Повна версія

Без контактних лінз свого життя не уявляє кожна друга жінка і кожен третій чоловік віком від 25 до 52 років. Запальна вечірка, урочиста церемонія, закритий кінопоказ, ювілей, весілля, прогулянка з подругою, романтичний вечір – приводів надягти кольорові лінзи з ефектом сяяння або оригінальним зображенням чимало. Однак мало хто знає, що насправді цьому ноу-хау понад шість століть! Які ж таємниці приховують контактні лінзи?

Скло + вода = перші «контактні лінзи»

Геній доби Відродження, художник і винахідник Леонардо да Вінчі залишив по собі чимало розробок. Одна з найбільш його вдалих ідей – прототип контактних лінз. Щоправда, на початку ХVІ століття вони мало нагадували сучасні моделі – починаючи від розміру і закінчуючи функціональним потенціалом. Першочерговим завданням тогочасних лінз було збільшення зображення. Для цього людині доводилося занурюватися з головою у великий резервуар з водою (щось на зразок акваріуму) і в такому стані спостерігати за певним предметом чи явищем. Звичайно, про зручність у цьому випадку не йшлося. Та й ефективність була дуже незначною і обмеженою. Отже, перші «контактні лінзи» були більше схожі на мікроскоп, ніж на лікувальний засіб.

Наступною вдалою спробою удосконалення оптичних пристроїв для покращення зору можна вважати результат дослідів Рене Декарата. Йому вдалося не лише зменшити розміри резервуара з водою, а й скомбінувати його з іншим оптичним приладом. Так, замість акваріуму Декарт використав заповнену водою трубку, яка нагадувала перископ. Один кінець трубки закінчувався збільшувальним склом, інший був призначений для спостереження. Цей пристрій був зручнішим за акваріум да Вінчі, але теж малоефективним.

Серед інших спроб щодо удосконалення схожих приладів важко виокремити один або кілька найбільш прогресивних. Вадами одних були чималі розміри, інших – недостатнє поле зору. Однак наприкінці ХVІІ століття швейцарським науковцям таки вдалося створити лінзи контактні, розмір яких майже дорівнював розміру сучасних. Спочатку модель було протестовано на кроликах (для отримання лінзи розміром з рогівку дослідники використовували парафін та масло какао), а згодом почали виробляти лінзи для людей. Найбільшим негативним побічним ефектом у такої моделі (крім незручності надягання, дуже обмеженого терміну носіння та постійного дискомфорту) був великий ризик занесення інфекції – про необхідність використання спеціального розчину тоді ніхто не думав.