Повна версія

Вдень удома залишатися боїться, приходить лише на ніч – краще промокнути, ніж терпіти знущання п’яного сина та молодиків-гостей, які до нього приходять щодня. А сусіди – добрі. Для них вона – Тамара Петрівна, дружина колишнього директора великого підприємства, на якому більшість із них і працювали. Але то було тоді, коли ще всі йшли «вперед, до щасливого майбутнього». Тоді сім’я пані Тамари була знаною і поважною в містечку, куди вони переїхали з чоловіком та двома синами. Чоловіка, Івана Петровича, призначили керівником підприємства, вона зайняла посаду заввідділу кадрів. Сини Арсен і Сергій тоді ще навчалися в гімназії з посиленим вивченням іноземних мов. Обоє розумні, активні, завжди ввічливі та виховані, їх часто ставили в приклад одноліткам- розбишакам. Батьки багато часу приділяли хлопцям, допомагали з навчанням, організовували спільний з однокласниками відпочинок, запрошували їх додому. Школярі своїм друзям-багатіям заздрили, а їхні батьки з часом навіть почали обурюватися: мовляв, не треба привчати наших дітей до награбованого багатства. Адже ніхто не вірив, що такий «палац» можна було збудувати на чесно зароблені кошти. Та ще й у ту пору, коли прилавки магазинів були майже порожні, а на підприємствах місяцями, а то й роками, не виплачувалася зарплата.
«Є в тому правда, – визнає Тамара Петрівна. – В нас завжди був достаток у домі. Ми не знали, що таке – немає грошей чи можливості щось звідкись привезти. Коли люди ледве зводили кінці з кінцями, ми будували будинок і їздили на відпочинок».
Реакція людей на таке «неподобство» була відповідною – з часом сім’ю Тамари Петрівни почали проклинати за те, що «живуть за чужий рахунок». Чоловік не вірив у жодні прокльони, а вона намагалася не звертати уваги.
Арсен після закінчення школи поїхав до столиці, вступив у вуз на економіста. Через кілька років і Сергій поїхав з дому, але недалеко, до обласного центру. Навчався там на юридичному факультеті. Батьки тішилися, діти навчалися, а всі разом будували плани на щасливе майбутнє. Та не всі до нього дійшли, а з тих, хто дійшов, не всі – до щасливого. Через кілька років після того, як сини роз’їхалися, Іван Петрович помер. Його за кілька тижнів «з’їв» рак. Згодом старший син переїхав на постійне проживання до столиці й додому навідувався все рідше, а молодший повернувся до мами. Вона зраділа, що житиме не сама у величезному двоповерховому будинку. Думала, син знайде роботу, одружиться, і заживуть вони знову щасливою сім’єю. Та недовго вона тішилася. Сергій роботу не шукав, та й одруження в його плани не входило. Купив за батьківські заощадження автомобіль, подався таксувати, а щовечора «зависав» у місцевому генделику. Мамі завжди казав, що на «ділових зустрічах». Додому все частіше повертався пізно і напідпитку, згодом почав приводити з собою друзів. Коли одного разу Тамара Петрівна взяла путівку і поїхала в санаторій, то звідти вже повернулася в «чужий будинок». Частину кімнат зайняли друзі, яким, за словами сина, «не було де жити». Спочатку Тамара Петрівна була для всіх «мамою», потім – просто кухаркою, а коли захворіла – непотрібним тягарем. А якщо дозволяла собі робити зауваження «квартирантам», щоб вони знімали взуття, коли заходять у будинок, або ж мили за собою посуд, бо їй важко, син завжди захищав «своїх гостей» і казав, що вона все одно постійно вдома і чим ще їй займатися, як не прибиранням. І жодні переконання чи скарги на здоров’я не бралися до уваги. З часом дійшло до того, що вона зачинялася у своїй кімнаті (добре, що хоч кімнату їй залишили) і не виходила доти, поки всі не вляжуться спати або ж не поїдуть із дому.
«Сергійку, схаменися, такі друзі тебе до добра не доведуть, – вмовляла Тамара Петрівна сина в ті рідкісні моменти, коли «квартирантів» не було вдома. – Горілка, нечесні друзі, щовечора інші дівчата – таке життя не може тривати довго». Та в Сергійка було своє бачення. В його розпорядженні великий будинок, автомобіль і стабільний, як він вважав, дохід – мамина пенсія. А їй скільки тих грошей потрібно? Все одно стара і хвора, нікуди не ходить і нічого, окрім ліків, собі не купує. А про те, що на ліки їй ніколи не перепадало, його не цікавило. Одного разу, після чергового маминого «наїзду» на друзів, Сергій не витримав і… вигнав маму з дому. А чого, мовляв, до неї не доходить, що друзі тут – гості, а вона – ніхто? Так і сказав: «Будинок мій, автомобіль також, а твого тут нічого немає. Скажи спасибі, що й так живеш тут, а не віддав тебе до будинку престарілих». Та проминуло небагато часу, і Тамара Петрівна сама попросилася до місцевого притулку для пенсіонерів. Життя з сином і його друзями стало нестерпним. Але й таке її рішення не вдовольнило Сергія. Авжеж, пенсія «перекочувала» до будинку престарілих разом із мамою. Не раз він приходив до директора будинку і до мами, просив пробачення і благав, щоб повернулася додому. Та за кілька днів, щойно мама наварила їсти, прибрала і попрала все, знову виганяв її, коли був напідпитку. Отак і живе вона «на перехресті» між будинком, який вже не її, сусідами і будинком престарілих. Зітхає сумно і тільки чекає, коли Сергій вкотре спочатку прийде просити пробачення, а потім знову гонитиме її. Але вона терпить, адже окрім нього, вона нікому не потрібна. Будинок після смерті чоловіка подарувала молодшому сину. Арсен під час останнього візиту додому добряче посварився з Сергієм через неї і після того, як той вигнав його з хати, сказав, що більше в нього немає дому. Вже другий рік він не приїжджає, лише телефонує, та й то дуже рідко.
Тамара Петрівна сприймає це як розплату за «гарне життя в радянський період» і каже, що то повертаються людські прокльони, і виправити вже нічого неможливо.