Повна версія

Як і вся малеча, він вивчає навколишній світ, пізнає себе і людей, які його оточують. Він дуже кумедний і добрий. З першого дня, як його приніс додому господар, Джек потоваришував з усіма в квартирі: ніжками стола і стільців, килимком, тарілкою, в якій йому давали їсти, з котом (хоча той спочатку вороже вигинав спину і сичав), а за кілька днів вони вже мирно спали на одному килимку та їли з однієї тарілки, чим дуже дивували хазяїв. «Дивні ці люди – це ж так добре, коли є з ким бавитись, та й спати вдвох тепліше». Не вдавалось подружитись лише із дружиною господаря. І хоча вона іноді усміхалась до нього «коли поруч був сам господар», наливала смачне молочко і насипала запашну кашу, та все ж не любила його. Собаки це відчувають…
Минав час. Життя Джека складалось просто чудово. Щовечора він гуляв із господарем, його дітьми, і це були найщасливіші миті його собачого життя. Від захоплення він щасливо повискував, особливо, коли забавлявся першим раннім снігом (якого насипало за ніч цілі кучугури). Його хазяї весело жбурлялись сніжками, а Джек на льоту перехоплював їх, розкушував і різким помахом голови відкидав убік. Всі дружно бігали наввипередки, падаючи у снігові замети, від яких Джек кумедно і довго обтрушувався, а, стомившись, відбігав убік і спостерігав за розвагами малих дітей та їхнього татуся. Довго відпочивати в нього не вистачало терпцю і він кидався їм під ноги, знову стаючи учасником веселої снігової гри. Додому повертались веселі, обліплені снігом, що поприлипав усім до одягу, а йому – до шерсті. Дружина господаря, зустрічаючи їх на порозі, завжди невдоволено бурчала, але діти починали її обіймати, і, насміявшись досхочу, всі дружно йшли до столу вечеряти. Джек також примудрявся лизнути її ногу. Мабуть, це виглядало зворушливо, бо господиня йому до каші додавала ще й шматочок м’яса…
Час минав непомітно й щасливо, допоки щось у сім’ї хазяїв не почало змінюватись. Кілька днів Джек відчував якесь емоційне напруження і через це йому було тривожно й незатишно. Навколо відбувалось щось незрозуміле, що стосувалось і його… Увесь день із Джеком ніхто не гуляв, лише надвечір собаку випустили надвір самого. Здавалося б, біжи – куди хочеш, розважайся, але чомусь саме тепер не хотілось ні стрибати, ні бавитись. Сумно… «Позначивши» кілька дерев біля під’їзду, забіг назад на третій поверх і пошкрябався у двері…
У квартирі всі були чимось заклопотані: ходили з кімнати в кімнату, збирали якісь речі і Джекові також захотілось побавитись у цю гру, оскільки вони, ці люди, не пішли бігати на вулицю. Смикав кожного за одяг, заклично гарчав, стягнув із дивана валізу, а коли та зсунулась і впала на підлогу – радісно присів на задні лапи, мовляв, я також беру участь у вашій грі – зверніть на мене увагу!
Господар повів його на кухню, дав смачну кісточку і погладив по голові. Зазвичай, така ласка господаря захоплювала малого, а тут Джекові стало так сумно, що захотілось заскавчати і він, носом тицьнувшись у його ногу, мало не завив, як дорослий собака.
…Ніч минула у клопотах. Це він бачив з-під сонних повік. Вранці його господар кудись пішов, потріпавши його по загривку. Джек зрозумів, що надовго. Бачив тривогу в очах, спостерігав, як той вмовляв свою дружину, показуючи на нього, Джека, і коли та погодилась зі словами чоловіка, той від радості аж закружляв її на руках по кімнаті.
… Таки дуже хотілось вити, і він тихенько почав скиглити і скавчати… Жінка вийшла з кімнати, поклала йому на тарілку кісточку, на якій було ще чималенько м’яса. Іншим разом він би з радістю обгриз кісточку, а зараз просто забрав із тарілки і поклав біля себе. Чомусь йому все стало байдужим, сумував за господарем. Дуже-дуже… Заплющував очі, пригадував, як вони разом гуляли на вулиці, бавилися снігом, які сильні руки в господаря, який теплий та рідний в нього голос…
Тужив, повискував, плакав…
Знову і знову підходив до дверей, обнюхував їх, тицяючись носом, клав лапу на оббивку дверей – там іще зберігся запах найріднішої для нього людини…
Врешті-решт жінка вийшла з кімнати, відчинила йому двері, випустивши надвір. У під’їзді він почекав, що, може, хтось вийде за ним. Не дочекавшись, гайнув на вулицю. Слід господаря зникав одразу ж біля будинку – його перебивав якийсь різкий, чужий: так пахли залізні будки, в яких їздили люди. До Джека підбіг Волохань, собака з іншого будинку, і вони вдвох подалися бігати містечком.
… Ні цього, ні інших вечорів двері квартири йому не відчинили. Малий Джек став безпритульним. Зима тільки набирала силу. Було холодно, особливо вночі. Такі ж покинуті собаки, як і він, показали йому найзатишніші, найтепліші місця для ночівлі, навчили, де на смітнику можна знайти щось поживне. Йому було незвично, тяжко й дуже самотньо. Не вистачало сім’ї, в яку привів його господар, не було поруч його – доброго, любого хазяїна. Якби він був, не довелось би Джекові спати в підвалі, тулячись до труб.
Минув місяць. Джек трохи підріс, змужнів, змирився зі своєю невеселою собачою долею. Бавився рідко – частіше сідав віддалік, спостерігаючи за тим, як на дитячому майданчику вовтузяться діти. Бачив там і дітей господаря, але не підходив до них: відчував, що вони не заберуть його додому… Обізватись до них, попроситись додому не міг…
Якось під вечір Джек звернув увагу на маленького, дуже верткого хлопчика, який, спускаючись із гірки, щоразу падав, але вперто ліз назад, знову падав, піднімався, знову ліз на гірку. Це було цікаво. Джек підбіг до хлоп’яти і, коли той знову впав, потягнув його за рукав, допомагаючи підвестись. Хлопчик піднявся, весело подивився на собаку і обійняв його за шию. Його, Джека, за шию! Ковтнувши якийсь важкий клубок, що раптово десь взявся у горлі, він лизнув хлопча просто в ніс і першим побіг на гірку. Так і бавились вони вже вдвох: то піднімаючись, то спускаючись із гірки. Якщо дитя падало, Джек смикав його за пальто, тягнув за рукав, «допомагаючи» піднятись. За ними зацікавлено спостерігала жінка, мати хлопчика, але не втручалась. Коли настав час іти додому, вона обтрусила одяг малого, взяла його за руку і запропонувала собаці йти разом із ними. Це було чудово! Йому знову стало радісно, весело, і всю дорогу до їхнього будинку Джек плигав у кучугури, розкидав сніг, підбігав до маленького господаря, тягнучи того за рукавички, мовляв, ходімо швидше додому.
У новому будинку було затишно, тепло і чимось смачно пахло. Йому дали їсти в тарілку і погладили по голові, промовивши лагідно якійсь слова. Вони були йому незрозумілі, але Джек відчув основне – ці люди не заперечуватимуть, щоб він у них жив. Зітхнув із полегшенням, бо кому ж хочеться спати на вулиці, не мати хазяїна, шукати їжу на смітнику…
Підійшов до столу, за яким сиділи його нові господарі, лизнув руку привітній жінці. Тоді сів на задні лапи і, гордовито піднявши вуха, аж позіхнув: «Усе чудово!».
Якщо не звертати уваги на те, що йому довелось перетерпіти купання у ванній кімнаті – день закінчився добре.
Востаннє, для годиться кліпнувши очима (бо так робили дорослі собаки), Джек заснув. На власному килимку, в новій господі.

Галина ТАРНАВСЬКА.