Повна версія

Хоча для сільського люду воно було незнаним, бо ж ніхто достеменно не знав, що воно означає і, з чим його їдять. Почну з того, що в нашому селі, на околиці, жила-собі стара, як світ, жінка. Мала вона дітей і онуків. Ті відвідували маму і бабусю вряди-годи. А точніше тоді, як вона наскладає купку пенсійних гривень. Вибирали негожу неділю і наскоком, несподівано, мабуть, вважаючи, що роблять приємний сюрприз, приїжджали до давно небіленої хати. Оселя виглядала з бур’янових джунглів. Кішка з переляку дряпалася на верхівку трухлявої груші. Сиділа там, як десант, не покидаючи подвір’я. Вона їм не вірила. Гості деколи привозили старенькій декілька смаколиків. Та оскільки в жінки давно повипадали зуби, то пряники через день-другий ставали черствішими за окраєць чорного жебрацького хліба. Дід Микита, котрий розміняв восьмий десяток, зрідка навідувався до Насті. Бувало йде до доньки, та й зазирне до бабуні. Перекинуться словом-другим і на душі легшає. Сяде біля ровесниці, витягне з кишені льодяників, ще й «роздягне» їх з кольорового папірця. Як-не-як чоловік таки. Останній рицар.
- Бери, підсолоди своє життя, - скаже, примружуючи очі, постійно повні сліз. Жодний лікар не може поставити правильний діагноз. Ніхто не знає, чому в Микити зіниці на мокрому місці. Колись давно, як фашисти вивезли Микиту до свого фатерлянду, він отруївся на хімзаводі чимось. Відтоді й плаче. Старий вже призвичаївся до своєї недуги і завжди в кишені носить носовичок, який ніколи не висихає.
- Що, знов рюмсаєш? – запитує Настя, перекидаючи у роті цукерку. – Ото плаксій, а ще хоче на мені одружитися, - сміється бабуся аж тупає ногами, взутими у валянки. Їх вона носить навіть у спеку, тому, що ноги і літом «дубіють».
- Певно, що в мене вже не залишилось і грамульки крові, - зітхає Настя і руками масажує сухі коліна. А колись вони були кругленькими та звабливими, наче достиглі антонівки в батьківськім саду. Не одному парубкові від них паморочилося в голові.
- Піду принесу води, - інколи каже Микита і дибає з відром до криниці. Трохи далеко, але йде.
- Я тебе нині дочекаюся чи ні? Якщо втопишся, то не приходь. – Знову Настя заходиться сміхом. А що їй, небозі, залишається робити?! Хіба що поглузувати над власною самотністю, вдарити лихом по землі. Якби не Микита, то зовсім би здичавіла.
Микита таки приходить, щоправда, у відрі води небагато. Але заварити чаю вистачає. Отак однієї неділі за чаюванням їх і застали Настині гості.
- Оба-на. У нас з’явився тато, - уїдливо мовив син, підтягуючи штани. Одежина постійно зсувалася з його черева. Навіть не допомагали підтяжки. Видно, що він невибагливий до їжі – недоїдків не лишає.
- Тут, Валю, є кому їсти тульські пряники, - додав чоловік і, не привітавшись, жбурнув сумку.
- Ми, мамо, не з благодійного фонду, - долучилася невістка. – Нам би хоч вас нагодувати, а тут ще й нахлібник. Не будьте такою доброю.
- Альфонс! – Вимовив слово, коротке і незрозуміле, онук Матвій. Що він мав на увазі - Микита не зрозумів.
- Твоя правда, синку, - похвалив тато. Далі показав Микиті на вулицю.
Дід усе зрозумів. Поволі посунув на дорогу. Микита знову витер очі, бо сльози заважали пильнувати дорогу.
- І що воно значить? – сам себе запитав. – Якийсь «альфонс». Ото понавидумують. Вік прожив, а такого ніколи не чував, навіть не снилося.
Спересердя махнув рукою. Впродовж тижня дід не навідувався до Насті. Мав роботу на городі. Він, як міг, помагав дочці по господарству.
- Що комар, то сила, - казав, коли донька силоміць заводила до хати і садила за стіл.
- Та годі Вам вже, тату. Хіба ще не втомилися від селянської праці? – запитувала і наливала в миску гарячої страви. Відпочивайте.
- Від землі у мене здоров’я, вона матінка наша і тримає на цім світі, - відповідав, сьорбаючи борщ. Під ложку підкладав кусень паляниці, аби, Боже борони, не впала крапля їжі на долівку. Якось навіть хотів дізнатися про того «альфонса» в рідних. Передумав. До Насті Микита прителіпався в неділю ранком. Чим скоріше приніс води, нагодував три курки і накивав п’ятами. Не хотів, аби родичі знову застали.
- Гей, куди ти? Спинися! – гукала в плечі старому Настя. Навіть не озирнувся. Ішов і гриз твердого пряника. Його він прихопив зі столу просто на очах у бабусі. Та лишень сплеснула руками. Ні, то не від того вчинку, а від того, що Микита довго не затримався. Альфонс - є альфонс. Ніде довго місце не зігріє. Вона також не знала цього слова. Микиті ж нове прізвисько - як козі Дуньці світлофор.
- Хай навіть називають горщиком, - сміється дід, - аби тільки в піч не пхали.
Так що і наше маленьке село вже в дечому наблизилося до міста. Але тутешній альфонс не живе за рахунок жінок, не обманює довірливу і слабку стать. Навпаки, старається з усіх сил підсобити бабці Насті, урізноманітнити її сірі будні. Напевно, обом від того і життя стає цікавішим. Ні він, ні вона не хочуть думати про фінал свого існування, що називається тризною. Будьмо і ми, чоловіки, Микитами-альфонсами. Себто такими собі безсеребрениками- помагайликами. Бути добрим і чуйним, відчувати чужу біль, перейматися турботами сторонніх людей – значить бути справжнім чоловіком. Антиподом пещеного і хитрого, з лисячим поглядом і вовчими думками лінивого альфонса.

Михайло СОЛОВЧУК.