Повна версія

Таке ж бажання мають і молоді розлучені жінки, що розчарувалися у невдалому шлюбі. Шукають собі пару в Інтернеті. Якщо пощастить — одружуються. Та не всі шлюби стають щасливими. І повернувшись із такого “шлюбного походу” жінки, зазвичай, нічого не хочуть розповідати, бо наштовхуються на стіну непорозуміння.
Наталя уже сімнадцять років живе у Німеччині в щасливому шлюбі з німцем. “Сталося так, що моя близька подруга поїхала туди в гості до спільної знайомої, - каже Наталя. І повезла фотографії старих друзів та міста. На кількох фото і я зі своїм сином. І саме тоді, коли вони роздивлялися фотокартки, до них у гості зайшов сусід і побачив на них мене. “Це хто?”, - запитав німець. “Це моя подруга”. Наступного дня, він знову завітав і запитав, чи не можна зі мною, познайомитися, поговорити. Проте, зауважила, що я не знаю німецької. Після того подруга зателефонувала і розповіла мені про все, щоб мене не здивувала іноземна мова. Так почалося наше спілкування. Спочатку телефонне, а згодом ми зустрілися. Зустріч відбулася у Польщі, бо туди тоді не потрібна була віза. Минув час і я отримала запрошення до Німеччини. Візу відкрили лише на місяць, але ми все ж вирішили побратися, а згодом я забрала туди і сина від першого шлюбу, якого Петер усиновив.
Було дуже важко прижитися у чужій країні, серед чужих людей. Мене зігрівало і надавало сил ставлення Петера до мого сина. Проте, до усього цього додавалося незнання німецької. І коли навкруги тебе люди, що намагаються щось тобі розповісти, потоваришувати, а ти нічого не розумієш — тоді дуже некомфортно. Це і спонукало мене до вивчення мови. На той час син пішов до школи, і я вивчала мову разом із ним.І уже через кілька місяців я вільно володіла німецькою. . Та все ж період адаптації не закінчувався, хоча й час робив свою справу. Я звикла і прийняла цю чужу країну, чужих людей, все навколо і зрозуміла — усе це тепер моє і мені тут добре, гарно і приємно. У мене гарні друзі, робота, сусіди. У мене все добре.
Хоча є така приказка, що не треба лізти в чужий монастир зі своїм уставом. Треба відмовитися від багато чого в самій собі і чітко усвідомлювати - ти живеш тепер за новим порядком. Так, у нашому місті живе заможна родина, мають розкішний дім. Мої сусіди якось сказали мені, що у той дім старший син привіз жінку з дитиною з України. З тими сусідами я була знайома, а тому вирішила піти познайомитися з землячкою. Світлана, так її звали, абсолютно не сприймала ні родину, ні умови життя. Вона володіла німецькою, отож вільно спілкувалася з усіма. Вона все ж не розуміла, чому ці багатії увесь час працюють. “Ну ти подумай”, - обурювалася вона, - такі багаті, а все одно встають і йдуть на роботу о п'ятій ранку. Мало того, вони ще й мене хочуть втягнути у таке життя.
“Але ж вони мають свою сімейну справу, - намагалася пояснити я. - Завдяки цій праці і мають багатство”.
І хоча родина оточила Світлану турботою та теплом — усе їй було не так, усе погано. А наміри долучити її до сімейного бізнесу спричинили обурення і жахливий скандал. Та й цього виявилося замало, вона вирішила усіх навчити “життю”. Настирно нав'язувала їм свій спосіб життя. Її небажання переростало в тяжкі суперечки й істерики. Вона обзивала їх скупердяями і ніби не помічала недешевих подарунків. Якось я зауважила, що скупердяї не обдаровують такою кілзькістю золотих виробів, на що вона буркнула, що витрясе з них усі гроші. Усі мої розмови та вмовляння Світлана не слухала.
Історія ця закінчилась тим, що родина не витримала. Вони зібрали її речі, узяли квиток на поїзд і відправили на Україну. На жаль, людина в затятості своїй не сприймає реальності, суспільства, правил та стосунків між людьми. Так, це важко. Але треба це робити, заради своїх дітей. Адже потрібно жити в повазі. Ми до їхніх звичок, а вони до наших. Так, якщо не склалося життя в іншій країні, потрібно причину шукати , найперше, у собі.
А взагалі не треба впадати у відчай. Мабуть, просто не судилося, а зусиль докласти не хотілося. То, може, щастя таких жінок чекає де інде?”

Анфія ПЕТРОВСЬКА.