Повна версія

Сусід часто буває ближчим, ніж далекі і не дуже далекі родичі. Це сусідові відомо, що у вас варили на обід і якого кольору ваша спідня білизна. І це стосується не тільки людей, а й міст чи сіл. Тим паче, таких близьких сусідів, де, фактично, лінія кордону проходить між будинками. Про те, як живуть сусіди, яких відділяє один від одного кілька метрів, а в адресі пишуться різні області, ми й спробували з’ясувати.
Зустрічі на мосту
Міст через Збруч на виїзді з Волочиська слугує своєрідною з’єднувальною ланкою не лише між двома областями, а й відділяє Західну Україну від Центральної, а до 1939 року взагалі був державним кордоном. А два райцентри — Волочиськ і Підволочиськ - сусідніх Хмельницької та Тернопільської областей вже давно є найкращими друзями, містами-побратимами. Тим паче, що обидва містечка мають спільну історію, а до 1793 року територія була єдиним цілим. І називалася Волочищем. В акті про поділ спадщини між синами руського князя Василя Збаразького, виданому 9 липня 1463 року у Луцьку, серед перелічених населених пунктів згадується Волочище – єдине поселення по обидва береги Збруча. Дата видання документа вважається першою писемною згадкою як про наш Волочиськ, так і про тернопільський Підволочиськ. «Опис Кременецького замку від 1545 року» повідомляє про збір мита з купців князем Михайлом Збаразьким у Волочиськах (використовується вже сучасна назва, хоча й «Волочище» вживалося паралельно). У цьому ж тексті вперше повідомляється про два окремі поселення на правому і лівому березі річки.
Під час Другого поділу польської території австрійська розмежувальна комісія повинна була провести кордон з Росією через річку Подгожець, якої насправді не існувало (бо італійські карти були недосконалими). Тому Подгожцем австрійці вважали Збруч. Відтоді Волочиськ та Підволочиськ опинилися по обидва боки кордону.
Під час голоду в Галичині 1892 року тамтешні селяни пересікали кордон і отримували притулок у Волочиську, але був обов’язковий перехід у православ’я. В період Голодомору 1932-1933 років, навпаки, підволочиські жителі намагалися у різні способи переправляти річкою продукти, аби допомогти стражденним сусідам-українцям.
Повертаючись в Росію з еміграції, Анастасія Цвєтаєва, сестра поетеси, записала в своєму щоденнику: «Волочиськ – це два містечка, поєднаних ім’ям, розділених кордоном. Австрія – чистота чепурних вулиць, будиночки, блискучі вітрини, ситі коні, коляски… Росія – запилені колії, булижники, хатинки, старі, як світ, пролітки візників…».
Коли ж утворився СРСР, два містечка до 1939 року належали іншим державам. І при перетині радянського кордону існували суворі покарання. У зв’язку з цим доходило до комічного. Якщо молоді люди, які жили в різних країнах, вирішували одружитися, то весілля гуляли на обидвох берегах Збруча. З початком Другої світової війни (вересень 1939 року) два райцентри об’єдналися, нарешті, в одній країні: Підволочиськ увійшов до складу Радянської України.
Добросусідські стосунки збереглися між двома райцентрами досі, а долі багатьох людей і навіть підприємств тісно переплелися між собою. Між обома містами безперебійно курсує автобус “Волочиськ-Підволочиськ”, у якому рідко бувають вільні місця. Чимало мешканців Підволочиська працюють на Волочиському машинобудівному заводі, а багато волочисців працюють у сусідньому газовому господарстві. Волочиський газ йде у чотири села Тернопільщини. А ще, кажуть, у Підволочиську багатший асортимент будівельних та оздоблювальних матеріалів, натомість у Волочиськ їдуть на щоденний ринок за продуктами та одягом. І, як й раніше, волочиські хлопці ходять до підволочиських дівчат, і навпаки. Часто у Волочиському РАЦСі молодята розписуються, а до сусіднього райцентру їдуть вінчатися — у західному райцентрі більше збереглися духовні традиції.
Традиційно 22 січня, у День Соборності України, два містечка відзначають Свято Єднання. Зазвичай, розповідає заступник голови Волочиської районної ради Сергій Пазюк, колони з делегаціями обох райцентрів зустрічаються у центрі Збруча, на мосту, обмінюються короваями. На мосту відбувається невеликий мітинг. Далі дійство переноситься до районного будинку культури — один рік — у волочиський, інший — у підволочиський, де свої таланти демонструють аматори двох районів. А на місці колишньої сухопутної митниці зараз встановлено пам’ятник Соборності.
Два Гусятини
Гусятин – селище у південно-східній частині Тернополя, а з боку Хмельниччини, через Збруч, розкинулося село з такою ж назвою. Колись обидва поселення утворювали одну адміністративну одиницю, та доля розпорядилася так, що частини Гусятина по різні береги Збруча розвивалися не за одним сценарієм. Відповідно до Андрусівського перемир’я у 1667 році західна частина увійшла до складу Польщі, у 1772 році над селищем замайорів прапор Австрії, а східний Гусятин був складовою Росії і був приєднаний до Кам’янець-Подільської губернії. Так склалося історично, що одне містечко колись – це дві різні області сьогодні, районний центр та село.
Гусятин у Хмельницькій області – одне з кращих сіл Чемеровецького району, тут є і Будинок культури, і школа, і бібліотека, і музей, і дві церкви. Містечко на західному березі Збруча – процвітаючий райцентр, батьківщина Северина Наливайка, місце, де знаходиться джерело мінеральної води «Нафтуся», Онуфріївська церква, побудована у XVI столітті.
Незважаючи на те, що між двома поселеннями дуже велика різниця: різний статус, різний менталітет – частини колись одного міста не втратили точок дотику. Оскільки у Гусятині Тернопільському розвиненіша інфраструктура, є більше робочих місць, то дуже багато мешканців Гусятина Хмельницького працюють у сусідів, за порадами до лікаря також їдуть на той берег Збруча. Цього року жителі обох Гусятинів разом вшановували пам’ять жертв голодомору 1932-1933 років, що не дивно, адже у складний час саме населення Тернопільського Гусятина допомогло подолати труднощі жителям прикордонного села. Поселення- сусіди живуть у мирі та гармонії. Звичайна перехожа з неприхованою щирістю розповідає: «Коли приїжджаю до Західного Гусятина (так жителі Хмельницького Гусятина називають свого «сусіда»), відчуваю себе, наче вдома: я тут вчилася, тут вийшла заміж моя донька, люди тут дуже привітні. Чи були конфлікти? Напевне, ні, у всякому разі я нічого такого не пам’ятаю».
Місцевий рай на кордоні
Прикордонні села, з Хмельницької сторони Кренцилів, а з Тернопільської – Крутилів – це місця, де перетиналися, й досі перетинаються долі держав, традицій і людей. Назва обох сіл походить від дієслова «крутити», оскільки в цьому місці річка Збруч, що слугувала кордоном між Україною та Польщею, має закручене русло. З’єднує обидва села широкий міст через Збруч. Колись, по обидва береги річки, у мальовничих горах Медоборах, розміщувалося старовинне село Крутилів. Після поділу України у 1772 році між Австрійською та Московською імперіями по річці Збруч, мешканці колись одного села стали сусідами, яких розділяв не лише паркан, але й кордон. За короткий час одне село розділилося на два, і стали належати вони до різних держав, а тепер – до різних областей. Проте, люди як жили, так і живуть, мирно, по-сусідськи.
Подільський Кренцилів – це село, в якому не набереться навіть сотні жителів. Більше того, це останнє село в Хмельницькій області, яке підключили до електропостачання. Сталося це десь в середині минулого століття. Туди не курсує жоден автобус, а взимку – навіть таксисти не завжди хочуть туди їхати. Про стільниковий зв’язок годі й говорити – адже село розташоване в низині. Проте, якщо ви захочете придбати тут шмат землі, вам доведеться викласти кругленьку суму. Ще кілька років тому за сотку землі у Кренцилові просили щонайменше дві тисячі доларів. Село огорнене густим лісом, річкою і цілющими джерелами. Це місце називають місцевим раєм, куди дуже полюбляють приїздити туристи. Облюбували його й ті, хто цікавиться язичницьким минулим краю. Адже саме тут, у часи Київської Русі, було місто Звенигород. Пізніше у цих глухих місцях ще довго після прийняття християнства жили язичники.
«Усі християнські свята тут, у Кренцилові, місцеві жителі святкують як годиться, за усіма традиціями. Елементи язичницької релігії привносять і культивують більше туристи, аніж місцеві жителі», – переконана пані Валентина Григорова з Вінниці. Жінка уже кілька років поспіль приїздить на новорічно- різдвяні свята у санаторій «Товтри», але неодмінно приходить у гості до місцевої жительки баби Марії, щоб разом посмакувати кутю. Каже, що такої куті, як варять у Кренцилові вона не їла ніде.