Повна версія

Після початку російської агресії на Донбасі 16 тисяч ув'язнених місцевих в'язниць і СІЗО опинилися в окупованій частині регіону, контрольованою терористами "ДНР" і "ЛНР".

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна розібралася, як складається доля засуджених, які мимоволі потрапили в руки бойовиків.

“З одного боку, десь за п'ятсот метрів, були українські війська, а з іншого боку - в "зеленці", "посадці" - вже "ДНРівці". І ось весь час через "зону" літало все це. Іноді потрапляло в периметр, в "зону" залітали, кілька [раз] в їдальню. Людину вбило в 2014 році, ближче до зими: в їдальню потрапило два снаряди - Ураган або Град, щось таке, - рознесло їдальню, хліборіза вбило, двох контузило. З того моменту зникло світло, вода і повністю все, годувати перестали".

"Нічого не було, на дровах і на вогнищах варили, хто що міг знайти. А давали осіб на десять півлітрову або літрову банку крупи якоїсь, банку кильки (на чотирьох на день) і трохи масла, - що залишалося на складах від України, те й видавали".

"У 2014 році ми були наче буферною зоною, через нас снаряди перелітали. Потім українцям якийсь наказ дали, вони відступили, і "ДНР" зайняла нашу колонію - та й все”.

Так згадують про свої найважчі часи у 2014-му та на початку 2015-го колишні ув’язнені Єнакіївської виправної колонії №52. Двох з них перевели на підконтрольну територію України з так званої “ДНР” тільки в середині минулого грудня. Володимир Петрович звільнився півтора року тому та добирався до рідного Маріуполя вже самостійно. Ці чоловіки були серед 16 тисяч людей в тюрмах та СІЗО, що після початку війни на Донбасі опинилися на непідконтрольній Україні частині Донеччини та Луганщини.

Загалом до початку конфлікту на Донбасі було 36 пенітенціарних установ. Наразі на території так званих “ЛНР” та “ДНР” їх залишилося 28. Повністю вдалося евакуювати лише Червонопартизанську жіночу виправну колонію в Луганській області - це відбулося ще в червні 2014-го. Решта ув’язнених залишилися в захоплених в’язницях.

Відстань між Єнакієвською колонією в так званій “ДНР” та Петрівською колонією на Кіровоградщині - 500 кілометрів. До війни ці в’язниці не дуже відрізнялися одна від одної: сірі довгі будівлі, промзона, залізні ворота, спостережні вежі та паркан по периметру з колючим дротом зверху. Ще півроку тому Іван Юрійчук та Володимир Бродянський відбували свій строк на непідконтрольній частині Донецької області. Саме для спілкування з ними я приїхала до Центральної України.

Від сільської автобусної зупинки ще кілька кілометрів машиною по бездоріжжю під супровід пісні Highway to hell - і я опиняюся на території Петрівської виправної колонії. Про своє перебування в Єнакієвській колонії під час війни Іван Юрійчук та Володимир Бродянський розповідають в кімнаті для побачень, із дитячими іграшками в кутку та під наглядом охорони.

Відбувати туди свій - вже не перший - тюремний строк Іван Юрійчук потрапив наприкінці 2013-го. Чоловік каже, що про початок війни на Донбасі він не дізнався, а саме почув - його колонія була розташована між позиціями українських військових та бойовиків. Час від часу терористи використовували в’язницю як “живий щит” при обстрілах.

— Вони з-під "зони" з Газелі відстрілялися з мінометів - і від'їхали. Ну а ті, природно, починають у те місце стріляти, і попадали по передзонниках, по периметру, чутно було, по даху осколки падали. Більше півроку позиції такі були, місяців вісім це все тривало, і вдень і вночі стріляли. Бувало, що вщухало, але потім знову. Бомбосховища були в бараках - прямо копали ями серед секції, мішками обкладали - не було облаштованих спеціальних, тільки такі саморобні. Адміністрація відкривала хвіртки в "локалках", могли вибігати в промзону, там цехи були великі, під плити пропонували туди бігти: "Якщо що, біжіть туди і там ховайтеся". Але туди не було сенсу бігти, тому що могло ще гірше завалити. Але і зараз там стріляють, чути нормально - просто не так, що через колонію, а десь в далині. Але воно може в будь-який момент змінитися - хтось піде в наступ, там же не будуть дивитися, де "зона", а де ні.

Проте правозахисники твердять, що перші тривожні сигнали почали поступати ще навесні 2014-го. Виконавчий директор громадської організації Україна без тортур Олександр Гатіятуллін каже, що бойовики намагалися захопити зброю в установах виконання покарань ще у травні і в Єнакіївській колонії, і у 124-ій Донецькій виправній колонії.

В той же час Червонопартизанська жіноча колонія постійно була під обстрілами - вона розташовувалася в невеликому населенному пункті на кордоні між Росією та Україною. На території установи не було бомбосховищ, тому адміністрація виводила в місто кілька сотень засуджених жінок і ховала по підвалах, не припиняючи їх охороняти.

— Повідомлялося, що засуджені жінки втікали. Насправді ніхто не тікав, їх просто організовували і виводили під час бомбардувань. Це єдина установа, яку вивезли звідти. Вони б так там і залишилися, якби не ініціатива адміністрації. Насправді, мені незрозуміла була позиція на той момент Державної пенітенціарної служби України. Справа в тому, що плани евакуації були розроблені для кожної установи, які перебували в Донецькій і Луганській областях: маршрути евакуації, хто за що відповідає, до якої установи переміщують. Але на практиці вийшло, що це єдина установа, - каже Гатіятуллін.

Майже дві сотні ув’язнених жінок перевели до Качанівської виправної колонії в Харкові. Рада національної безпеки та оборони України своїм рішенням від 4 листопада 2014 року зобов’язала Міністерство юстиції вжити усіх заходів, щоб перевезти всі органи та установи виконання покарань із зони проведення Антитерористичної операції в інші регіони. Однак більше жодна установа виконання покарань не була евакуйована - спостерігалися тільки спроби вивозити Єнакіївську колонію. ЇЇ колишній ув’язнений Іван Юрійчук розповідає:

— У нас в колонії прийшла адміністрація і сказала, щоб ми збиралися, тому що "зону" будуть евакуювати. Вранці це сказали - вдень всі позбирали всі сумки, сиділи чекали, коли ввечері по телевізору показують, що з 52-ї колонії були евакуйовані засуджені, під обстріл потрапили, є жертви. А ми-то нікуди і не евакуювалися - як сиділи на місці, так і сиділи. Ось і вся евакуація була. Посиділи ось так тиждень - і все. Всі зрозуміли, що ніхто нікуди не їде.

Незаконні збройні формування почали брати під свій контроль установи виконання покарань, які фактично не контролювалися владою України, починаючи з літа 2014 року. В більшості випадків силового захоплення як такого не було, розповідає експерт громадської організації Донбас SOS Наталя Мельник.

— Наприклад, в Донецькому СІЗО нам розказували, що була перестрілка та певний супротив, співробітники намагалися [протидіяти бойовикам] в тій же Мічурінській [виправній колонії] №57 також. Але в більшості випадків члени незаконних збройних формувань просто заходили на територію закладу, оголошували про свій контроль над закладом, вишикували всіх ув’язнених і пропонували зі зброєю в руках погоджуватися писати заяви про вступ в незаконні збройні формування. Під тиском частина ув’язнених погоджувалася писати ці заяви, але в подальшому їх не було залучено до участі в бойових незаконних формуваннях. За характеристикою, якою нам давали ув’язнені, було зрозуміло, що ці люди не збиралися йти воювати, просто хотіли звільнитися і втекти. Я думаю, що це розуміли і представники незаконних збройних формувань, тому вони їх і не залучали. Але окремі такі випадки все ж таки були, проте здебільшого це були знайомі або родичі з незаконних формувань, вони приїжджали і просто забирали їх звідти.

Колишній ув’язнений Єнакіївської колонії Іван Юрійчук розповідає, що особисто йому воювати на боці бойовиків не пропонували. Проте він згадує випадок, коли з блоку із довічно ув’язненими чоловіками на війну забрали кілька людей.

— На рік їх забирали воювати, але потім повернули. Це або фахівці, або десь воювали: один - снайпер, а другий - не знаю, хто такий. Вони там більше року повоювали, але зараз їх (в 2017-му, по-моєму) повернули назад.

— З моїх близьких ніхто не погоджувався, хоча, можливо, комусь і пропонували. По-нашому - це неправильно, - діліться ще один із колішніх ув'язнених тієї ж колонії Володимир Петрович, Який зараз живе в Маріуполі. - Ми взагалі, знаєте, чим відрізняємося? Тим, що ми - не аматори воювати, це не в наших правилах. Ми не політики, ми поза політикою. Тому для нас ця війна - це буквально щось, [коли] вони ділять якісь території - нас це абсолютно не хвилювало. Нас засудив український суд, і ми повинні були за ним відповідати, наскільки я розумію. Якщо прийшла інша влада - будьте люб'язні нас відпустити, і все. На цьому ми й наполягали, а вони нас не відпускали.

За словами Івана Юрійчука, з їхньої - Єнакіївської - колонії втеч не було. На запитання, чому він сам цього не зробив, він відповідає, що такі думки йому не приходили до голови. Тоді насамперед він переймався тим, як вижити та де сховатися.

— Але з "довічників" чи то втеча була, чи то це було якось підлаштовано - це саме під час війни, теж шестеро "розчинилися", і їх до сьогодні немає. Чутки різні ходили - кого вбили, кого зловили, але факт в тому, що немає жодного з них. Назад їх не привезли, де вони поділися - невідомо.

Проте випадки втеч із в’язниць все одно траплялися. Виконавчий директор громадської організації Україна без тортур Олександр Гатіятуллін розповідає, що у 124-й Донецькій виправній колонії під час обстрілу пошкодили паркан по периметру установи. Частина засуджених втекла - за словами Гатіятулліна, до 100 людей вийшли через пролом в огорожі.

— Спочатку під'їхали одні представники бандформувань і кажуть, що "давайте записуйтеся в нашу армію". Частина почала записуватися, потім приїхали представники іншого формування і кажуть: "Та ви що, будете засуджених набирати до себе? Давайте назад заганяти в установу". Коли говорять, що всім пропонували піти в ці підрозділи - це неправда. Не всі підрозділи брали [ув’язнених] з колоній. Чому? Тому що там не перший цвіт суспільства і підготовлені люди до ведення бойових дій сидять. Ті так звані незаконні формування, які намагалися рекрутувати засуджених - я думаю, це теж не від великого розуму робилося.

Згодом всіх засуджених повернули до 124-ї Донецької виправної колонії, додає Гатіятуллін. В той же час з грудня 2014-го, згідно з постановою Кабміна, було припинено фінансування всіх органів та установ, які знаходилися на територіях, що не контролювалися владою України. В цей список потрапили тюрми та СІЗО. Тоді проблеми з харчуванням розпочалися практично в усіх колоніях, розповідає експерт громадської організації Донбас SOS Наталя Мельник.

За її словами, чимало тоді залежало від адміністрації колоній. Деякі самостійно намагалися знайти продукти для засуджених - наприклад, інколи співробітники установ ходили на блокпости просити продукти. В інших колоніях зняли всі обмеження щодо передач від родичів. Були й такі установи, в яких про постачання продуктів домовлялися ув'язнені, які мали певні зв'язки та можливості. Мельник зазначає:

— Але найгірша ситуація з нам відомих була в Західній виправній колонії №97. Там ув’язнені розповідали, що у тієї частини, в якої не було рідних, які могли б їм допомагати продуктами харчування, у частини з них опухали животи, ноги. Нам говорили, що були навіть випадки смертей від голоду. Звичайно, представники незаконних збройних формувань писали, що це серцева недостатність, але у нас є свідчення людей, які говорили, що ці люди помирали. У нас також є інформація з інших джерел - від ув’язнених, які знаходилися в Донецькій обласній лікарні на території Донецької 124-ї колонії. Вони також розповідали, що з тієї колонії привозили просто якісь “скелети” - з найважчих [чоловік] 48 кілограм важив.

Однак одна з найдраматичніших ситуацій склалася в Чорнухинській виправній колонії №23 на Луганщині під час так званого Дебальцевського котла. Наталя Мельник пригадує, що перші звернення до них від родичів та самих ув’язнених почали поступати у січні 2015-го. Колонія потрапила під масивні обстріли під час наступу незаконних збройних формувань на Дебальцеве. Скільки там загинуло ув’язнених і яка доля тих, хто вижив, наразі не відомо до кінця, додає Мельник.

Олександр Гатіятуллін, який на початку 2015-го працював у Всеукраїнській мережі людей, що живуть із ВІЛ, пригадує анонімний дзвінок у лютому на їхню гарячу телефонну лінію. Абонентка тоді повідомила, що увесь персонал в’язниці покинув її територію, а колонію бомблять. На той час там залишилися в’язні, в тому числі хворі на туберкульоз та з ВІЛ-інфекцією, які не знають, що їм далі робити. Після цього Олександр звернувся до Державної пенітенціарної служби з відповідним запитом.

— Якраз в момент Дебальцевського котла мені прийшла відповідь, що так, дійсно "140 засуджених повернулися в межі Чорнухинської колонії. Також 23 засуджених добралися до блокпостів Національної гвардії та були доставлені співробітниками до Артемівської установи виконання покарань №6. 14 засуджених перебували у Дебальцевському міському відділі ГУ МВС України". І якраз до моменту відповіді на запит вже стався цей "котел", і в принципі Дебальцеве вже було не під нашим контролем. І доля цих 14 засуджених, які перебували в цьому райвідділі, який вже не контролювало наше МВС, насправді невідома.

Пізніше, під час моніторингового візиту, одним із пунктів якого була колонія в Селидовому, Гатіятулліну все ж вдалося поспілкуватися з одним із тих 23 людей, які вийшли групою з Чорнухинської колонії в українську сторону. До речі, селище міського типу Чорнухине розташоване за 15 км від Дебальцевого, - щоб дістатися на українську сторону, тоді людям потрібно було проходити повз це місто. Гатіятуллін продовжує:

— Фактично вони вийшли до Нацгвардії. У нього [ув’язненого Чорнухинської колонії, який дійшов до українського блокпоста, - Ред.] Специфічний сленг: для нього Нацгвардія - це "нацики". "Нецікаво нам сказали йти по дорозі ось туди, потім йшли-йшли-йшли і напоролися на [батальйон] Айдар. Айдар нас покрутив, забрав телефони, і відправили вже на блокпост якийсь, а від блокпоста вже передали в Артемівське СІЗО". Я цікавився у нього з цього приводу: "Скільки там загиблих?". Він каже: "Не знаю, ну, 100 чоловік". Питаю: "Ти на власні очі бачив смерті?". Він каже: "Так, бачив. З'являєшся на лінії вогню - можеш потрапити під вогонь. Бачив, як з боку "нациків" йшов вогонь, наших двоє загинуло - так само, як і з боку незаконних формувань "ЛНР".

За офіційними даними, з 350 в'язнів в Чорнухиному лише 23 людини вийшли на контрольовану Україною територію. Інші або подалися на територію так званої “ЛНР”, або загинули від обстрілів (чи могли підірватися на мінах). Однак достеменних даних щодо їхньої подальшої долі немає.

Правозахисники розповідають, що становище ув’язнених дещо покращилось після того, як зменшилася кількість постійних обстрілів колоній та СІЗО з весни 2015-го. Вже за кілька місяців з території так званої “ДНР” передали перших дев’ятерих ув’язнених (здебільшого - громадян інших країн) тодішньому уповноваженому Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковській.

П ротягом п’яти років війни на Донбасі кількість засуджених із 16 тисяч людей, які залишилися в тюрмах на непідконтрольній території Донбасу, зменшилась. У когось закінчився термін ув’язнення, і він вийшов на волю; кілька сотень людей були переведені на контрольовані українською владою території, а хтось - не дожив. Однак офіційні дані про кількість таких ув’язнених, які залишаються на території так званих "ДНР" та "ЛНР", відсутні.

— Ще рік назад ми думали, що залишилося вдвоє менше, - розповідає експерт громадської організації Донбас SOS Наталя Мельник. - Ну а зараз ми можемо сказати, що ще трошки менше залишилося [виходячи] саме з наповненості установ, з інформації рідних і самих ув’язнених.

За її словами, близько 90% всіх ув’язнених хочуть, щоб їх перевели на підконтрольну Україні територію. Серед таких є навіть ті ув’язнені, які засуджені за свої злочини вже після 2014 року “судами” бойовиків "ЛНР" та "ДНР", щоб їх за цей злочин судила Україна і вони відбували покарання на неокупованій території. Серед причин вони називали часті обстріли, відсутність гарантії безпеки, а також незастосування норм українського законодавства, а саме умовно-дострокового звільнення, перегляд строку за "законом Савченко", звільнення за станом здоров’я.

Також ув’язнені говорять і про погіршення умов та режиму утримання на тимчасово окупованих територіях. Наталя Мельник вказує, що нерідко це і жорстоке поводження з ув’язненими. В українських тюрмах також фіксують подібні випадки, однак ув’язнені з тих територій розповідають, що коли установа була під контролем української влади, то вони знали, куди звертатися зі скаргами. Це могло іноді стримувати представників установи виконання покарань від незаконних дій. В так званих "ЛНР" та "ДНР" такої можливості немає.

— У деяких людей така безкарність… Вони просто звірями становляться! У Волноваській 120-й колонії був випадок, що на ув’язнених собак притравлювали, собаки їх кусали. Ці співробітники працювали ще під контролем України, але тоді вони так себе не вели. А ця ситуація впливає на деяких людей - саме безкарність.

Про посилення режиму розповідають і колишні ув’язнені Єнакіївської колонії №52:

— Там закон якийсь такий зробили, що якщо він воює, а потім контузія, наприклад, то його на пенсію списують і при цьому дають роботу якусь. А де там працювати? Тільки в "зонах" в "замах", - говорить Іван Юрійчук. - Але ось до нас такий потрапив - Банько, і режим, звичайно, сильно змінився: взагалі нічого не можна - лежати не можна, сидіти не можна, по вісім разів на день рахують.

Тому про переведення на підконтрольну частину України, де мешкають їхні близькі, ув’язнені писали заяви не раз. Юрійчук згадує, що їх постійно змушували переписувати ці прохання. До того ж їм відповідали, що це не залежить від сторони так званої “влади” "ДНР" та "ЛНР” - нібито українське керівництво навпаки не хоче забирати ув’язнених на підконтрольну територію.

— В один час дійшло до того, що було вже помітно, що останні заяви нікуди не йдуть, що це все на словах тільки, і було й голодування, і деякі вени різали, закривалися в ізоляторі - своєрідний акт протесту, щоб прискорити цей процес. Знову ж таки, на ці моменти приїжджали з "управління" хлопці в масках, заходили в ізолятор: "Шо ти це?" - починали погрожувати, що "нікуди взагалі не поїдеш", або "останнім поїдеш”.

За словами Юрійчука, дехто під тиском відмовлявся від своїх заяв та писав розписку, що претензій до адміністрації колонії він не має. Іноді керівництво колоній намагалося “по-доброму” вмовити ув’язнених не писати прохань на переведення, а також, щоб вони припинили голодувати.

— Відмовляла сама адміністрація - "там погано, в Україні не треба їхати, там скоро всюди будуть наші”, - пригадує колишній в’язень Єнакіївської колонії Володимир Бродянський. - Кажуть: "Ти звідки?". - "Із Запорізької області, у мене там четверо дітей, сім'я, мати хвора". А вони кажуть: "Скоро там буде" Запорізька Народна Республіка ", навіщо тобі туди їхати?". Якось був випадок: був там співробітник Мєшков, перший заступник, а виконував обов'язки Азаров; я якось їм сказав, що вони, як пірати - спочатку цілували український прапор, а зараз ось ці "ДНРівські". Вони напилися потім, взяли автомат і прикладом зламали два ребра, щелепу, закрили в "яму". Не було ні світла, ні води (це було взимку, в грудні). Після цього я теж оголошував голодування, щоб мене вивезли на територію України, тижнів зо два-три. Потім приїхала людина зі своїм помічником і представилася заступником мера міста Єнакієве Вітрука. Теж відмовляли: "Не голодуй, навіщо тобі та Україна? Ми тут тебе відпустимо". Я кажу "Ні".

Ув’язненого Єнакіївської колонії Володимира Петровича згодом переправили до Донецької виправної колонії №124. Незважаючи на його заяви щодо переведення на підконтрольну Україні територію, він так цього і не дочекався.

— Там я назбирав осіб 150, і почалися гоніння на нас [через те], що ми хочемо виїхати. І всі наші заяви, природно, ніхто і нікуди не відправляв - якісь "ліві" відписки надсилали. Таким чином, досиділи до кінця терміну. Там дуже багато людей, які хотіли б виїхати на цю територію. Ми громадяни України, це наша батьківщина - я, ось, маріупольський. Багато хто не хоче під тією "владою" бути - це НКВС, МГБ, застарілі варіанти, зайвого слова не ляпни. Вони навіть терміни навидумували, якщо щось будеш говорити проти цієї "влади", тому пацани так і мовчать - там нічого зайвого говорити не можна.

Перемовини щодо переведення ув’язнених з непідконтрольної території з української сторони проводить уповноважений Верховної Ради з прав людини. Колишній омбудсмен Валерія Лутковська пригадує, що масові звернення до неї від родичів та самих ув’язнених вона почала отримувати наприкінці 2014-2015-х років.

Тоді, крім постійних обстрілів, нестачі ліків та їжі, в приміщеннях також не було опалення, і люди були змушені спалювати власний одяг. У той час вона звернулася до міжнародної місії ООН з прав людини, щоби вони допомогли їй встановити зв’язок із так званою “владою” "Л/ДНР". В Донецькій області це вийшло відразу, тому перші роки війни практично всі переведені ув’язнені були з тюрем та СІЗО Донеччини. Лутковська вела перемовини з так званим міністром юстиції "ДНР".

З власного комп’ютера та особистої електронної пошти вона надсилала списки людей на переведення, які звернулися до Офісу омбудсмена на той час. Зазвичай їй у відповідь приходив невеликий список, максимум - у 22 людини, які звернулися до адміністрацій відповідних установ з проханням про передачу їх на територію, підконтрольну Україні.

— Реакція з тієї сторони була зазвичай одна: "Валерія Володимирівна, ми все розуміємо, але має бути ініціатива з боку людини". Я розуміла, що можуть бути певні ігри, які проводять працівники адміністрації, і можуть сказати, що людина не зверталася. Це просто означало, що я повторюю кожного разу прізвище людини, яку я подаю у списки, щодо якої звертаються родичі. Я кожен раз казала, що я не буду відмовлятися від жодної особи, яка хоче бути передана на підконтрольну Україні територію, якщо її навіть немає в моїх списках. Я готова забрати всіх, але прошу звернути увагу й на тих, про яких турбуються їхні родичі. Це означає, що буде нормальна ресоціалізація для людини, їй буде куди повернутися назад додому, її тут чекають. Але, в принципі, мені кожного разу відповідали одне й те саме - “це має бути ініціатива самої людини”.

Валерія Лутковська каже, що в подібних перемовинах має бути дві речі: взаємодовіра та певна витримка, тому що іноді щось зривається або виникають певні проблеми у спілкуванні. Коли вона особисто виїжджала на нейтральну полосу, то завжди була без засобів безпеки - касок і бронежилетів, - щоби та сторона також більше їй довіряла і була впевнена, що провокацій бути не може.

— Ініціатива виходила частіше з мого боку. Але в частині [прохання] збільшити кількість [людей, яких передають за раз], мені просто пояснили, що є один цілий великий автозак, яким можна перевести людей, “тому забирайте 20 людей, і це будуть такі групи”. Я казала “добре” - тим більше, там були люди, які потребували медичної допомоги, особливого режиму перевезення. У нас була одна людина, яку ми навіть перевозили швидкою, це була людина з обмеженими можливостями. Я не заперечувала - 20, так 20, але принаймні давайте якомога більше груп перевозити.

Наразі з колоній непідконтрольної Україні частини Донбасу переведено 334 особи, переважно - до установ Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської областей. Частина з них вже звільнилася. На цей час до уповноваженого Верховної Ради з прав людини надійшла майже одна тисяча звернень від родичів та близьких засуджених про їхнє переведення для подальшого відбування покарання на підконтрольній уряду України території.

Представник омбудсмена В’ячеслав Петльований розповідає, що у грудні минулого року ув’язнених вперше видала так звана "ЛНР". За ці п’ять місяців було прийнято 135 засуджених з Луганської області та 13 - з Донецької.

— З останньої передачі ми отримали 60 осіб, з них чотири особи - хто вісім років, хто п’ять - знаходилися у тих пенітенціарних установах без вироку, який набув законної сили, тобто у них є вироки першої інстанції про призначення їм покарання, апеляційна інстанція скасувала їхні вироки і направила матеріали справ в певні суди першої інстанції для розгляду. Ці кримінальні справи залишилися у нас, на нашій території, а вони продовжували їх тримати без правових підстав. З 60 осіб, яких нам передали, тільки щодо 20-ти були заяви, а решти - сорока - у нас заяв не було, тобто вони самі звернулися до установ, де вони перебували, і їм таке право надали.

В грудні 2018 року з Єнакіївської колонії на підконтрольну уряду України територію також перевели й Івана Юрійчука та Володимира Бродянського. Юрійчук каже, що до нього о 6-й ранку в камеру зайшов черговий і сказав, щоби він збирався “на відправку”. Чоловік спершу навіть не повірив, тому що питання його переведення тягнулося роками. Однак за годину всіх, кого збиралися вивозити, вивели, провели обшук та відвезли до Донецького СІЗО. Чоловік розповідає:

— Ніч переночували, а потім, на наступний день, завели в кабінет - там сидів теж якийсь чоловік зі зброєю, "емгебешник" "ДНРівський". Підсовують листок якийсь, запитують, як звуть, і [кажуть] "став підпис". Поставив - і наступний. Після цього повезли передавати на трасу якусь, в "посадку" - не видно де і що, багато людей в масках. З машини в машину перевантажили, і все.

Іван Юрійчук стверджує, що ознайомитися з документами, які він підписав, ще на непідконтрольній території Донеччини, перед вивезенням, він не міг.

— Сидить нахабний тип в масці (видно по очах, що він якийсь неадекватний), підштовхнув папірець. Папірець ще такий, як від ксерокса - ледве-ледве видно, особливо ти не почитаєш, не спитаєш, що там видно чи як. Просто підписав - і все. Дали електронну пошту на папірці і кажуть, що якщо там будуть бажаючі, які хочуть на цю територію, то нехай за цією адресою знайдуть, зв'яжуться, "а ми допоможемо". Ми потім ці папірці відразу викинули. Вже тут, коли до нас приїжджали СБУшники, з їх слів вже дізналися, що підписували якісь документи про співпрацю.

Після останньої передачі з тимчасово непідконтрольної території Луганщини у березні цього року перший заступник голови Національної поліції В’ячеслав Аброськін заявив, що бойовики намагалися завербувати ув’язнених. Кожному після відбуття покарання пропонували збирати оперативну інформацію щодо ситуації в країні та переміщення підрозділів Збройних сил України і надавати будь-яку інформацію про діяльність державних органів.

Вже під час інтерв’ю у Петрівській виправній колонії на Кіровоградщині Володимир Бродянський, якого сюди перевели кілька місяців тому з Єнакієва, повідомив, що його наразі підозрюють у державній зраді через підписання згоди на співробітництво з незаконною владою на непідконтрольній частині Донецької області.

Бродянському перед відправленням людина у масці та чорному одязі, яка представилася співробітником так званого “Міністерства державної безпеки ДНР”, наказала спочатку підписати документ про те, що з ним добре поводилися, але потім бойовик заявив, що таким чином чоловік погодився співпрацювати з незаконними збройними формуваннями.

— Я говорю: "Я цього не знав, навіщо мені це підписувати?". Каже, що "якщо ти не підпишеш, ти не поїдеш до себе додому і будеш гнити тут". Дав електронну адресу пошти якоїсь і говорить: "Будете сюди скидати інформацію, я вам всім це роздаю". Я потім цей папір викинув по приїзду на територію України, в Маріуполь, я це розповів оперативникам. Вони сказали: "Нам це не треба. Завтра до тебе прийдуть компетентні органи, і все це розкажеш їм". На наступний день приїхав співробітник СБУ (він назвався співробітником СБУ), я йому це все розповів. Він каже: "Вони вже набридли, вони всім дають ці папірці підписувати. Те, що ти сказав - це добре, правильно ". Я скрізь це розповідав - і оперативникам, і СБУ, сюди приїхав. Тут співробітники СБУ кажуть: "Тут треба все трохи по-іншому - потроху інформації проти Росії: це була не людина в чорному одязі, а співробітник ФСБ, на ньому була форма ФСБ. І скажи, що він сказав вам вербувати співробітників колонії, щоб вони перейшли на той бік, бо там добре". Я нібито погодився, але при цьому ж дав заяву, що я цього не робив (дав добровільне), що мене змусили це підписати.

Інший ув’язнений Іван Юрійчук стверджує, що правоохоронці також просили його написати практично зізнання у злочині.

— Я кажу: "Цей папірець прийшов зі мною - що я підписував?". Вони кажуть "ні", але треба написати так, що я був десь задіяний, щось робив, склади охороняв, щось розвантажував. Я відмовився це писати, тому що я цього не робив. Там я відбував покарання і сидів у в'язниці, а тут я приїхав і мені нав'язують, що я щось розвантажував, щось робив і якусь участь брав. Я ніби розумію, навіщо це робиться, але я не став цього писати, тому що я цього не робив. Я просто написав, що я бачив, що підписував якийсь папір - невідомо, що і як там було.

Підтверджуючих документів від ув’язнених щодо цієї інформації не було отримано. Редакція Радіо НВ звернулася до Служби безпеки України за коментарем, чи проводили вони перевірку цих двох ув’язнених і чи мають підозри щодо них у вчиненні злочинів проти України. На момент виходу репортажу відповідь від СБУ не була отримана.

Після розповіді про їхнє життя в Єнакіївській колонії під час війни та переведення на підконтрольну уряду України територію запитую у обох, що вони планують робити далі. Володимир Бродянський домагається, аби йому перерахували його тюремний строк за "законом Савченко", та сподівається, що повернеться до своїх чотирьох дітей раніше, ніж за чотири роки.

У Івана Юрійчука з восьми років терміну ув’язнення залишилося півтора. Він наразі очікує на суд щодо перегляду його строку за "законом Савченко" і, можливо, звільниться вже до кінця цього року.

— Подальші плани, звичайно, змінилися за цей термін... Дружина вагітна, працювати, будувати життя, - але точно не мати таке, як раніше. Тому що цей термін змінив і змусив задуматися, - запевнює ув’язнений під недовірливими поглядами охорони, яка сиділа поряд з нами.

П евні категорії ув’язнених взагалі поки що не мають надії на переведення з непідконтрольних частин Донецької та Луганської областей - серед них люди, які прописані на Донеччині або Луганщині. Незаконні органи влади вважають їх громадянами так званих "ДНР" та "ЛНР", тому пропонують отримати місцевий "паспорт".

Іноді українські паспорти людей тамтешня “адміністрація” “Управління виконання покарань” "губить", щоби згодом психологічно тиснути на засуджених, погрожуючи їм. За таким же принципом взагалі не розглядають справи кримчан - незаконні органи влади вважають, що Крим вже не є частиною України, тому повертати таких ув’язнених відмовляються.

Як розповів представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини Вячеслав Петльований, наприклад, так звана "ДНР" принципово не віддає і тих, які засуджені до довічного ув’язнення (причин цього бойовики поки що не називають), і цьому є підтвердження. Так, у Єнакіївській виправній колонії на непідконтрольній території Донеччини є блок з "довічниками". Наразі там перебувають близько 130 людей - і чимало з них мають реєстрацію в інших регіонах України.

— Осіб 30-ть з "довічників" написало заяви. Вони теж рвуться і пишуть, але їх поки що не передають, - каже колишній ув’язнений Єнакіївської виправної колонії Володимир Бродянський.

До речі, саме такі ув’язнені залишаються в уразливому становищі. Справа в тому, що за так званим "Кримінальним кодексом ДНР" за окремі тяжкі злочини до людини можуть застосувати смертну кару, тому нерідко такі люди чують погрози переглянути їхні вироки.

— У нас десь десятка два заяв щодо такої категорії людей, але вони [окупаційні адміністрації тюрем] нічим не обґрунтовують [свою незгоду]. Ні - і все, “у нас так керівництво вирішило”, - розповідає В’ячеслав Петльований, - і не віддають людей, які були засуджені судами, що наразі знаходяться на непідконтрольній території. Донецький міський суд, якщо засудив когось в 2013 році, то не віддають, тому що вирішують, що “це наш суд, і ми повинні виконувати рішення нашого суду”.

В СІЗО міста Донецьк протягом всіх років війни залишається Микола Новіков. В 2013-му проти нього відкрили кримінальну справу. Він працював ріелтором в маленькому містечку на Донеччині, купував недорогі квартири, ремонтував їх і продавав дорожче. Його послугами скористалися так звані "чорні ріелтори", які вимагали у інших людей дорогі квартири та переселяли їх в більш дешеві.

За словами його адвоката Володимира Маринича, Новікова спочатку звинувачували у шахрайстві, а згодом додали ще кілька статей. Проте безпосередньо доказів його вини не було. Йому кілька разів, каже адвокат, безпідставно продовжували арешт. Захисник вважає, що на такі кроки вони пішли через погрози Новікова засудити слідчих та суддів після свого звільнення. Весь цей час він перебував у Донецькому СІЗО.

— У липні 2014 року Донецький СІЗО захоплюють невідомі люди, захоплюють суди. Але в серпні 2014 року судді чомусь, які потім перейшли на бік "ДНР", ім'ям України ще раз продовжили арешт. І так сталося ще два рази, - розповідає адвокат Володимир Маринич.

Після того, як на підконтрольній уряду території розподілили всі повноваження захоплених на Донбасі судів, захисники Миколи Новікова звернулися в Селидовський суд. На розгляді справи прокурор не надав доказів вини чоловіка, і в 2015-му цей суд ухвалив рішення звільнити Новікова. Коли ще було сполучення з непідконтрольною частиною Донбасу, це рішення суду навіть переправили до окупованого Донецька. Адвокат продовжує:

— Ми знаємо від людей, які вийшли звідти, що це рішення потрапило до "судді", воно потрапило в СІЗО, і, наскільки я знаю, його відправили колишньому "голові "ДНР" Захарченку. Але реакції ніякої, - тобто всі "органи влади" "ДНР", знаючи про те, що в Україні існує визначення, за яким він звільнений, просто його викинули у відро для сміття, і ніякої реакції більше не було.

Батьки Новікова навіть зверталися до незаконної “влади” "ДНР" із проханням звільнити їхнього сина, однак ті проігнорували їхнє прохання. Українські чиновники відповідають адвокатам, що вони жодним чином не можуть вплинути на якнайшвидше звільнення Миколи Новікова, тому що не контролюють ту територію.

— Офіційно омбудсменом [повідомляється] тільки те, що "на контролі". Усно від деяких співробітників нам, скажімо так, передали інформацію, що він нібито включений [в список тих, хто підлягає передачі]. Наскільки це правда - я не знаю. На сьогодні у нас склалася така ситуація, що батьки не можуть домогтися ніякої інформації від "органів влади" так званої "ДНР". Ми не можемо домогтися ніякої конкретної інформації і від нашої влади, і ми ось живемо в такому специфічному світі: є бетонна стіна з одного боку і з іншого - ті б'ються з одного боку, ми б'ємося зі свого.

Адвокат Володимир Маринич каже, що навіть за відсутності оригіналів документів, свідків по справі та потерпілих суди так званої "ДНР" проводять свій процес над Новіковим. Єдиним “свідком” виступає слідчий, який і порушив кримінальну справу щодо Новікова та якого сам Новіков погрожував засудити.

— Цілковитий бардак там - діють за Кримінальним кодексом 60-го року. Таке відчуття, що там сидять кілька людей і говорять, що "сьогодні у нас судова система буде працювати ось так ось", на наступний день - "ой, щось вона не працює, тому вона буде працювати вже по-іншому", залежно від того, кого судять і як судять. Тому передбачити, що там буде відбуватися, як це буде відбуватися і чим це закінчиться, я не можу.

Щодо того, в яких умовах там перебуває Новіков, достатньої інформації немає. Адвокат Володимир Маринич каже, що здебільшого новини від його клієнта надходять чи від його матері, чи від людей, які вже вийшли з Донецького СІЗО.

За переказами було кілька спроб його вивезти, його вносили до групи тих, кого мають передати на підконтрольну уряду України територію, але в останній момент Новікова викреслювали зі списків та він повертався назад до камери.

— Наскільки він говорив своїм батькам, там в СІЗО залишилося всього лише осіб 40-50. Таких, як він, осіб п'ять-шість - вони звільнені, щодо них нічого немає, а там намагаються якимось чином їх втягнути в якісь кримінальні справи. Чи то це спосіб шантажу, чи то застосування морального впливу, щоб домогтися якогось результату від людей - я не знаю.

Винесення “вироку” “судами” так званої "ДНР" практично перекреслює можливість перевестися на підконтрольну уряду України територію. Минулого року сина Катерини Савицької Романа так званий “суд” "ДНР" засудив до дев’яти років ув’язнення. У лютому 2013-го у Горлівці на нього напали, і під час бійки він вбив людину.

Савицький злякався, вивіз тіло та закопав його, однак за кілька днів добровільно прийшов до відділку поліції з зізнанням. Під час слідства він перебував в СІЗО в Бахмуті, проте в березні 2014 року його вивезли до Донецька - проходити психіатричну експертизу. Романа Савицького не етапували звідти вчасно, ще до початку бойових дій, каже його мати:

— Так він і перебував там, в "ДНР", судів до 2015 року не було взагалі. На початку 15-го року вони, начебто, почали працювати, але сама кримінальна справа загубилася, бо знаходилася там, де проводилася експертиза. Багато часу було витрачено на пошуки цієї справи. Коли ж все-таки ці "судові засідання" почалися, то Роман відмовлявся від розгляду справи, вимагаючи перекладача. Він з ними розмовляв українською мовою, заявляв, що він є громадянином України, просив неодноразово перевести його в Україну. Але йому відповідали, що незасуджених не переводять - "давай ми тебе засудимо - і тоді можемо перевести". Він також заявляв, що його права грубо порушуються, тому що всі свідки проживають на території України, і у них немає можливості приїхати для надання свідчень. Під час слідства Роман не міг ставити запитання, а на "суді" міг, і їх свідчення могли вплинути на термін вироку моєму синові. Ніхто на це особливої уваги не звертав.

Катерина Савицька розповіла, що так званий “Мінюст ДНР” повідомив її сину, що він наразі не може розраховувати на переведення на підконтрольну Україні територію. Ув’язнені, яким вже виніс рішення “суд” так званої "ДНР", не підпадають під дію спеціального “указу”, і їх не передаватимуть українській стороні.

Після винесення вироку Романа Савицького відправили відбувати свій строк до Мічурінської виправної колонії у Горлівці - після зарахування терміну перебування у СІЗО йому залишилося три з половиною роки неволі. Однак Катерина Савицька каже, що установа розташована за 300 метрів від контрольованої Україною території і колонія постійно потрапляє під обстріли.

— На Покрови <...> вони ходили в "церкву" (кімната у них там є - вони її називають "церква"). Після служби [один] вийшов, а йому ще говорили, що "давай залишайся, чаю поп'ємо". "Та ні, я піду", - вийшов на ганок, і все - куля. І хлопчика поховали, 28 років.

Мати зверталася до різних органів як України, так і незаконної “влади” бойовиків. Їй підтвердили, що Роман є у переліку людей на переведення. За її словами, у Мічурінську колонію у цьому лютому прийшли списки на таких людей - зокрема, там було і прізвище Романа. Однак йому в цьому знову відмовили. Його батьки та родина чекають на нього у Харкові.

— Навіть якщо він ці три роки там відсидить, він все одно приїде сюди. Ми туди повертатися не будемо. Там зараз таке... Можливо, це і через війну, але коли показують глухі села взимку, похмурі й страшні - ось така зараз Горлівка. Роботи немає - то спиваються люди, то наркомани. А ми з чоловіком там, де й діти. І він сюди ж приїде. Виходить, що його знову повинні будуть судити - те, що він там відсидить, це ж незаконно, виходить, ніхто не визнає їх вирок.

Наразі правовий статус ув’язнених з непідконтрольної території поки не врегульований. За словами експерта громадської організації Донбас SOS Наталі Мельник, поки в діючому законодавстві не прописано, що термін, який вони перебувають там, їм зарахують як термін відбування покарання. Адже фактично ніхто з уповноважених органів не може підтвердити, що людина відбувала покарання.

Люди звільняються з довідками незаконних формувань, на яких стоять печатки терористичних угруповань “Л/ДНР”. Проте випадків, коли таким ув’язненим після їх переїзду на підконтрольну територію не зараховували строк, все ж таки поки не зафіксували. Заступник міністра юстиції Денис Чернишов розповів, що минулого літа в парламенті був зареєстрований законопроект щодо врегулювання статусу таких осіб:

— Дійсно, з непідконтрольної території на підконтрольну територію України приходять люди, які відбували покарання ще на момент втрати контролю над цими територіями. Вони приносять довідки з пенітенціарних закладів так званих "ЛНР" та "ДНР", які, зрозуміло, не визнаються нами як документи, але тим не менш це громадяни України і з ними щось потрібно робити. Саме цей документ покликаний, щоб ми, як держава, врегулювали їхній статус і дали їм можливість чи продовжити відбувати покарання, чи продовжити нормальне життя на підконтрольній території. В цьому законопроекті описуються алгоритми і співвиконавці - це і Збройні сили, Національна гвардія, і поліція, і Міграційна служба, і Служба безпеки України, і пенітенціарна система в ролі Мінюсту, і суди.

Наразі документ навіть не пройшов першого читання у Верховній Раді. Колишній ув’язнений Володимир Петрович, який досидів свій термін покарання у колонії на території так званої "ДНР", каже, що особливих проблем із перетином лінії розмежування в грудні 2017-го у нього не виникало.

— Коли "ДНРівський" пост перетинав, то там подивилися, "пробили", запитали, хто начальник колонії там, хто там замполіт тощо, але не сильно [розпитували]. Кінець терміну - випускали. А ось Україна питала - "може, ти там стріляв?", "може, ти там воював?". Я кажу: "Та яке там воював? Я вже стара людина". Здебільшого чіпляються до молоді, наскільки я з розповідей знаю, але особисто до мене сильно не чіплялися.

Під час останньої передачі ув’язнених з території так званої “ЛНР” у березні уповноважений Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова повідомила, що є домовленість щодо наступної видачі ув’язнених до кінця квітня. Радіо НВ в Офісі омбудсмена підтвердили ці плани, проте стовідсоткової гарантії того, що вони будуть реалізовані, у них немає.

Ірина Лопатіна /Радіо НВ

Теги: Донбас В'язниця Ув'язнені Репортаж НВ ЛДНР Радіо НВ