різних рівнях: між муніципальною поліцією, поліцією регіонів і загальнодержавною поліцією. Конкуренцією за бюджет, кадрові ресурси, громадську увагу. Таким чином, негативні явища можна буде локалізувати і викорінювати їх фрагментами. Звісно, це буде болісний процес, але я не думаю, що в нинішній ситуації є інший вихід.

Наше завдання — не допустити необмеженого маніпулювання громадянами з боку держави. Ми повинні чітко заявити: «Нам не потрібна безпека будь-якою ціною». Тому демократичний контроль — одна із самоцілей, його встановлення необхідне навіть ціною деякого зниження нашої безпеки.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ — НЕ САМОЦІЛЬ

Юрій ГАВРИЛОВ,
незалежний експерт

Складається враження, що зараз задля встановлення демократичного контролю над силовими структурами ми готові пожертвувати своєю безпекою, — але таке рішення тимчасове, рано чи пізно воно вичерпає себе. Тому, реформуючи правоохоронні органи, необхідно, окрім інших, враховувати два моменти.

Перший: мотивація реформування силових структур, зокрема, встановлення демократичного контролю над їхньою діяльністю. Саме по собі встановлення демократичного контролю мотивацією бути не повинно. Такий контроль — це ефективний механізм, але не мета. Ми не повинні заявляти, що реформуємо правоохоронні органи, бо дотримуємося європейських стандартів. Реформування (чи заклики до нього) зумовлені низькою ефективністю силових структур, їхньою невідповідністю викликам життя. Мотивація — це зміна умов. Змінилося суспільство, його соціальна структура, рівень його відкритості, посилився вплив організованої злочинності, з’явилися нові правоохоронні органи (податкова адміністрація, фінансова розвідка), виникли недержавні структури безпеки, ефективність яких значно вища. Це ті нові виклики, на які суспільство повинно реагувати, реформуючи свої правоохоронні органи і встановлюючи демократичний контроль над їхньою діяльністю. Наявністю цих викликів і потребою реагувати на них і слід мотивувати зміни — у такому разі вони не викликатимуть відторгнення з приводу зовнішніх впливів на ситуацію в країні.

Другий: межі демократичного контролю. Слід усвідомлювати те, що ми перебуваємо на самісінькому початку шляху і тільки приступаємо до глибоко захованої сфери, яка дуже неохоче розкриває свої секрети й у якої є корпоративне поняття непублічності.

Слід уявити собі, що для суспільства правоохоронні органи — це свого роду «чорна скринька». І ми можемо встановити контроль тільки над імпульсами (діями), що виходять із нього, обмежуючи втручання у внутрішні механізми його роботи. Такий контроль можна забезпечити, зокрема, через регулярну звітність керівників силових структур перед парламентом, його комітетами, через проведення спільних колегій тощо. Але при цьому важливо пам’ятати, що існує межа, яку демократичний контроль переступати не повинен. Ніхто з працівників правоохоронних органів ніколи не розкриє деякі свої професійні секрети. Зробити це — значить обеззброїти себе перед злочинним світом. Цю межу потрібно чітко визначити, щоб не знизити ефективність правоохоронних органів. У розробці механізмів і способів їхнього реформування не повинно бути місця популістським заходам, інакше ми можемо просто паралізувати їхню роботу, як це було в 1992—1995 роках.

РОЗШИРЕННЯ НАТО І ЄС: НАСЛІДКИ
ДЛЯ РЕФОРМИ НЕВІЙСЬКОВОГО СЕКТОРА БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ

Джеймс ГРІН,
керівник Офісу зв’язку НАТО в Україні

Якщо за часів холодної війни уряди та громадяни оцінювали рівень безпеки з позиції захисту територіальної цілісності держави й державних структур від військового нападу з боку іншої держави, то зараз громадяни вимагають від керівництва держави захисту безпеки та добробуту особи, а також структур громадянського суспільства від сучасних загроз різнопланового характеру.

Міжнародне співробітництво у невійськових сферах набуває дедалі більшого значення — як інструмент протидії новим загрозам у сфері безпеки: міжнаціональні й етнічні конфлікти, розпад держав, нелегальна міграція, нелегальна торгівля наркотиками, людьми, зброєю та інші види транснаціональної злочинності, тероризм, розповсюдження зброї масового ураження. Органи внутрішніх справ і служби безпеки держав ведуть широкий обмін інформацією як на стратегічному рівні з метою досягнення спільного розуміння загроз, так і на тактичному — для забезпечення оперативних заходів.

Проте міжнародне співробітництво може бути ефективним лише за умови взаємної довіри та подібності оперативної культури, що базується на однакових стандартах, законах, процедурах і — найголовніше — спільних цінностях. НАТО як символ і рушійна сила спільних демократичних цінностей завжди відігравало суттєву роль у розбудові основи для успішного міждержавного співробітництва. Попри те, що заходи програми «Партнерство заради миру» зосереджені переважно в оборонній сфері, вони також охоплюють значну частину невійськових елементів: співробітництво у сфері розвідувальної діяльності, боротьби з надзвичайними ситуаціями, протидії кризам, управління повітряним рухом та захист державного кордону.

Але найбільший вплив має «політика відкритих дверей» НАТО. Пропонуючи можливість членства країнам, здатним досягти євроатлантичних стандартів і продемонструвати відданість спільним демократичним цінностям, НАТО стало каталізатором фундаментальних політичних, економічних і соціальних перетворень у Центральній та Східній Європі.

Реформа сектора безпеки — це не лише питання підвищення ефективності та переорієнтації на нові сучасні загрози. Вона вимагає зусиль, спрямованих на усвідомлення змін у розумінні безпеки, захист насамперед суспільства й кожного його члена, а не державної території та інститутів держави. Такі зусилля особливо важливі — і надзвичайно складні — для країн, де за часів соціалізму межа між державою і правлячою елітою була розмита, а головним завданням інститутів «державної безпеки» був захист цієї еліти та її привілеїв. У цих країнах зусилля із підпорядкування сектора безпеки виборним органам влади та суспільству, є життєво необхідними — не лише для забезпечення впевненості в тому, що структури безпеки захищають законні інтереси громадян, але й для забезпечення громадської і політичної підтримки цих структур, необхідної для відповідного фінансування та законодавчого забезпечення їх ефективної діяльності.

Раніше увага НАТО була зосереджена переважно на питанні демократичного контролю над збройними силами. Країни, що прагнули вступити до альянсу, здійснили реформи, спрямовані на досягнення прозорості збройних сил і підпорядкованості цивільному міністрові, уряду, парламенту, суспільству, — і тим самим сприяли демократизації та політичній стабільності у своїх країнах. Так, ці реформи мали значний ефект на макрополітичному рівні. На рівні ж суспільства ефект був обмеженим. Звичайні громадяни значно частіше, ніж із збройними силами, мають справу з невійськовим сектором — поліцією, податковими інспекторами, різними службами внутрішньої безпеки. Отже, коли дії цих невійськових інститутів внаслідок різних причин (політика уряду, недостатній професіоналізм, вплив посадовців чи неофіційних структур) не відповідають інтересам громадян, їхня безпека зазнає негайного та руйнівного впливу. Саме тому останнім часом як НАТО, так і ЄС більше уваги приділяють демократичному контролю та боротьбі з корупцією у невійськовому секторі безпеки.

У відповідь країни-кандидати розпочали реформи у багатьох сферах. Парламенти посилили контроль над бюджетом, призначеннями на вищі посади, розробкою і впровадженням політичних рішень у секторі безпеки. Особлива увага була зосереджена на контролі над розвідувальною діяльністю шляхом заснування спеціальних парламентських комітетів — для забезпечення прозорості з одночасним захистом таємності. Завдяки реформам судді набули значно більшої незалежності від виконавчої влади, впроваджені також механізми судового нагляду за такими видами діяльності правоохоронних органів, як прослуховування, обшук, затримання й арешт. Більша незалежність від поліцейських і слідчих органів забезпечена і прокурорам. Були спрямовані зусилля й на підвищення рівня професійної підготовки правоохоронців, передачу значної частини функцій контролю місцевим виборним органам влади.

Ці дві тенденції — намагання підвищити дієвість служб невійськового сектора безпеки та заходи зі встановлення ефективного демократичного контролю — дають Україні два взаємопов’язані напрями для задоволення потреб національної безпеки й досягнення євроатлантичних стандартів. Спільна діяльність України з НАТО в оборонній сфері продемонструвала, наскільки міжнародне співробітництво за такими напрямами, як освіта, спільні навчання й участь у реальних операціях, надає стимулів для внутрішніх зусиль, спрямованих на інституційні реформи та розвиток. Якщо Україна поглиблюватиме співробітництво у секторі безпеки, наприклад у межах Плану дій щодо боротьби з тероризмом, то це матиме подібний позитивний вплив на інститути сектора безпеки.

Слід підкреслити, що взаємна довіра та подібність оперативної культури мають грунтуватися на спільних цінностях і демократичних принципах — наприклад, польська чи словацька поліція мають бути впевнені, що свідчення, зібрані в Україні, можуть бути використані в суді — і при цьому не виникатимуть питання стосовно прав людини, що можуть загрожувати здійсненню правосуддя. Важливість спільних цінностей і принципів зростатиме мірою того, як західні сусіди України продовжуватимуть адаптацію законодавства, інституцій, оперативних процедур у ході інтеграції до НАТО та ЄС.

Якщо Україна не вживе негайних заходів для досягнення відповідного темпу власних реформ, то розрив в оперативній культурі й довірі буде збільшуватися з відповідними негативними наслідками для безпеки України та її громадян. Зупинити збільшення цього розриву може План дій Україна—НАТО шляхом заохочення України до вирішення тих самих проблем, що їх вирішували нові члени НАТО: посилення позицій та незалежності судової гілки влади, упровадження принципів верховенства права та захисту прав людини, розбудова інститутів демократичного контролю та демілітаризація функцій правоохоронних органів, боротьба з корупцією та відмиванням «брудних» грошей. Для того щоб План дій був справді корисним, річні цільові плани мають містити конкретні, змістовні заходи, спрямовані на здійснення реформ. Та найголовнішою передумовою успіху є наявність політичного бачення й політичної волі української влади, підкріплені всеохопними і взаємоінтегрованими програмами реформ у секторі безпеки.

УСІ РОБЛЯТЬ ВИГЛЯД, ЩО УКРАЇНА ДОТРИМУЄТЬСЯ ВЛАСНОЇ КОНСТИТУЦІЇ
І ВЛАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ.
АЛЕ ЦЕ НЕ ТАК...

Борис ТАРАСЮК,
народний депутат України, голова комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції

Безчинства, що сталися 18 квітня 2004 р. під час виборів міського голови Мукачевого, мене глибоко стурбували. Ми були свідками відпрацювання схем, за якими місцева влада, разом із правоохоронними органами, кримінальними елементами та під керівництвом місцевих структур СДПУ(о), масово порушували конституційні права громадян та українське законодавство. Найактивнішу роль у цих порушеннях відігравали правоохоронні органи.

У будь-якій демократичній державі така ситуація стала б предметом дуже серйозного розгляду в парламенті, були б прийняті кардинальні кадрові рішення, міністр внутрішніх справ мав би подати у відставку. Але в Україні цього не трапилося. Коли парламентарі — виразники інтересів демократично налаштованих громадян — спробували у Верховній Раді порушити питання про відставку міністра внутрішніх справ, їм не дали цього зробити. Не вистачило лише двох голосів, щоб ухвалити відповідну постанову. Але навіть якби Верховна Рада прийняла це рішення, то чи виконав би його Президент? У жодному разі ні.

Причина безпорядків і злочинної бездіяльності правоохоронних органів 18 квітня криється саме в системі влади в Україні. Вказівки давалися з Києва, в Мукачевому вони лише виконувалися.

Проблема є надзвичайно гострою. Це доводять і події останніх днів. Наприклад 22 квітня, в м.Прилуки було підірване приміщення офісу партії, яку я очолюю — Народного руху України. Це було зроблено після двох невдалих спроб, про що правоохоронці міста добре знали, але не зробили нічого, щоб завадити злочину.

Правоохоронні органи України перетворюються на суто політичний, силовий інструмент антинародної діяльності нинішньої влади. Про це свідчать і події у Донецьку в листопаді 2003 р., коли правоохоронці продемонстрували злочинну бездіяльність під час провокацій проти мирної акції блоку «Наша Україна».

Усьому світу відомі імена Г.Гонгадзе, І.Александрова. Досі не знайшли винних — бо ті перебувають у вищих ешелонах нинішньої української влади. Однак не слід робити висновок, що недоліки в діяльності правоохоронних органів з’явилися саме з часу зникнення і вбивства Г.Гонгадзе. Вони були задовго до того. Можна нагадати, що в 1999 р. за загадкових обставин був убитий відомий політичний діяч В.Чорновіл — і це вбивство вже п’ять років не розслідується.

Діяльність правоохоронних органів стала в Україні проблемою системного рівня тому, що вони не знаходяться під належним цивільним контролем, а підконтрольні й служать лише верхівці виконавчої влади України. Це стосується прокуратури, судів, органів внутрішніх справ, Служби безпеки. Як для законодавчої влади, так і для громадськості їхня діяльність є непрозорою і непідконтрольною.

Україна має одну з найдемократичніших Конституцій, хороше законодавство, чіткі міжнародні зобов’язання — і всі роблять вигляд, що вона їх виконує. Але це не так...

ПОТРІБНІ СПІЛЬНІ ЗУСИЛЛЯ

Володимир МУХІН,
співробітник апарату уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини

Сьогоднішня розмова відбувається буквально після подій у Мукачевому — ганебного випадку в новітній історії країни, що засвідчив брутальне втручання влади у процес волевиявлення громадян.

Із огляду на формальне дотримання виборчих прав громадян, у процесі голосування порушень не було. Кожен мав право прийти на дільницю, отримати бюлетень і проголосувати за того кандидата, якого хотів обрати. Але на етапі підрахунку голосів і встановлення результатів виборів, очевидно, сталося втручання в роботу дільничних і територіальних комісій. У результаті переможцем оголошена людина, яка фактично не перемогла на виборах.

Цей випадок показав, що громадянам не дають права обрати владу, яку вони хочуть мати у своїй державі, — і це відбувається за участі правоохоронних органів, покликаних гарантувати внутрішню безпеку країни саме в інтересах громадян. Але, як видно, громадяни на діяльність правоохоронців не впливають. Впливає група людей, котрі сьогодні очолюють владу і які фактично її узурпували. Напрошується висновок, що питання громадського, демократичного контролю над силовими структурами недостатньо врегульовані законодавчо, потрібен закон, який би його внормував.

Але це не зовсім так. Такий закон, завдяки зусиллям голови комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки й оборони Г.Крючкова, прийнятий. Це Закон «Про демократичний цивільний контроль над Військовою організацією України і правоохоронними органами держави». Однак для того, щоб він діяв, потрібно внести зміни приблизно до 20 інших законів (про міліцію, Службу безпеки та ін.). Їх має підготувати уряд — протягом шести місяців із моменту прийняття Закону «Про демократичний цивільний контроль...», як це встановлено у його прикінцевих положеннях. Проте нинішньому уряду, мабуть, не потрібен демократичний контроль над правоохоронними органами, позаяк відповідні законопроекти відсутні. Можливо, нинішній глава уряду вважає, що втручання правоохоронних органів у виборчий процес вигідні для нього та розраховує на те, що майбутні вибори президента відбуватимуться також відповідно до старої законодавчої бази, без жодного контролю з боку народних депутатів і громадськості. Тому, мабуть, позитивних зрушень у виборчому праві найближчим часом очікувати не доводиться.

Прецедент, що стався в Мукачевому, спонукає до висновків, що їх має зробити український парламент і міжнародна спільнота. Зрозуміло, що міністр внутрішніх справ без узгодження з Президентом не міг допустити того, що діялося в Мукачевому. Отже, висновок перший: в Україні немає демократичного керівництва. Другий: для того, щоб майбутні президентські вибори відбулися чесно й прозоро, потрібні і внесення змін до законодавства, і виконання чинних законів — а це можливо лише за умови посилення демократичного контролю як з боку української громадськості, так і міжнародної спільноти, перед якою Україна добровільно взяла відповідні забов’язання.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачова брала участь у всіх заходах, пов’язаних із виборами в Мукачевому, зроблено докладний аналіз порушень. Думаю, Уповноважений виступить зі спеціальною доповіддю парламенту, в якій будуть викладені загрози національній безпеці країни, що виникають, коли Міністерство внутрішніх справ об’єднується з кримінальними структурами для забезпечення інтересів певного політичного угруповання.

У ДЕРЖАВІ НЕ ВСЕ ГАРАЗД

Георгій КРЮЧКОВ,
народний депутат України,
голова комітету Верховної Ради України
з питань національної безпеки й оборони

Наскільки глибоким в Україні є розрив між державою і суспільством!

Я погоджуюся з тим, що це чи не перша відверта публічна розмова на цю тему. Вважаю, що вона дістане продовження на різних рівнях і в різних формах. Хід нашої розмови дає підстави думати, що приводом до цього стали негативні явища, які проявилися вже на цьому етапі підготовки до виборчої кампанії. І справді, ми виразніше побачили, які загрози можуть на нас чекати. Я розглядаю те, що трапилося в Мукачевому, як дуже тривожний симптом, який свідчить, що в державі не все гаразд, і в нас можуть бути дуже небезпечні процеси, якщо не будуть зроблені висновки всіма структурами.

Так що вже заради цього варто було проводити цю зустріч. Але мені здається, що все набагато серйозніше.

Ідеться про те, чи здатне наше суспільство подолати ці негативні явища, чи спроможна держава стати справді демократичною, правовою, соціальною, покінчити з небезпечним зосередженням влади в руках однієї особи, з наївною вірою, що ситуацію може змінити прихід доброго царя або Месії. Для себе я зробив висновок, що розвиток політичних процесів у державі підтверджує нагальну необхідність реформування системи політичної влади, внесення змін до Конституції, реформування сектора безпеки і судової системи, реформування Збройних сил, усієї Військової організації держави, з яким ми забарилися, мабуть, років на п’ять. Ми лише на початку великої роботи. І, крім усього, нам треба ламати психологію і тих, хто при владі, і суспільства.

...Мені здається, що нам потрібно було б висловитися і стосовно того, що у сфері безпеки виникають неконституційні органи, що призводить до серйозних порушень. Нещодавно Конституційний суд України змушений був зробити висновок про те, що координаційний комітет із питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю, визначений як правоохоронний орган спеціального призначення, є неконституційним. Такого органу Президент не мав права створювати. Це досить принципова позиція Конституційного суду, і вона свідчить, що не все в державі гаразд. А цей комітет приймав досить серйозні рішення. Або така інституція, як адміністрація Президента України. Такий інститут Конституцією не передбачений. Президент для виконання своїх функцій може створювати допоміжні органи — це його право. Але адміністрація Президента сьогодні перебрала функції, які не могла б узяти на себе канцелярія Президента в демократичній країні.

Ще одне питання. В Україні спотворена кадрова політика, у т.ч. у сфері безпеки. Йдеться про незрозумілі переміщення, плинність кадрів, що негативно позначається на виконанні правоохоронними органами їх конституційних функцій.

Мабуть, є потреба говорити про ефективність контролю. Існує рамковий закон, і він має діяти — починаючи з уряду і Верховної Ради. Відчуваючи і знаючи, що поки що відчутних зрушень у цій справі немає, голови трьох парламентських комітетів запропонували створити тимчасову депутатську комісію, яка б зайнялася проблемою імплементації вимог закону про демократичний цивільний контроль. Ми відчували потребу у цьому. На жаль, Верховна Рада цієї пропозиції не підтримала, не проголосували за цей законопроект і мої колеги, які його вносили. В українському парламенті й не таке буває.

Мені здається, що є потреба подумати над досвідом інших країн. Оскільки проблема контролю над сферою безпеки є дуже нагальною. Можливо, слід було б у парламенті мати спеціальний комітет, який займався б винятково цією сферою.

Ще є і такі проблеми контролю. Є Рада національної безпеки й оборони (РНБО) — конституційний орган із конституційними, розумними повноваженнями. На неї покладається розгляд оборонного бюджету. І рішення РНБО є основою для оборонного бюджету. Але РНБО ухвалила рішення, Президент його підписав, а уряд — проігнорував. І ніхто про це не питає. Йдеться і про реформування Збройних сил. Так, законом, як цього вимагає Конституція, визначена чисельність Збройних сил, — вона вже давно порушена. І за це відповідальності немає — важелі впливу в нас, на жаль, відсутні. Прохання передати Уповноваженому з прав людини, що не варто ігнорувати закон про демократичний цивільний контроль, яким установлено, що Уповноважений має представника, який займається винятково дотриманням прав громадян у сфері оборони і безпеки. Це дуже важливий інститут, і сьогодні в ньому є велика потреба.

НЕМОЖЛИВО РЕФОРМУВАТИ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
БЕЗ РЕАЛЬНОГО РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ

Володимир БОЙКО, журналіст

На мій погляд, запровадження громадського контролю над діяльністю правоохоронних органів треба почати, насамперед, із розсекречення статистики. Окремі статистичні дані про кількість порушених справ, злочинів публікуються, але повної картини вони не відтворюють: невідомо, скільки справ доведено до суду, скільки закрито, скільки підслідних померли під час слідства. Для отримання цієї інформації потрібні спеціальні допуски. Про який громадський контроль ідеться?

У Нідерландах, наприклад, спочатку аудитори шляхом фінансового моніторингу виявляють порушення в діяльності підприємств, а вже потім до справи беруться слідчі. У нас усе навпаки. У податковій міліції спочатку намічається жертва, потім порушується кримінальна справа, а вже потім відшукуються (чи ні) ознаки порушень законності. За неофіційними даними, органи податкової міліції за рік порушують близько 10 тис. кримінальних справ, із них до суду доходять не більше 10%. Решта закриваються на стадії слідства через відсутність події або складу злочину. Кому потрібне таке слідство і яку мету ставлять перед собою правоохоронні органи? Відповідь очевидна — порушити кримінальну справу, отримати хабар, а потім справу закрити.