Повна версія

Бо, мабуть, щоб здобути щастя, потрібно пройти випробовування, такий собі іспит на щастя. Та от іспити ті у всіх різні.
Оля і Сашко виросли разом, в одному дворі. Сашко завжди був поряд. Піклувався, оберігав, застерігав, захищав, ніби старший брат. Оля була сиротою. Її батьки загинули, коли розбився літак, Олю ж забрала до себе хресна мама. Вона любила племінницю, доглядала її, виховувала. Проте часто по роботі, і досить на довго, мусила їздити у відрядження. Та то було не страшно, бо завжди поруч був Сашко.
Так минали роки. Оля і Сашко дорослішали і ніхто уже і не сумнівався, що вони — пара. Так і сталося. Одного весняного дня він запропонував їй свою руку і серце, а одружитися вирішили влітку.
Дні збігали, день весілля наближався. І саме тоді Сашко почав помічати в Ользі якісь незрозумілі для нього зміни. То вона не має часу сходити з ним у кіно, то “дуже зайнята” і ніяк не може поїхати на прогулянку. Вона навіть “не мала” часу просто посидіти з ним у дворі. Одним словом, Ольга просто почала уникати його. Він же заспокоював себе тим, що то у неї “такий настрій” — хвилювання перед весіллям. А дарма... Коли до одруження лишилося два тижні, Оля сама покликала його на розмову.
? Мені, Сашко, дуже шкода, але весілля у нас не буде
? Як це?! Не буде?!
І Оля пояснила, що кохає іншого, а їхні стосунки — то просто “дитяча дружба”, котру вони обоє сприйняли за кохання. І, взагалі, це помилка і ніким іншим, ніж просто друзями, вони бути не могли. А от з ним, з її Петрусем, у Ольги справжнє кохання і почуття. Попросила пробачення й запропонувала залишитися гарними друзями.
Те, що Сашко тоді пережив, переповісти звичайними словами неможливо. Та попри гіркоту, біль, образу, одне в ньому лишилося незмінним. Він твердо знав, що б там Оля не казала про їх дитячу дружбу, він її кохає. А раз кохає, то бажає щастя. Отож, хай буде щаслива зі своїм Петрусем.
... Спочатку, він поїхав у відпустку, а згодом подався із міста зовсім: за кордон, на заробітки, аби не бачити, аби не чути...
Повернувся через два роки і одразу зрозумів: нічого не минуло, лиш трішки пригасило спомини, а кохання до Олі так і жило в ньому. Не питав ні в кого про неї. Та десь на другий день по-приїзду, у дворі, йому розповіли страшну новину. Півроку тому Оля зі своїм чоловіком потрапили в автокатастрофу, під колеса їхнього авто потрапила дівчина. На щастя, вона не загинула. І хоча усі знали, що за кермом був чоловік, Ольга взяла всю провину на себе. І тепер сиділа у в'язниці. Та це було ще не все. Вона вагітна, а чоловік відмовився від неї і від дитини і подав на розлучення. Тепер дитя Ольга народить у в'язниці, а згодом його заберуть до сиротинця.
І Сашко почав діяти. Спершу домігся побачення з Ольгою у в'язниці. Побачив і жахнувся: виснажена, пригнічена, знесилена і вагітна. Сашко тоді пообіцяв, що коли вона народить, він забере дитину, а вона лише мовчки плакала.
Оля народила сина, Сашко ж усякими правдами і неправдами таки зумів забрати дитину із в'язниці. Тепер, він був “татком-одинком”. Оля назвала сина Ярославом. Новоспечений батько учився пеленати, прати, купати і просто няньчити дитину. Час од часу їздив до Ольги і брав малого з собою. Так і жив із Славиком та з коханням до Олі. Усі навколо казали йому: “Навіщо тобі чужа дитина, навіщо марнуєш свої роки, усе ж дарма. Ольга повернеться і забере в тебе хлопчика, що будеш тоді робити, адже он як ти його любиш”. Відповідав: “Не знаю. Як буде, так буде, побачимо”.
І ось на черговому побаченні Ольга сказала: “Я пропоную тобі свою руку і серце. Візьми мене заміж. Візьмеш? Тепер, Сашко, я знаю, що таке справжнє кохання. То яка твоя відповідь?
“Відповім — так! Беру тебе за дружину”.
Їхній шлюб реєстрували у в'язниці. Та їм було байдуже, головне, вони були разом: Сашко, Ольга, Славко.
Невдовзі Ольга таки повернулася і вони разом поїхали зі свого міста, заради малого Славка. Він не мав знати історію свого народження, не мав знати нічого, мав знати лише свого тата Сашка і маму Олю. Поїхали туди, де їх не знав ніхто і вони теж не знали нікого. І тут почали своє життя з чистої сторінки — з кохання!
Усе що було, вони не забули, бо це була їхня ціна родинного щастя, ціна їхнього теперішнього життя. Мабуть, усе ж помилявся класик у своєму твердженні, що усі щасливі родини схожі одна на одну. Не схожі. Бо у всіх свої цінності, а вони різні, як і те, якою ціною кожна родина здобуває своє і лише своє щастя.

Анфія ПЕТРОВСЬКА.