Повна версія

Монолог українки

Як прокидаюся уранці,

боюсь синьйору розбудить.

Вона встає в якомусь трансі,

як не своя в злощасну мить.

І починається: «А хто ти?»

Мені вже звичний цей курйоз.

І вся моя тепер робота —

терпіти вранішній склероз.

Коли минає час обідній,

І пані знову засина,

чого мені чекати, бідній?

Крім неї, в домі я одна.

Вона, як правило, на цей раз

вже не така після спання:

уже нема страшних істерик,

таких, як на початку дня.

Уся вже нібито притомна.

І ніби лагідна така.

І у своїх проханнях скромна.

Очима вгадує, шука

когось у тім сумнім маєтку.

І я здогадуюсь, кого.

Само собою очевидно —

синочна рідного свого.

Його нема. Я замість нього.

Він десь далеко, він не тут.

Терпіть не хоче він такого,

коли його не впізнають.

А я терплю таке щоднини.

Не уривається терпець.

Чи всі такі ми, з України?

Не знаю.

Хай би йому грець...

Таке, Європо...

З часів Монтеккі й Капулетті

по всій Італії розкол.

Ніщо не кануло у Лету,

а боротьба, як за престол.

Роди і далі ворогують,

породичатись не дають

тим, хто кохає й ризикує

їх зрадити. І в тому суть.

І родичаються, буває,

якісь віддалені гілки.

І що на шлюб отой чекає,

про це нікому не втямки.

В потомстві є конкретний вияв.

Такий, наприклад, як склероз,

що проявляється, на диво,

зазнаючи метаморфоз.

І на чиє воно щодення?

А все на наших жіночок,

Що все витримують смиренно

Біля чужих тих болячок.

Таке, Європо склеротична!

Ти теж буваєш в забутті.

— А хто така ти? — істерично

кричиш в якомусь сум’ятті,

кричиш на нашу Україну,

І все її не впізнаєш.

А коли приступ той покине,

такою доброю стаєш,

хоч прикладай тебе до рани.

То все до часу, до пори.

Спитай, чому не люблять ранок

жінки вкраїнські — хоч умри...

Василь КЛІНЧАК

Київ