Повна версія

Задзвонив телефон. І в цьому не було б нічого дивного, але то був перший

дзвінок за три дні і я почув його за 250 км на північ від Торонто серед цілковитої глушини на відстані 20 км від найближчого містечка.

Сигнал був такий слабкий, що практично годі було провадити розмову. Дзвонила моя діє­тологиня, що наглядає за моєю дієтою так, щоб до 5 липня я досяг тієї ваги тіла, яку мав у 16 років, бо принаймні так показують таблички індексу маси тіла (Body Mass Index, BMI).

Якщо порівняти з моїм зростом замолоду, я став на два сантиметри нижчий. Бо така природа речей, що під старість ми стаємо куці, і то в багатьох аспектах. Але моя діє­тологиня не склала рук і вислала мені електронного листа, якого я зміг прочитати за кілька днів, коли відвідав містечко. Послання було зрозумілим: «Прошу до 5 липня скинути ще три кілограми». Що ж, я вже важу 75 кг і мав таку вагу востаннє 45 років тому, але це не аргумент для дієтологів. Я повинен важити 72 кг, бо саме стільки показує науково обґрунтований BMI. Щоправда, пів сторіччя тому мою вагу становили здебільшого дужі м’язи й міцні кістки, а нині картина вже не така оптимістична.

Я не починав дискусії з дієтологинею, лише відписав, що я серед незайманих лісів та озер у районі Гелібартонських висот, а як повернуся до Торонто в кінці тижня, відзвітую про дотримання дієти.

Цього року наша відпустка в провінції Онтаріо завела нас на Гелібартонські висоти. Донька Оля винайняла котедж у цілковитій пущі за 40 кілометрів від містечка Гелібартон.

З Торонто ми їхали спершу найбільшою канадською автострадою 401, потім трохи скромнішою до Пітерборо, далі — місцевими, але досконало доглянутими дорогами, а за три години вже їхали щебеневим, а потім і піщаним путівцем, що вів у глибокий ліс. Далі вже тягнулося лише вісім кілометрів серед дикого лісу до поселення, що складалося з кількох нових будинків. Найбільший поміж них і був, власне, тим, де ми оселилися.

Дерев’яний будинок у скандинавському стилі був дуже зручний: із трьома спальнями, двома великими ванними кімнатами, просторою кухнею, що сполучалася з вітальнею, й окремим помешканням на першому поверсі для перегляду телепередач завдяки супутниковій антені. Але, подивившись матч України з Австрією, ми вже не користувалися цим. Якість будинку та його устаткування були на найвищому рівні, наче з-під голки доброго кравця. Електрика від сонячних батарей, величезні цистерни зі зрідженим газом для нагріву води і величезна сучасна кухня. Зовні інноваційна септична система для каналізаційних відходів. Словом, повний люкс серед первісної природи. Я сам, напевно, ніколи не збудував би собі такого будинку, але його власник, молодик із родиною, вважав, що дика природа — це дика природа, а цивілізація — таки цивілізація. У будинку можна жити цілий рік, а взимку в ньому, мабуть, почуваєшся як у казці. Уся садиба міститься на схилі невисокої гори, що одразу за будинком крутим урвищем спадає на кількадесят метрів униз, у долину, де швидко плине потік із несказанно чистою водою. На жаль, без альпіністського спорядження годі спуститися в долину.

Гелібартон, чекаючи на прибуття відпускників, відроджується після довгих ковідних карантинів. Це маленьке доглянуте містечко з усім потрібним. є все необхідне для життя, тож воно нагадує малі скандинавські містечка, про які можна сказати, що там «немає дурниць» або пустої претензійності

Як повідомив власник, треба пильно дбати про дітей і собак. Нас стосувався другий пункт. Зрештою, для собак була окрема інструкція, надто для цуциків і невеликих особин. Отож, у тій канадській глушині на кожному кроці чигає якась небезпека. Можуть траплятися великі сови і яструби, лисиці, койоти, вовки, ведмеді, лосі, олені й навіть їжаки, що, як виявилось, чудово дають собі раду з занадто цікавими собаками. Нашу тримісячну Яру, що їй, як і належить спрингер-спанієлю, властива натура мисливця, ми тримали на поводі, навіть поїхали навмисне до Гелібартона купити їй спеціальний довгий 7-метровий повід, що давав тваринці змогу рухатись коло дому і мати велику свободу на наших щоденних прогулянках навколо найближчого озера.

З диких тварин нас найчастіше атакували комарі й нестерпні чорні мухи. Я помітив ще й дебелого зайця, що пильно спостерігав нашу машину, а звіддалік — величну сарну з двійком діток. Крім того, нас регулярно навідували колібрі. Навколо кількох озер в околицях стоять котеджі різного розміру та якості — від простих рубаних хат до розкішних дерев’яних будинків на кшталт того, де жили ми.

Цього року ми вибралися в ту пущу наприкінці червня, а отже, ще до справжнього початку сезону відпусток, що починається 1 липня в день національного свята — Дня Канади. Гелібартон, найбільший населенний пункт в околиці, чекаючи на прибуття відпускників, відроджується після довгих ковідних карантинів. Це маленьке доглянуте містечко з усім потрібним навколишнім власникам відпочинкових будинків: двома великими супермаркетами, кількома ресторанчиками, кав’ярнями, аптеками і навіть крамницею для чотириногих. Словом, є все необхідне для життя, тож воно нагадує малі скандинавські містечка, про які можна сказати, що там «немає дурниць» або пустої претензійності. Натомість можна похвалити гарно спроєктовану Гелібартонську школу мистецтв і дизайну (Флемінґ-коледж) і парк скульптури навколо неї над берегом мальовничого озера, створений завдяки ініціативі місцевої недержавної організації.

Що ж, це, власне, майже повний текст моєї відпочинкової телеграми з мальовничих Гелібартонських висот. Тепер ще треба написати звіт дієтологині, але як приховати, що ми щовечора сиділи за розкішною вечерею серед незайманої природи? Як згадати соковиті стейки, шашлики, ягнячі котлети безпосередньо з барбекю, та ще й із келишком доброго вина? Адже ми цілий тиждень дотримувалися найкращої дієти і для тіла, і для духу.