Повна версія

Настя вже десять років жила за кордоном, і вперше за цей час приїхала в Україну. Звісно, будуть вони розмовляти про життя. Кожна розповідатиме про своє. А що розповість вона, Юля? Бо все у неї якось не склалося. Живе в маленькому містечку, має сяке-таке господарство. З чоловіком розлучилася. Дім, робота, дім. Є і радість: син. Хороший, добрий. А ще вона любила свою роботу, була вихователькою в дитячому садочку, і їй подобалося цілими днями спілкуватися з дітьми. Ось таке у неї життя. Правда, був у її житті один епізод, чи пригода, та вона й сама не знає, що то було, і нікому про це не розповідала. А ось зараз вона “про це» розповість Насті.
І ось сидять вони удвох в затишному ресторанчику, радіють зустрічі і розповідають, як в дитинстві, усе-усе, кожна про своє... І про оте, сокровенне, про що Юля мовчала усі ці роки.
… Того дня вона просто гуляла містом. Зупинилася біля кінотеатру, розглядаючи афіші. Аж раптом почула голосний дитячий крик:»Мама! Ось моя мама!» До на неї бігла маленька дівчинка, років чотирьох. Юля не встигла отямитись. А дівчинка, охопивши її за коліна, просила: «Матусю, візьми мене на ручки!» Юля взяла. Дівчинка якось шалено обнімала її, цілувала, і повторювала: «Моя мама, моя мама!» Ледь отямившись, Юля почала заспокоювати дитину, гладила по голівці, а сама оглядалась навкруги. Де батьки? Де дорослі? І взагалі, чому дівчинка ця називає її мамою? Аж тут побачила молодого чоловіка, що біг до них. «Вибачте, дівчино, це моя доня. Ходи до мене, Галинко». Забравши дівчинку, чоловік сказав: «Мене Сергієм звати, і я ще раз прошу вибачення». «Та ні, нічого, але чому дитина називає мене мамою?» І тоді він запропонував Юлі прогулятися до їхнього дому. «Не бійтеся, ми нічим вас не образимо. Прошу вас, зайдіть до нас у квартиру і ви все зрозумієте». Шокована усією цією пригодою, Юля погодилася. Поки йшли, Галинка не відпускала її руки. «Заходьте, Юлю, до кімнати, і ви все зрозумієте».
Вона чекала чого завгодно, але те, що вона побачила... На стіні кімнати висів її власний портрет... у чорній рамці. «Тепер зрозуміло, чому Галинка називала вас мамою? Це моя дружина, вона померла півроку тому, от моя доня і шукає тепер свою маму. Пробачте ще раз». А ось тепер Юлю охопив жах, бо дивлячись на отой портрет, вона і слова не могла вимовити... «Бідолашне дівчатко, як же вона сумує за мамою. Але ж я не її мама, хіба можна обманювати дитину? Та й взагалі, це фото, ця схожість...» І Юлі стало якось моторошно.
«Дякую за пояснення, але я уже піду. Мені, Сергію, дуже жаль вашу донечку, та все ж, я не її мама. Ви вже якось їй це поясність», – і Юля попрямувала до дверей. «А може, залишите свою адресу, телефон? Може, якось зустрінемося, погуляємо, просто так, для Галинки? А оце мій телефон, зателефонуйте, якщо ваша ласка». Тоді Юля телефон Сергія взяла, проте ні адреси своєї, ні телефону йому не залишила. І заборонила сама собі навіть думати про це. Ну що ж, сталася ось така пригода, маленька мила дівчинка, гарний молодий чоловік... Але той портрет у чорній рамці? Жахіття!
«Знаєш, що я думаю, – сказала Настя, – може, це була твоя доля. Ота дівчинка, що так палко тебе обнімала і називала мамою». А ти просто злякалась і втекла від неї, від своєї долі? Хто знає? Сама подумай, чому і для чого відбулася ваша зустріч. Та я впевнена, от побачиш, десь, колись ота доля таки повернеться до тебе». І їм обом стало трішки сумно.
«О, дивись, Юлю, якась компанія сідає за сусідній стіл! Мабуть, щось святкують! А дівчинка яка гарна! Та ти поглянь, як вона схожа на тебе. Оце то так! Та вона ж – це ти в молодості! Та ні, такого просто не може бути! А поряд з нею, ох, який красень-чоловік, мабуть, батько! Юлю, гляди!»
Та вона вже все бачила. Це було неймовірно, неправдоподібно, але це були вони: Сергій і уже доросла Галинка!
«Настю, давай підемо звідси, бо, як це не фантастично звучить, але це той самий Сергій і його донька. Ходімо швидше звідси». «А ось тепер ми вже нікуди не підемо, – твердо сказала Настя, – бо це знак долі. Будемо і далі собі пригощатися і... чекати».
Уже через кілька хвилин Юля відчула на собі пильний погляд Сергія. І хоча усіляко намагалася уникнути того погляду, очі їх зустрілися. Сергій уже підійшов до їхнього столика: «Юля! Це – ви!» «Так, я!» А від святкового столу до них уже поспішала Галинка. «А я вас пам’ятаю. І у мене нині день народження. Ходімо до нас! Бо ви, як моя мама. Вибачте». І Галинка заплакала. І Юля, як у той давній час, тихо, ніжно, гладила дівчинку по голівці і заспокоювала її…
Мабуть, долю свою все ж не варто загубити на дорогах свого життя. А якщо й зіб’ється десь зі шляху, однаково знайде, прийде і тихо скаже: «Не забувай мене ніде і ніколи, бо я – твоя і тільки твоя Доля».

Анфія ПЕТРОВСЬКА.