Повна версія

У день народження, держави особливо, годилося б говорити про підсумки пройденого шляху – навіть коли пройдено всього 18 літ. Та от така якась особливість нашої чи то долі, чи характеру (який, власне, й визначає долю), що й у такому вже досить серйозному віці все одно потрібно доводити всім (і собі, чи то пак – своїм же, власному народу!), що держава не лише народилась, а й сформувалася як самодостатня й незалежна, здатна самостійно жити в цьому складному конкурентному світі. Бо так уже непросто вона формується, в таких сварках-суперечках-протиріччях. Днями розкрила солідну місцеву газету, а в ній на цілу сторінку – передрук з іноземного видання, що вільно панує на нашому інформаційному ринку, і карта – ілюстрація “возрождения империи” (Російської, звісно). І на цій карті Україна розчленована на території, різною мірою залежні від Росії.
Я аж здригнулася від такого глуму. І почала вчитуватися в текст, аби збагнути, заради чого розщедрився офіційний орган аж на цілу сторінку передруку? Щоб застерегти від зазіхань на нашу Батьківщину? Щоб мобілізувати нас, її дітей, на захист матері-Вітчизни? Щоб попередити: будьмо пильні, єднаймося – “разом нас багато, нас не подолати”?!
Усе значно простіше: щоб залякати читачів і нена-в’язливо так спрямувати їх на підтримку одного з майбутніх кандидатів на українське президентство – молодого, та раннього і, судячи з цієї публікації, здатного на все.
Російські політтехнологи, отже, що 2004-го ділили Україну на три сорти, знову на службі. І знову в них на службі усі ті, що п’ять років тому так само вірно служили зовсім іншому кандидату. Чи, може, це вже американські технології? Не має значення. Адже кандидати, що користуються послугами і тих, і інших – наші. І кандидати ці знову думають лише про себе. І задля цього їм України не шкода.
Що ж ми за народ такий, хочеться повторити за Яворівським, який теж розміняв золото таланту публіциста на дзвінкі мідяки політика, - що ж ми за народ, коли не здатні згуртуватися задля високої мети, честолюбної, та реальної: побудови вільної, демократичної, багатої України?! Все в нас для цього є – бракує тільки сили волі і прагнення до свободи, яка дорожча над усе.
Це добре бачать ті, що звикли понукати нами, як “молодшим братом”. Нинішнє літо наче сконденсувало в собі проблеми, здатні розірвати і зсередини, і ззовні нашу державу. Воно – через справу Лозинського - продемонструвало нам звірячий оскал бізнесово-владного спрута, на якого з доброї волі перетворилася обрана нами псевдодемократична влада. Згодом наспів час іншої лакмусової справи: щодо загибелі багатостраждального нашого колеги Георгія Гонгадзе. Міліцейський генерал Пукач, якого по всьому світу невтомно шукали українські пінкертони, поки він не дуже й ховався в не дуже й далекому від столиці селі, знайшовся саме вчасно, якраз під вибори, і справно, без адвоката, почав давати покази слідчим: наче тільки й чекав їх, аби виговоритися.
Над усіма цими виразками здійнялася благочестива рука патріарха Московського і всія Русі Кіріла, котрий здійснив десятиденну поїздку до України, символічно прибувши до Києва – “матері городів руських” – напередодні дня святого Володимира, що охрестив Русь (патріарх у миру – Владімір Гундяєв). Він назвав цей візит паломницьким, а політологи і журналісти оцінили його як однозначно політичний. Власне, сам патріарх підтвердив це, коли наступного ж після повернення дня зустрівся з російським президентом. А щойно на вулицях українських міст і сіл з’явилися нові гасла із зображенням патріарха: «Україна сьогодні долає важкі випробування. Це наш народ, і я маю бути разом зі своїм народом, і у випробуваннях, і у скорботі».
Перед цим у середовищі шоу-бізнесу теж проявився такий собі безневинний штрих “єдиної і неділимої”: на фестивалі “Нова хвиля” в Юрмалі, що став літнім променадом для елітної московської шоу-тусовки, як ніколи густо було українських виконавців: і Софія Ротару, і Таїсія Повалій, і Ані Лорак – ну просто свої! Та й перемогли, фактично, українки. Без сумніву, заслужено. Та раніше не завжди таким прихильним – аж до оплесків стоячи – було до наших голосистих конкурсантів високе журі.
А вже звернення до українського Президента від президента російського, Дмітрія Медвєдєва, прозвучало як удар батога, хльосткий і болючий. Із прямою погрозою: поки не оберемо іншого президента, знати нас Росія не захоче і посла свого до України не пришле.
Наш Президент відповів у своєму стилі: довго, правильно і ніби виправдовуючись. Його можна зрозуміти: Росія тримає Україну в цупких газових (і не тільки) обіймах, і в часи економічної кризи пручатися в цих обіймах і демонструвати гордість собі дорожче. Та прикро те, що в таку ситуацію Віктор Ющенко загнав себе (і країну) сам: нездалим управлінням, нескінченними міжусобицями у владі. Може, й хотіло б суспільство – в піку надто нестриманому сусіду - об’єднатися навколо свого лідера; але ж він розчарував і найвідданіших своїх прибічників. І випад російського очільника – безпрограшний хід: зміни на українському олімпі практично неминучі, то нащо з нами церемонитися?!
А ми, посилаючись на літо, спеку і відпустки, ковтаємо все.
Та 18 – це вже не той вік, коли можна списати все на хвороби зростання й дорослішання. Ми повинні зробити вибір, що ставить перед нами життя: чи самостійно пробивати свою дорогу, чи довіку бути на побігеньках в інших. Стати господарем власної долі чи – чужим холуєм. Що б не говорили нам про нашу слабкість серед сильних світу цього, про неспроможність самостійно протистояти сучасним викликам – рішення все одно приймати нам самим. І самим відповідати за нього.
Ми мусимо зробити правильний вибір, за який не буде соромно ні перед собою, ні перед світом, ні перед власними дітьми й онуками, що мають жити на власній, на своїй землі.