Повна версія

** Як розповідає сам Леонід Кононович, десь до чотирнадцяти років він був щиро переконаний, що у Лєніна була перша жінка, у якої росла борода, і звалась вона Карла Марла. Саме вона тричі вистрілила Лєнінові з нагана у груди отруєними кулями. Це сталося після того, як Лєнін прийшов п'яний із Кремля, й Карла Марла видалася йому така гидомирна, що він вирішив її круг хати поганяти. Жінка й не витримала.

**

** А недавно письменник знайшов записи, які зробив іще школярем. Вони називалися «Народ про Лєніна. Кононович Л., учень 6-б класу. Радянський Союз». «Ти не уявляєш, які це люди були, ті українські баби, народжені в кінці XIX на початку XX сторіччя! — розповідає Леонід. — Радянська влада не могла на них психологічно вплинути. Ці люди мали про все власні уявлення й не вірили ніяким агітаційним байкам».

**

** Головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич, який видав найбільшу кількість книжок Леоніда Кононовича, любить повторювати, що твір, подібний за силою до нового роману «Тема для медитації», може з'явитися в літературі певного народу не частіше, ніж раз на п'ятдесят років. Зрозуміло, що видавцям не завжди можна довіряти щодо компліментів на адресу своїх авторів. Але з романом Кононовича маємо саме той випадок, коли цю думку поділяють і критики, і читачі, і видавці, і, що трапляється не так уже й часто, самі письменники.

**

** Так чесно і страшно про роз'ятрену рану нашого народу, геноцид українців, влаштований комуністичним режимом Совєцького Союзу, як Леонід Кононович у «Темі для медитації», висунутiй Черкаським університетом ім. Б. Хмельницького на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, не писав іще ніхто. Так само, як ніхто з вітчизняних письменників середини XX початку XXI сторіччя досі так глибоко не досліджував питання злочину і кари на українському грунті, не проектував його на національну психологію.

**

Від «кримінального чтива» до філософії

**_ — Широке коло читачів знає тебе як «батька українського детективу». Зараз, як мені відомо, на популярному жанрі «поставлено хрест». А від детективів ти перейшов одразу до складнющої філософії, переклавши з французької «непідйомну» (часом навіть для прочитання) «цеглину» Жана Бодріяра «Символічний обмін і смерть»?

_**

— Справді, з детективами я «зав'язав» назавжди. Та й писати я їх почав лише для того, щоб заповнити порожнє місце. Адже українська література не мала свого детективу, і мене це, можна сказати, ображало. Хоча, якби не брати Капранови, то хтозна, що було б з українським детективом і чи був би він узагалі. Адже мій роман «Я, зомбі» через десять років після його написання вирішили видати саме вони, створивши власне видавництво «Зелений пес». Саме Капранови і розтопили цю кригу. А письменник цікавіший тоді, коли він має багато облич. Саме ці різні обличчя побачив у мені головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич. Стосовно моєї перекладацької роботи, то, звичайно ж, перекладати важко. Хоча... все відносно: написати власний складний твір ще важче. Найскладніше перекладати наукову літературу: філософію, соціологію. Художню літературу — легше. Торік я переклав перший том Жана-Поля Сартра «Вік зрілості» із трилогії «Шляхи свободи» (він, до речі, щойно з'явився у видавництві «Юніверс»). Цей прозовий текст я перекладав легко і з великим задоволенням. Що стосується «Маленького принца» Антуана де Сент Екзюпері, то я його теж переклав. Якось, ще сімдесят четвертого року в Павла Загребельного запитали, як він ставиться до роману «Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха. Загребельний відповів, що він не любить притч, тому нічого про цей твір сказати не може. Я теж не люблю «Маленького принца», але його треба було перекласти, бо це твір світового значення. Що стосується Жана Бодріяра, то його «Символічний обмін і смерть» неможливо назвати ні винятково філософською літературою, ні художньою. Бодріяр є Бодріяр, це надзвичайна особистість і надзвичайний текст.

**_ — Всі визнають, що цей текст неймовірно складний для перекладу. Не прикро, що всі лаври так і залишилися у Бодріяра, а першому перекладачеві цього тексту українською мовою Леонідові Кононовичу — анічогісінько?

_**

— Ай, та ну тебе! Мені лаври не треба.

**_ — Що ж тобі треба?

_**

— Я й сам не знаю.

Деякий час свідком нашої розмови був лауреат Шевченківської премії за 1997 рік Олесь Уляненко. Час від часу, нудьгуючи, він підкидав якісь репліки. От і на запитання про лаври, Олесь уставив: «А що йому треба? Оно купив якогось кожуха на гонорар? Купив! Ото й добре». Леонід заперечив:

— Ні, не купив.

**_ — А що можна було купити на гонорар за такий переклад?

_**

— Багато чого, але не хочу я говорити про гонорари.

**_ — Ну хоч квартиру якусь у Києві можна було купити? (Леонід мешкає в селі під Києвом у старенькій хатинці над урвищем. — Авт.)

_**

— Не сміши мене...

**_ — Ну хоч торбу жувачок можна було купити?

_**

— Це можна. Але ти дивуєш мене, навіщо про гроші говорити? Гроші — це другорядне, не люблю про них.

**_ — То розкажи тоді про детективні агентства, в яких ти працював, а потім використовував свій досвід у романах.

_**

— Розповідав я вже про ті агентства. Набридло. Давай краще поговоримо про історії, пов'язані з «Темою для медитації».

«Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС» (із фольклору)

За п'ятнадцять років знайомства з Леонідом мені, здається, вдалося зрозуміти, чого найбільше в житті не любить і не сприймає цей терплячий і на позір спокійний чоловік. Ніщо не викликає в нього такої відрази й непорозуміння, як люди, котрі живуть так, наче в них за спинами немає плечей дідів і прадідів; люди, які мовби вийшли з порожнечі. А ще мені здається, що якби Кононович мав таке здоров'я, як герой його романів супермен Оскар, то він би не писав книжок, а подався б гайдамакувати.

**_ — Чула думки, що «Тема для медитації» написана у стилістиці, яка ідеально підходить для твору, що претендує на Державну премію ім. Т. Шевченка. Себто Леонід Кононович писав твір, завчасно «мітячи» на звання шевченківського лавреата...

_**

— На Шевченківську премію подають твори не лише монументальні, а й такі, що відповідають певному формату.

**_ — І, пишучи свій роман, ти паралельно думав про те, щоб він «вписався» у цей формат?

_**

— У положенні про Шевченківську премію написано, що нею нагороджуються твори, які є вершинними здобутками української літератури. З огляду на це, мій роман цілком «вписується» у цей формат, бо він і є тим «вершинним здобутком». Тобто таким твором, якого в нашій літературі ще не було. Але «мітити», як ти кажеш, на щось, і написати, — це різні речі. Частини «Теми для медитації» я написав ще у вісімдесяті роки. Тоді годі було й уявити, що твір, у якому підняті такі болючі теми, може претендувати не лише на найвищу державну премію, а й узагалі може бути надрукованим. Дописав я його лише тоді, коли мої друзі з видавництва «Кальварія», почувши, про що має йтися у романі, пообіцяли мені якщо й не видати його, то принаймні прочитати. Себто, нічого напевно не гарантували, але надію дали.

**_ — У романі наріжним каменем є тема зла, втіленого в комуністичній ідеології. В багатьох своїх інтерв'ю ти цілком відверто, без жодних «але» і без напівтонів кажеш, що цю ідеологію замало просто заборонити. Її адепти і носії конче мусять бути суворо покарані, як свого часу покарано було нацистів. Чи потрібен Україні свій «нюрнберзький процес»? Скажімо, наші сусіди росіяни в більшості своїй переконані: якщо заборонити комунізм сьогодні, завтра він почне розквітати. Так само, як, попри сучасну публічну антифашистську політику, розквітає в Німеччині неофашизм.

_**

— Ми живемо сьогодні, а не завтра. А саме сьогоднішня біда України полягає в тому, що нею керують колишні члени КПРС і багато партій сьогодні є ідеологами марксизму-ленінізму. Тому одна з ідей мого роману полягає в тому, що всі без винятку члени Компартії мусять бути виселені у Чорнобильську зону. А друга ідея полягає в тому, що слід заборонити діяльність усіх партій лівого спектра: прогресивно-соціалістичної, соціалістичної, СДПУ(о). Тоді очиститься насамперед Верховна Рада, яка складається переважно з колишніх комуністів, і почнеться нарешті рух уперед.

**_ — Уявляєш, як відреагують на ці твої слова члени деяких партій, які кожен свій гнилий подих і кожен злочинний вчинок прикривають ширмою «демократичного поступу»?

_**

— Пам'ятаєш, Черчілль назвав демократію «прямою кишкою сучасної цивілізації»? Справжня демократія не має жодного шансу прижитися в країні, якою керують колишні комуністи. Коли вони зникнуть, лише тоді й почне народжуватися демократія. Або націократія, немає різніці.

**_ — Сучасна реакція всієї української нації на геноцид та інші злочини комуністичного режиму цілком відповідає реакції людини, що зазнала глибокої психічної травми. Спрацьовує самозахист організму, і травмована особа просто викидає з пам'яті власну кривду, забуваючи й самого кривдника. Як ти вважаєш, — це психічний самозахист, християнська терпимість чи звичайна безхребетність?

_**

— Як на мене, суспільство зробили безхребетним і розбестили саме ті люди, яких не усунули від влади 1991 року. Навіть не розбестили, а просто отруїли, отруїли цинізмом. Проголосивши незалежність України, вони не зробили до тієї незалежності жодного кроку, зате остаточно пограбували країну. Цей цинізм позначився і на літературі. Літературний текст має бути сакральним, доносити людям найважливіші речі. Останні ж кілька років література перетворилася на суцільний симулякр, продукуються тексти ні про що. Пописувати книжечки зараз популярно, зокрема серед бізнесвумен. Скажімо, жіночка цілий день «робить гроші» (себто, займається тим, що грабує і дурить своїх клієнтів), а ввечері сідає писати роман, який потім за власні гроші й видає. А народові потім кажуть: «Дивіться, яка багатогранна особистість! Вона й на роботі все встигає, і машину гарну має, і квартиру, хоч конем скачи, і сама вона, як лялечка, та ще й книжку написала, оно в серванті у неї стоїть!» Саме через оте отруєння цинізмом книжка стала в один ряд із матеріальними категоріями, її місце в серванті.

Мені багато хто закидає, що в романі я роблю звірячі заклики: поставити комуніста на коліна, підставити йому до горла ножа і запитати, як же він міг записатися у Комуністичну партію. Доводилось також чути від колишніх комуністів виправдання, мовляв, а що ми там робили, нічого ми не робили, руку на зборах піднімали і все. Але ж усі члени компартії завжди вирізнялися викривленням ціннісних орієнтацій, патологією психіки. Нормальна людина просто органічно не може бути членом партії.

Історії з життя від Леоніда Кононовича

1956 року в Київському педінституті ім. Горького на партзборах розбирали поведінку одного чоловіка, який загубив партквиток. Влаштували традиційне таке судилище, хтось і запитує: «Ну як же ти примудрився загубити святая-святих?» — «Та як? — відповідає «підсудний», — носив його у піджаку, в кишені біля серця, а там нема гудзика. Ото десь був нахилився, квиток і випав». Тоді встає якийсь однопартієць і каже: «Де ж ти оце зберігаєш партквиток? Хіба ж так можна? Я, — каже, — ношу його в задній кишені штанів, бо там є гудзик, і квиток ніколи не зможе звідти випасти». Тут у залі настала мертва тиша. Аж раптом як закричать усі ті кілька тисяч комуністів: «Ах ти ж мерзотник, ти ворог народу, то ти цю святиню з профілем Леніна в такому місці носиш?» Дехто навіть бити кинувся того чоловіка. Парторг якось їх заспокоїв і поставив на голосування питання про виключення бідолашного порадника з партії. Про партійця, задля якого зібралися на збори, ледь не забули. Зрештою комуніст, який загубив партквиток, відбувся лише усною доганою, і йому постановили видати новий квиток. Адже він його біля серця носив, а не в задній кишені штанів.

Або, наприклад, був випадок уже в сімдесяті роки. В одного комуніста жив маленький цуцичок, який його дуже сильно любив. Як чоловік той їхав у відрядження, то песик лягав у буді, нічого не їв і не пив, аж поки господар не повернеться — тужив страшенно. А так — бігав за ним скрізь. Але біда в тому, що собака ходив за ним і на партзбори. Причому хитрував, бо той чоловік його за собою у двері не пускав, але собака чекав, поки зайде хтось інший і між ногами проскакував у залу та ховався під стільцями. Та й то не біда! Біда в тому, що комуністи наприкінці своїх партзборів співали «Інтернаціонал». І саме під час приспіву «Чуєш, сурми заграли» песик починав скавуліти, гавкати і підвивати, причому дуже меланхолійно, щоб не сказати, душевно.

Господаря того попередили раз, другий, третій, зрештою парторг наказав утопити того собаку, щоб не заважав їхній парторганізації виконувати «Інтернаціонал». А чоловік той, хоч і псував песик його стосунки з парторгом, любив тваринку: «За що ж його, — питає, — топити, собака ж усе-таки — друг людини, так само майже, як і жінка?» А парторг відповідає: «За антикомунізм». Але не зміг чоловік утопити песика. Просто наступного разу замкнув його в гаражі. А там було малесеньке віконечко, загратоване хрест-навхрест. Як той клятий пес через нього виліз — невідомо. Запитують у того чоловіка: « То де собака?» — «Та утопив», — каже. Ну, все нормально, спокійно, наприкінці зборів устали, щоб заспівати «Інтернаціонал», аж раптом на приспіві — жалісливе собаче виття. «А-а-а, то тобі собака дорожчий од партії?!» — запитує парторг. Поставили питання на порядок денний і виключили його з лав КПРС.

Ця друга історія у вустах Леоніда Кононовича прозвучала особливо зворушливо. Колись і у нього був найвідданіший друг, якого письменник зробив одним із головних персонажів своїх детективних романів, пес Більбонський, відомий тим, що вряди-годи складав своєму господареві компанію, попиваючи з ним коньячок. «Правда, я йому багацько не наливав, — розповідає Леонід. — Бо він тоді дурний ставав і дуже нав'язливий. Якось так рвався до хати, що навіть шибку у вікні вибив». Більбонського вбили недобрі люди, коли той побіг був десь попід ліс «парубкувати». Іншого пса Кононович так і не завів.