Повна версія

Пологи — завжди непростий процес для жінки, її близьких і медперсоналу. На жаль, при неправильному підході і відсутності допомоги породіллі вони часто несуть ризики.

Спецкореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна дізналася у українських матерів, в чому полягає зворотна сторона пологів.

М инулого року в Україні прийняли майже 320 тисяч пологів. Водночас у країні зростає популярність саме партнерських пологів. Ще 15 років тому випадків, коли жінка народжувала у супроводі близьких для неї людей, був тільки 1%. Наразі на партнерські пологи погоджуються понад 50% українок.

Всесвітня організація охорони здоров’я підтримує такий вибір жінок, адже проведені дослідження серед 15 тисяч породіль доводять, що участь підготовленого партнера при пологах зменшує використання знеболювальних, знижує ризик ускладнень на 20% та навіть скорочує період самих пологів. До речі, в Україні жінка має право брати із собою до лікарні двох людей. Це може бути хтось із членів її родини, а також професійний помічник — доула.

На вході до школи майбутніх мам слід обов’язково зняти взуття. Босоніж разом із доулою Мариною Шимковою ми заходимо в зал для занять із м’яким покриттям і великими гумовими м’ячами. Біля Марини лежить її телефон, адже одна з її клієнток ось-ось має народити.

— У доули дуже специфічне життя. Ми завжди сміємося, що ми завжди тверезі і з увімкненим телефоном під подушкою. Тобто наші родини знають, що в будь-який момент ми можемо зірватися і поїхати, тому що, незважаючи на те, що доула бере обмежену кількість пологів на місяць, на це йде дуже багато витрат енергії. І якщо доула братиме дуже багато пологів, то вона не зможе дати нічого, вона буде виснажена. Наші сім'ї знають, що мама може поїхати, і ми заздалегідь все плануємо — я попереджаю чоловіка, готую їжу. Тобто ми живемо в такому режимі - встати і поїхати, і наші сім'ї [до цього] готові. Чоловіки доул — це взагалі окрема категорія чоловіків, які знають, що ми купуємо дивні речі, для нас найкращий подарунок — це щось для пологів, нова книжка, конференції.

Марина Шимкова пояснює, що доула — це професійний помічник на пологах. Вона може і не мати медичної освіти, однак повинна обов’язково пройти навчання при доульських організаціях, де чітко зрозуміє межі своєї професії. Марина каже, що доула постійно підтримує жінку на пологах, надаючи їй інформацію про те, що з нею відбувається під час пологів, емоційну і навіть фізичну допомогу. Зокрема, вона володіє різними методиками для комфортизації пологів, наприклад, спеціальні техніки масажу, дихання або позицій тіла для полегшення самопочуття породіллі.

— Доула не приймає пологи, вона їх супроводжує. Якщо щось відбувається з жінкою, доула може пояснити, чому це зараз відбувається, з чим це зараз пов’язано. І якщо жінка, наприклад, десь губиться з приводу медичних маніпуляцій, то доула просто пояснює, що це за маніпуляція, навіщо вона потрібна, і жінка має право вибору, вона інформативно підкована і може аргументовано прийняти рішення. Доула не приймає рішення замість жінки, не приймає дітей, не робить жодних медичних оглядів, тобто доула — це не акушерка.

Доула Ольга Горбенко каже, що представники її професії - це не ті люди, які розповідатимуть, як жінці краще народжувати. Можливо, цього від доули і очікують, але це не так. За словами Ольги, головне — зрозуміти, чого хоче та прагне жінка, надати їй можливість максимально виваженого вибору і підтримати її в тому рішенні, яке вона обирає, незважаючи на складність пологів. Якщо доула не поділяє цінності своєї клієнтки, то вона не зможе бути для нею підтримкою.

Ольга розповідає, що це абсолютно нормально для майбутньої матері - зустрітися з кількома доулами, щоб обрати собі супровід у пологовій залі. Майбутній мамі слід розпитати доулу, де вона навчалася, якою вона бачить свою підтримку в пологах, чи збігається це з баченням жінки і зрозуміти, наскільки їй комфортно саме з цією помічницею. Тому варто звертати увагу на свої відчуття, радить Ольга Горбенко, адже тільки з тією людиною, з якою майбутній матері комфортно, вона зможе розслабитися та відчути спокій.

— По суті, доула на пологах сприймається як материнська фігура. Коли засинають діти, вони часто просять, щоб мама з ними посиділа. Коли ми подумаємо, що робить в цей момент мама — вона по суті нічого не робить. Вона просто там є, але дитині так спокійніше. Бо сон — це такий змінений стан свідомості, і пологи теж. Звичайно, нам спокійніше занурюватися в цей процес, коли ми розуміємо, що є хтось, хто подбає про нас, хто умовно захищає наш простір, і з нами буде все добре. Це основне, що повинна нести фігура доули — цей спокій, довіру до жінки, віру в те, що вона може народити, і в жодному разі не очікування від неї, як саме вона буде народжувати. Інколи роль доули — це просто тихо посидіти поруч, просто побути такою мамою, у чомусь і свідком процесу, бо це дає жінці відчуття захищеності і робить її досвід більш позитивним.

Доула Марина Шимкова пригадує, що ще 7−10 років тому вона іноді могла говорити у пологовому будинку, що вона не доула, а, наприклад, сестра породіллі. Але це неправильно. До того ж, якщо доула приходить до пологового будинку вкотре з різними жінками, то це неповага насамперед до самого медичного персоналу. Марина каже, що не часто відчувала настороженість до себе від лікарів. Однак якщо доула пояснить персоналу, для чого вона там, що вона робитиме, що вона не намагається нічого нав’язати жінці чи боротися з лікарями, то напруження зникає.

— За останні п’ять років дуже часто, приходячи в пологовий будинок, запитують, чи доула я — я відповідаю, що так. І ті, хто плюс-мінус знають і знайомий з доулами в позитивному ключі, дуже раді — «О, ще одні руки, клас!». Якщо вони мали позитивний досвід з сертифікованими доулами, розуміють, що це допомога, і проблем немає. Доула не захищає від медперсоналу, але вона озвучує в пологах побажання жінки: «А ви пам’ятаєте, що жінка хотіла пізніше перерізання пуповини?» Або персонал щось хоче зробити, а жінка питає, навіщо це зараз, і медперсонал пояснює. Якщо це відбувається медичною мовою, то доула може попросити пояснити це немедичною мовою, тому що жінка не розуміє термінів. Або вже доула як перекладач пояснює для жінки з «медичної» звичайними словами.

Оскільки в Україні жінці дозволено мати двох людей у супроводі під час пологів, то разом зі своїми чоловіками вони запрошують і доул. Марина Шимкова каже, що якщо майбутній батько активно бере участь у пологах та їм комфортно разом із жінкою, то доула стає фоном для пари. Вона ніколи не витісняє батька з цього процесу, іноді, за потреби, вона може щось йому підказати, якщо той хвилюється.

Марина вважає, що чоловіки повинні бути підготовленими до пологів, а саме розуміти, що ті тривають багато годин, жінка в цьому процесі може бути різною; іноді виникають певні нюанси — наприклад, блювота, але це нормально. Якщо майбутній батько обізнаний, то він стає чудовим помічником під час пологів, а доули — тільки для підстраховки.

— Був момент, коли хотілося татові сказати, щоб він сходив по шоколадку, тому що це було з розряду «Ну що, довго ще? Ну чому всі народжують, а ви ще не народили? Дівчата, ну скільки можна?». І в такі моменти хочеться сказати татові: «Сходіть, може, по шоколадку?». Але ми зазвичай пропонуємо татові зробити чай жінці, даємо татові якесь завдання. Багато чоловіків не знають, що пологи — це не три хвилини, як у кіно, що це довго, що потрібно терпіння, десь жінка може поплакати, порадіти. Дуже важливий контакт, і ми нікуди не поспішаємо. А татам іноді не вистачає терпіння бути м’яким, теплим, їм хочеться логічно і за графіком.

Загалом партнерські пологи проходять по-різному. Доула Ольга Горбенко пригадує, що був випадок, коли тато лежав поруч, тому що в нього боліла спина — і його жінці те, що він просто був поруч, було достатньо. Інший чоловік спав — Ольга каже, що це на краще, тому що якщо чоловік буде в стресі і сильно перейматися, то жінка буде хвилюватися більше за нього, аніж за свої пологи.

— Я пам’ятаю, що один тато тільки повернувся з відрядження і прямо в костюмі потрапив відразу в пологовий зал. Він довго їхав, і по ньому було видно, що він був у великому стресі, дуже стомлений. До того ж йому сказали, що пологи триватимуть ще дуже довго. Жінка несподівано приїхала до пологового, в них не було ніякої їжі. І те, що ми просто запропонували йому сходити за їжею — він видихнув, тому що пішов і зайнявся більш зрозумілими для нього речами. І в цей момент вона народила. Видно, що загальна атмосфера напруження теж заважала їй розслабитися в цей момент.

Ольга Горбенко каже, що коли чоловік переживає і перебуває в стресі, то він не буде гарною підтримкою для жінки під час пологів, тому основне, за що повинен відповідати чоловік у цей момент, — це його стан поруч із жінкою.

— Чоловіки також повинні знати (і я постійно про це кажу), що в будь-який момент на пологах можна вийти, і я попереджаю про це жінку. Тому що коли чоловік реально переповнений від стресу, він не буде допомогою, краще йому десь видихнути за дверима. Зазвичай чоловіки повертаються. Але ця можливість трохи вийти — це нормально для них. Йому спокійніше це зробити, якщо поряд із жінкою хтось є, щоб вони не відчували, що тільки на них все тримається. Існують дослідження, які показують, що якраз партнерські пологи, коли були і чоловік, і доула, то чоловіки [під час них] більш позитивно сприймають цей досвід, у них немає надмірної відповідальності, з якою вони не знають, що робити.

Ірина Созанська зі свого досвіду трьох пологів каже, що чоловік може її підтримати, зробити щось правильно, а щось — ні. Однак вже на своїх третіх пологах вона хотіла зосередитися тільки на процесі, а не підказувати комусь, що їй зараз добре, а що навпаки дратує. До того на треті свої пологи вона йшла, як на війну. Після того, як її старший син Андрій помер на другий день після народження, вона припинила довіряти лікарям.

До того ж вона думала, що боротиметься з медиками за своє право на природні пологи після кесаревого розтину. Вона обдзвонила близько п’яти доул і зупинилася на Ользі Горбенко. Особливо їй подобався її спокійний поставлений голос, який вона добре чула навіть у найактивніші фази народження сина. Треті пологи для жінки були швидкими, тому Ірина навіть не встигла скомандувати чоловіку вийти з пологового залу — через те народжували сина разом і з чоловіком, і з доулою Ольгою. Ірина розповідає:

— Доула підтримала під час пологів, підказувала, [я] питала, як лягти. Ось навіть — я нахиляюся на цю надувну кульку, я лягаю, а вона раз — і підстелила на неї пелюшку, і я думаю: що ж я на брудну лягаю голим тілом? А вона мені раз — і пелюшку підстелила. Тобто я тільки подумала, а вона сама знає, що робити, мені навіть не треба було говорити, що робити. Я відчуваю, що у мене ноги мерзнуть, а вона помацала ноги і сама їх вкрила. Лікар пропонує попорскати мені в обличчя водою. Я відмовляюся, але відчуваю, що мені потрібно щось прохолодне. Під час самих потуг відчуваю — бац, мені на лоб ганчірочка холодна мокра лягла, і на мене Оля дивиться! Мені в той момент ця ганчірочка була дорожче за всіх на світі. Так, чужа людина під час пологів, здавалося б, може і зупиняти, і може щось бентежити. Але ні я, ні чоловік не пошкодували, що взяли Ольгу, хоча це було і фінансово витратно, і довіритися чужій людині було важко. Але жодного разу не пошкодували, що вона була з нами.

Стають професійними помічниками під час пологів жінки по-різному. Так, Ольга Горбенко розповідає, що після своїх перших пологів спочатку консультувала жінок про грудне вигодовування, а згодом вела курси з підготовки до пологів. Вже на них, 13 років тому, до неї з проханням звернулася пара, щоб вона супроводжувала їх під час пологів. Однак відчуття, що вона доула, у неї з’явилося пізніше — після семінару однієї з перших доул у світі, американки Пенні Сімкін. Загалом у цю професію просто так не потрапляють, каже Марина Шимкова.

— У мене, напевно, історично склалося — моя прабабуся була повитухою, домашньою акушеркою. На перші свої пологи я потрапила, коли мені було років зо три: віддали бабусі, і ніде мене було подіти. І, знаєте, в моїх спогадах пологи — це прекрасно: прекрасна жінка, яка видає звуки, у якої розпущене волосся, народжується її дитина, вона усміхається, і в якийсь момент ця картинка у мене залишилася. У мене ніколи не було особистісного страху, що пологи — це боляче або страшно.

Жінка каже, що доулою вона працює вже приблизно 10 років. Марина досі пам’ятає свою першу клієнтку та її малюка — дитина народилася вагою 4200 грамів. Хоча вона все знала про фізіологію пологів, однак через перший досвід дивувалася, що малюк був синюватого кольору. Жінка каже, що пам’ятає ім'я практично кожної дитини, яка народжувалася під час її супроводу, і навіть робить фотокартки крихітних ніжок одразу після їх народження. Ці світлини вона потім дарує родині. Пам’ятає вона і своїх клієнток:

— Була жінка, яка у мене народжувала під групу Ленінград. Це була її улюблена музика, і їй так було добре (ясна річ, що медперсонал зиркав). Була також жінка, яка просто роздяглася під час пологів і сказала, що їй так добре.

Марина Шимкова каже, що не всі можуть стати доулою. В їхній асоціації з тими, хто хоче стати сертифікованим фахівцем у супроводі пологів, перед навчанням обов’язково проводять співбесіду.

— Просто так не можна прийти і сказати, що «я хочу бути доулою», і її візьмуть на навчання. Претенденти проходять співбесіду, проходять атестацію знань, і організації мають право відмовити людині, якщо бачення організації не збігається з тим, що несуть доули. Якщо комусь здається, що це якась фінансова сторона, то відразу людина не піде, тому що доули дуже часто на пологи ходять за донейшн [пожертвування. — Ред.]. Це не заробітки, а це реально йде від твого серця.

До речі, щодо оплати: вартість послуг доул варіюється залежно від міста, регіону та кваліфікації - сума винагороди становить від 3 до 8 тисяч гривень. За місяць у доули може бути від двох до чотирьох клієнтів, яких вона супроводжує у пологах. Така кількість жінок оптимальна, щоб доула надала кваліфіковану допомогу та підтримку клієнтці, адже цей супровід вимагає чимало енергії від фахівця.

— Доула — це служіння, потрібно багато енергії, це дуже багато любові до цієї жінки, яка народжує, це багато терпіння, це бажання в будь-якій ситуації дати жінці опору і підтримку. «Доула» перекладається як «прислуга», але, скоріше, це не «прислуга» — це служіння. Я зазвичай виходжу з пологового залу і іноді можу 10−15 хвилин просто постояти надворі, — каже Марина. — Якщо пологи були тривалі, буває таке, що ти виходиш надвір і намагаєшся зрозуміти — господи, котра ж це година, який день тижня. Благо, в телефоні є час, і можна підглянути, тому що під час пологів немає часу, ти заходиш до пологової зали і забуваєш [про нього]. Ти залишаєш за дверима турботи, свої думки, і ти зараз тільки тут і тільки з цією жінкою, тільки з малюком. Ми даємо собі право відіспатися, практично всі доули займаються тілесними практиками, щоб відновити тіло, і у кожного є хобі - релакс, — яке не пов’язане з пологами.

У світі доули стають все більш популярними. У деяких країнах, як, наприклад, США та Ізраїль, їхні послуги навіть можуть покриватися з суми страхового полісу жінки. Поки Україна не входить до переліку таких держав, однак практика звернень до професійних помічниць у пологах поступово стає звичною й у нас.

-М и домовлялися з лікарями попередньо, ще до пологів, що ми не будемо перетинати пуповиння відразу після пологів. Не зважаючи на те, в якому я була стані, що поруч стояв мій чоловік — можна було хоча б сказати, що «ми перерізаємо пуповиння». Для мене це було так: я в якийсь момент заплющую очі, коли мені кажуть тужитися, згодом відкриваю їх — і замість однієї акушерки бачу увімкнене світло в напівтемній до того кімнаті і шість-сім людей у білих халатах навкруги. Я відкриваю очі і розумію, що я народила, і я чекаю, що мені на живіт плюхнуть мою дитину (про це все в нас була домовленість — навіть якщо стимульовані пологи, вони максимально фізіологічні), а дитини немає. І я бачу, що дитину несуть під ручки. Вона настільки далеко, що я розумію, що ніяке пуповиння туди не дотягнеться. Її просто мовчки виносять з кімнати, ніхто нічого не говорить. Чоловік на мене дивиться, тому що я в такому стані, що він не може мене кинути. Я не можу встати в цей момент і піти за дитиною. Я починаю щось кричати моєю мовою (зрозуміло, що ніхто мене не розуміє), я кричу «віддайте дитину!». На мене дивиться чоловік. У нього взагалі великі очі, як у білочки з мультику, просто злякані. І я йому кричу англійською, щоб він біг за дитиною. Він за нею біжить, а дитину в іншій кімнаті миють. Він питає, чи в неї якась патологія, проблема, чи дитина жива? Ні, все нормально. Тоді він накричав, щоб її принесли назад до мене, — це згадує Олександра Тамбовцева, яка народжувала в Італії сім років тому.

Жінка за фахом лікар, і страху перед пологами у стінах лікарні в неї не було. Однак після перебування у пологовому будинку ставлення Олександри кардинально змінилося. Вона з негативом згадує, що для своєї зручності лікарі примусили її народжувати на спині, хоча це не найкраще положення для цього, не віддали їй плаценту.

Однак найбільше її вразило те, що сина відразу від неї забрали, хоча ніяких проблем із малюком не було. Саме це Олександра називає акушерським насиллям. На її думку, тоді медичні працівники діяли, щоб насамперед полегшити та пришвидшити для себе роботу, а не думали про неї та малюка. Вона каже, що якщо в неї буде друга дитина, то вона зробить усе можливе, щоб народжувати вдома.

Проблема недотримання прав жінки під час пологів існує давно. Однак самі жінки практично не мають інформації про це. Чимало з них не говорять на цю тему, не вимагають змін або вважають грубі дії персоналу під час пологів неминучою їх частиною. Кілька років тому проходив флешмоб, під час якого закликали жінок відмічати історії порушення їхніх прав на пологах із хештегом #Годімовчати. Українки викладали у соціальних мережах аркуші паперу, на яких вони писали свої історії щодо пологів:

«У пологовому мені сказали: „Народжуй як хочеш, але якщо не ляжеш на спину, ми ні за що не відповідаємо“. Це тиск. Це обман. Це насилля».

«Не пояснивши, поставили крапельницю з окситоцином; поклали на ліжко, хоча так перейми були дуже болючі; пішли на півтори години, почалися потуги, я кликала лікарів — сказали „Не заважай“. В результаті - сильні розриви; зашили і через 15 хвилин відправили у палату — пішки в крові. Це насилля, це байдужість».

Це кілька історій, які були опубліковані під час флешмобу. На жаль, українських досліджень щодо психологічного стану жінок після пологів немає. Проте, згідно з британськими дослідженнями 2012 року, майже третина жінок оцінюють свої пологи як травматичну подію.

Кожна двадцята жінка отримує посттравматичний стресовий розлад після пологів. Проте основними факторами оцінки жінками цього процесу є їхнє сприйняття пологів та догляд, який вони отримують, а не тип пологів або кількість втручань під час них.

Щодо України співзасновниця руху Природні права Україна Євгенія Кубах розповідає, що вони вперше у 2015 році проводили анкетування серед жінок щодо їхніх пологів. В опитуванні взяли участь понад 3,5 тисяч жінок.

— Основні порушення — це проблема інформування жінки про втручання, які роблять під час пологів, тобто це порушення інформованої згоди. Ще один показник стосується партнерських пологів, які лікарні іноді обмежують. У нас є дозвіл на дві особи, а там дозволяють одну. Це відбувається не дуже часто, але ми це фіксуємо. Також ми фіксуємо факт використання прийому Крістеллера — це заборонений в Україні прийом, а саме видавлювання дитини для прискорення її народження. За нашими анкетуваннями, від 15% до 30% жінок, в залежності від регіону, констатують факт цієї події. Також ми досліджуємо, що відбувається після пологів. Часто дитину не викладають на живіт матері, як це рекомендують протоколи, не підтримується контакт «шкіра до шкіри» — це відбувається десь у 30−40% випадків, за нашими анкетуваннями. Є складнощі з дотриманням теплового ланцюжка, це теж рекомендується протоколами: протягом двох годин дитина повинна перебувати на матері, для того щоб адаптуватися до нових умов, отримати флору матері. На жаль, цей момент у нас теж недостатньо дотримується.

Євгенія Кубах розповідає, що часто жінку не сприймають як повноцінного учасника процесу пологів. Її рішення, згода або незгода, в багатьох випадках навіть не розглядається. Євгенія наводить у приклад досвід своєї знайомої, яка народжувала в Німеччині: перед тим як доторкнутися до живота жінки, акушерка питала її дозволу на це. Саме такі деталі демонструють рівень культури та поваги до жінки, впевнена Кубах:

— Жінка дуже рідко про це замислюється, і найчастіше це відбувається тільки тоді, коли її права вже порушують. Тоді фактично, якщо не пізно, вже дуже складно зупинити цей процес. Якби жінки були більш поінформовані до пологів, навіть до вагітності… Тому ми починаємо замислюватися, що інформувати потрібно набагато раніше — можливо, з сексуальною освітою як такою, коли її підлітки і молодь отримують. Тобто вже тоді варто говорити про права жінки під час пологів, про процес пологів, про його фізіологічність, про тривалість. Тому що багато жінок просто хочуть, щоб це закінчилося швидше. Насправді, це процес, який має тривалість. Його форсування без причини може мати негативні наслідки.

Мати двох дітей Наталя розповідає, що чимало жінок сприймають як норму дії лікарів, що не передбачені протоколами — наприклад, коли просто хтось захотів, аби жінка народила в зручний для них день. Наталя пригадує свої другі пологи: вагітність проходила без ускладнень, але був один нюанс — дитина могла народитися крупною.

Лікар, з якою Наталя домовлялася про пологи у неї, наказала приходити наступного дня, щоб народжувати малюка. Однак жінка не розуміла, для чого стимулювати пологи, якщо дитина самостійно повинна з’явитися з дня на день. Лікарка без пояснень наполягала на своєму, однак Наталя говорила, що прийде за три дні, вже після вихідних. Отримавши таку відповідь, лікар запросила жінку на огляд у гінекологічному кріслі:

— Ми зайшли в оглядовий кабінет. Вона подивилася і сказала, що все готово й чудово, і доклала зусиль — мені стало трішки боляче. Вона повторила, що завтра о восьмій ранку вона мене чекає з речами, і вийшла з кабінету. Я поки встала з крісла, з мене почала капати кров на підлогу, тоді в мене почалася паніка, почали труситися руки. Я одразу набираю її телефоном і кажу, що в мене йде кров. Вона сказала, щоб я не переживала, що так треба, все добре і «до завтра». Але в п’ятницю зранку я сказала, що я не приїду з речами до пологового, що буду чекати, поки не почнеться родова діяльність сама собою. Тоді лікар відповіла, що в такому разі вона не буду приймати у мене пологи. На цьому ми розійшлися. Перейми почалися в неділю вночі, і я поїхала з черговою бригадою в пренатальний центр.

Наталя впевнена, що та лікарка, не попереджаючи її і знаючи, що вона робить, пошкодила їй слизову оболонку, щоб спровокувати початок пологів. Вже готуючись до народження другої дитини, вона зрозуміла, що прискорювали також і її перші пологи, хоча перейми в неї проходили нормально. Ніхто з персоналу її не попереджав, що для стимуляції пологів їй вводять окситоцин. Навпаки — її обманювали і казали, що це глюкоза.

Таких речей щодо введення в оману пацієнток не повинно траплятися, впевнена акушер-гінеколог Наталя Лелюх. Потрібно розповідати жінкам, що необхідності у крапельницях при нормальних фізіологічних пологах немає. Однак навіть якщо щось йде не так, породілля повинна розуміти, що з нею відбувається, тому що будь-яка медична маніпуляція — це діалог між лікарем і пацієнтом, каже Лелюх. Однак тут виникає питання дуже тонких меж, коли можна тиснути, а коли тиснути не слід.

— Коли ми, як лікарі, розуміємо, що, скоріш за все, рішення жінки хибне і воно може привести до певних ускладнень та проблем, ми можемо спокійно пояснювати свою точку зору, якщо нас навчили це робити, донести свою думку, а не диктувати її. Тут якраз потрібно вчити лікарів, як давати правильні формулювання, спокійно пояснювати, казати, що треба так зробити — може, навіть наполягаючи на чомусь, але все одно поважаючи рішення жінки. Якщо жінка сказала «ні», тут вже бажано, щоб були свідки того, що відбувається, і щоб це [був] не тільки медперсонал, але краще, щоб були ті, хто супроводжує жінку при пологах — родичі, з якими можна зв’язатися і сказати: «Дивіться, така ситуація, ми пропонуємо те і те, жінка категорично відмовляється. Ми поважаємо її рішення, але ми повинні попередити, що таке рішення може призвести до певних проблем. Відповідно, [чекаємо на те], що ви скажете після того, як поговорите з жінкою, щоб ми прийняли спільне рішення». Єдине, що тут є - це ось ця тонка межа маніпуляції. Дуже легко маніпулювати і сказати, що все погано.

Акушер-гінеколог Лелюх каже, що розуміє бажання родичів жінки, яка втратила дитину або навіть загинула під час пологів, знайти винних. Але зазвичай у таких ситуаціях відсутні юристи, які можуть відіграти роль певної «подушки безпеки» між лікарями та пацієнтами, а розголос не завжди допомагає у вирішенні конфлікту. На думку Наталі Лелюх, найбільша проблема в таких ситуаціях — невігластво та вихід на емоційний рівень:

— Пацієнти повинні усвідомлювати, що для того, щоб було все нормально, їм треба мати трохи медичних знань щодо процесів, які з ними відбуваються. Для лікарів — розуміння того, що вони не боги, що їхня помилка не завжди фатальна, що не треба приховувати помилки, і помилки треба розбирати і знаходити системні рішення. Щоб системні рішення існували, потрібно, щоб існувало три точки: освіта лікарів, освіта пацієнтів і юридична допомога. Коли це все буде, то не потрібно буде доводити жінкам, що вони мають права; а лікарям — не доводити, що вони не ідіоти.

Співзасновниця громадської організації Природні права Україна Євгенія Кубах радить вагітним обов’язково ознайомитися з протоколом «Нормальні пологи», який можна знайти в наказі МОЗ № 624 від 2008 року. В цьому документі жінка може прочитати, як поетапно проходять пологи та як лікарі повинні інформувати жінку про той чи інший процес під час народження дитини.

Наприклад, жінці слід знати, що вона має право народжувати у своєму одязі, мати партнера поряд, слухати музику та використовувати ароматерапію під час пологів, скористатися душем або ванною для знеболення переймів, їсти та пити під час пологів, обирати самостійно положення тіла впродовж пологів, бути у безперервному контакті з дитиною після пологів («шкіра-до-шкіри») не менше двох годин. Окрім того, вона має давати згоду або відмову на всі пропоновані медичні втручання, крім невідкладних станів, а також погоджуватися або ні на госпіталізацію перед пологами. Євгенія Кубах також каже, що майбутній матері краще знати фізіологію пологів, щоб не лякатися та зберігати спокій.

Якщо права жінки під час пологів були порушені, але це не призвело до тяжких наслідків, то, на жаль, очікувати покарання для медиків не варто. Проте жінка все одно може написати скаргу на дії персоналу головному лікарю медзакладу або в Управління охорони здоров’я. Щоб убезпечити себе, жінка також може зібрати всю інформацію про пологовий будинок, в якому вона збирається народжувати — вже тоді вона може робити свій вибір на користь конкретного закладу та лікаря.

— Коли обираєте пологовий будинок, оцініть відгуки тих людей, які там вже народжували, у позиції яких ви впевнені. Це може бути погодження з конкретним лікарем, з яким ви хочете домовитися, вашого плану пологів. Якщо лікар спочатку проти якихось моментів, то, найімовірніше, вам не буде комфортно працювати під час пологів з цим лікарем. Знову ж таки, ви для себе оцінюєте це самостійно. Останнім часом жінки йдуть безпосередньо в пологові будинки — вони просять показати, як виглядає пологовий будинок, палати, поспілкуватися з лікарями.

Н а жаль, незважаючи на зусилля медиків та здоров’я жінок, інколи новонароджені гинуть. Минулого року відразу після пологів померли майже 750 дітей, понад 70% з яких були недоношеними. Крім того, народилися мертвими майже дві тисячі дітей. Загалом існує таке поняття, як перинатальні втрати, до них зараховують не тільки загибель дитини під час пологів або відразу після них, але і смерть малюка під час вагітності (зокрема, йдеться про факти завмерлої вагітності або викиднів).

— У 2016 році була прем'єра фільму Прихована краса — це стрічка про втрату своєї дитини. Я цей фільм бачила ще до втрати. Я знала після смерті моєї дитини, що я не хочу втратити своє життя та сім'ю через те, що я втратила свого малюка. В мене рішення було миттєве, і на першу групу підтримки я пішла ще до похорон дитини. Чоловік приєднався за кілька місяців, — із Наталею Сеницею ми спілкуємося через скайп, і вона розповідає про зустріч групи підтримки для батьків, які втратили дітей під час вагітності або відразу після народження.

В Івано-Франківську така зустріч вперше відбулася на початку липня. На неї прийшли п’ятеро людей — Наталя каже, що це нормальна кількість учасників, адже щоб прийти у таку групу вперше та зустрітися з власними емоціями, потрібна неабияка сміливість, впевнена жінка. Наталя у цій групі була навіть зі своїм чоловіком. Вона каже, що чоловікам прийти на таку зустріч складніше, аніж жінці - зокрема і через те, що часто в їхній свідомості існує установка, що вони мають все виправити, а у разі втрати нічого виправити неможливо. Жінка пригадує, що коли вони втратили свого сина Теодора, то її чоловік тільки і чув, що він має бути сильним, щоб підтримати її. Це типово.

Переважно чоловіки в таких ситуаціях і не усвідомлюють, що також мають право на скорботу. До того ж в Україні поки що не настільки розвинута культура відвідування подібних груп. Наталя Сениця розповідає, що її сину Теодору в липні виповнилося б 10 місяців. Він народився в Австралії та прожив чотири дні. Про такі групи Наталя з чоловіком почули ще в лікарні. Така практика підтримки батьків в Австралії існує вже протягом 30 років. Жінка розповідає, що тамтешній медичний персонал навчають практично кожному слову у спілкуванні з такими родинами:

— Все починається з того, що людям пояснюють, що відбувається з батьками, тому що батьки в стані шоку. Персоналу пояснюють, що «в першу чергу не реагуйте, — якщо на вас кричать, то це просто від того, що люди в шоці». Друге — їх вчать, що можна, а що не можна говорити. По-третє їм пояснюють, що фактично для батьків, які втратили дитину, все те, що було у них з цією дитиною — це вагітність та час у пологовому будинку. Тобто, коли людина вийде з пологового, то не лишається нічого, лишаються тільки спогади. Задача персоналу — допомогти батькам ці спогади сформувати, максимально провести цей час із дитиною. Я відверто скажу — ми відмовлялися від усього, що нам пропонували. Нам пропонували сфотографуватися — я казала, що не буду, тому що я прив’яжусь. Я не могла усвідомити тоді, що це все, що в нас є. Потім на все, що персонал пропонував, ми погоджувалися. Зараз я усвідомлюю, що все, що було в пологовому, під час вагітності, все, що ми зберегли — це все, що є, більше нічого не буде. Задача персоналу не сказати: «Забудь, народиш ще». Але це інша історія й інша дитина. Цієї дитини більше не буде ніколи. Ось це і є задачею персоналу — допомогти максимально якісно провести час із дитинкою.

Наталя Сениця пригадує, що у лікарні до них із чоловіком приходила психолог. Хоча вона і не була дуже досвідченою у роботі із втратою, але просто дала їм можливість висловити свої емоції. Жінка поставила просте запитання: «Як ви почуваєтеся?». Саме тоді, каже Наталя, вони зрозуміли, що можуть відчути біль та не вибачатися за те, що плачуть. Вона зізнається, що максимально намагалася відтягти час повернення до України, адже не всі знали, що Теодор помер і їм доведеться ще раз прожити це горе, розповідаючи іншим, що саме трапилося. Пара навіть зверталася по допомогу до психолога.

— Я тоді для себе прийняла таке рішення, що більше, ніж сама втрата, нічого не може ранити. Може ранити тільки те, що інші не будуть визнавати, що сталася втрата. Я говорю людям, що «так, у нас народився син, його звати Теодор, він помер». Ці слова дуже ранять, і людина відразу починає вибачатися. Але я їм відповідаю, що більше, ніж втрата, мене не може нічого зачепити, тому «не переживай, це сталося в моїй сім'ї, і ми вчимося з цим жити». Мені спокійніше говорити правду, ніж намагатися її приховати.

Наталі зараз 33 роки, і її часто запитують — іноді просто малознайомі люди, — чи має вона дітей, щоб підтримати розмову. Вперше, коли вона почула таке запитання від незнайомки, то спочатку вирішила нічого їй не розповідати і відповіла, що в неї немає дітей. Але, на жаль, розмова на цьому не закінчилася, і жінка почала розповідати Наталі, як це чудово — мати дітей та їх народжувати.

Наталя зрозуміла, що не витримає продовження цієї розмови, і відповіла, що вона знає, як народжувати, і у неї був син, але він помер. Відтоді, коли вона відповідала як є, це було для неї найлегшим варіантом. Люди просили вибачення за запитання, висловлювали співчуття та переводили розмову на іншу тему. Однак кожен для себе вирішує сам, каже Наталя Сениця:

— Ми точно відчуваємо себе батьками такої дитини, яку ти не можеш обняти, якій не можеш подарувати свою любов. Вона вчить такій безумовній любові - ти просто любиш і нічого не можеш подарувати чи віддати своїй дитині, ти завжди будеш любити та пам’ятати її. Я знаю, що горе в складній фазі буде рік, це наука і це підтверджено. І я абсолютно не лякаюсь жодних своїх емоцій. У мене бувають дні, коли мені дуже важко і я не хочу нікуди йти, мені хочеться плакати, і я собі дозволяю, тому що в мене сьогодні такий день. Завтра я буду нормальна і мені не буде хотітися плакати. Але сьогодні мені хочеться плакати, і я не стримую [себе]. Я дуже спокійно ставлюся до всіх емоцій, тому що перший рік — це емоційні каруселі.

Наталя каже, що на їхні групи можуть приходити і жінки, які втратили дитину під час вагітності. Вона пригадує, що в першій для неї групі підтримки в Австралії були жінки, у яких вагітність завмерла на восьмому тижні. Жінка пригадує, що їхні сльози та біль були такими самими, як і у неї. Та додає, що це нормально, коли жінка, яка втратила дитину під час вагітності, проживає подібну втрату взагалі без особливих емоцій, проте це дуже індивідуально.

Є люди, які переживають викидень або завмерлу вагітність надзвичайно болісно — ніхто таким жінкам відпустки не надає, вони повинні відразу повертатися до свого звичного життя. Іноді такі люди знецінюють свій біль, коли чують історії батьків, які пережили втрату на пізніших термінах, тому їм слід звертатися по допомогу до психологів.

— Час не лікує, лікують інші люди один одного, — каже психолог Наталія Венглінська. — Час не лікує, час контейнерує булькаючий процес, який рано чи пізно «рвоне» в зовсім іншій сфері. Тут важливо розуміти, що потрібно звертатися по допомогу. «Залипання» може піти в депресію, в неврози, в соматику (тобто порушення травної та нервової систем). Якщо ти бачиш, що минуло вже півроку, а ти ще в стадії, як вчора, потрібно звертатися [до фахівця].

Психолог відзначає, що приходити на терапію жінці краще з батьком дитини.

— У всіх випадках є одна спільна особливість: і у мам, і у тат виникає питання «Так я мама чи ні?», «Я тато чи ні?». Особливо, якщо дитина померла в перші дні і його батьки не отримали, тобто вони її не поховали. Те ж саме і з завмерлою вагітністю — «Я мама чи ні? Так у мене була дитина чи ні?». Те ж саме і з чоловіками відбувається. Ми завжди проходимо через прощання і розставання, тому що відбувається залипання саме тоді, коли це не відбулося. Тобто перше — усвідомити, що «я була мамою», що «я мама, яка втратила дитину» або «я тато, який втратив дитину». Другий етап, — що «я втратив її, і не важливо, чи це було два місяці вагітності, чи дитина народилася, але я втратив свою дитину». І третє - це з нею попрощатися. Ось ці три базових точки обов’язкові до проходження. Якщо відбувається залипання на одній з них, то це відкладається в часі. Або [якщо жінка] не визнала себе мамою, і тоді [вона питає] - «А хто я? А чи можу я взагалі бути мамою, чи була я нею, чи можу я взагалі нею бути?». Те ж саме на стадії, що «У мене померла дитина, — а в чому я винна? А чи винна я? Чи таки винна?». Це все дуже складно і дуже глибоко, і це обов’язково потрібно проходити.

Наталя Венглінська каже, що до візитів у групи підтримки за схемою «рівний рівному» також потрібно підходити індивідуально, оскільки у разі втрати дитини допомогти вони можуть не кожному. Декого вони можуть ніби «заморожувати» в цьому стані, і люди постійно будуть проживати цю втрату.

Для когось зробити «коробку пам’яті» про дитину — це ресурс, щоб стати вільним, а для когось це постійне нагадування про те, що у людини помер малюк. Тому до всього потрібно підходити зважено та спробувати індивідуальну роботу з психологом. Наталя Венглінська каже, що важливо захотіти рухатися та подолати своє горе. Однак іноді люди цього не хочуть. Також важливим моментом є реакція на запитання від оточуючих:

— Для того щоб мама і тато усвідомили втрату, вони повинні почути ці питання, це нормально. Ненормально в це влазити, коли туди не запрошують. «Як ваша дитина?» — «Ми її втратили», — досить сказати: «Я тобі співчуваю». Якщо мама і тато не запрошують у своє горе і свій інтим біди, то не треба туди лізти. І найбільш кислотне, що може тоді прозвучати: «Тримайтеся, ще все попереду, ви ще народите собі дітей». Це найгірше, що можна сказати батькам, які втратили дитину; не має значення, на якому етапі. Це знецінення дитини, горя, нівелювання того, що вони тато і мама.

Однак такі слова можна почути не тільки від близьких, які не знають, як підтримати пару під час втрати, але й від медиків. Іноді це звучить не як знецінення, а навпаки — як напад.

— Мені лікарка, яка приймала пологи, потім сказала: «А ти чоловіка ні у кого не відвела?». Це щоб ви розуміли рівень лікарів, — саме таке почула мешканка Київщини Ірина Созанська.

Її старший син Андрій помер на другий день після пологів, хоча вагітність у жінки проходила без ускладнень. Ніяких психологів не було, і навіть людського ставлення до їхньої втрати родина Созанських у житомирському пологовому будинку сім років тому не відчула. Навпаки — подружжя почуло звинувачення від лікарів, що вони не готувалися до пологів і це все сталося нібито через те, що жінка мала занадто вузький таз. Про те, що хлопчик помер, пара дізналася на порозі реанімації.

— Коли ми прийшли провідати його в реанімацію (бо думали, що він ще живий), побачили, що вивозять цей візок, на якому він лежав з кувезом. І бачимо, що порожній вивозять. Ми на лікарку дивимося: «Що сталося?». Вона каже, що, мовляв, «ходімо до головного лікаря». Ми зайшли в кабінет. Молода дівчина дивиться на нас (я вже не пам’ятаю навіть, хто там був), дивиться і каже: «Ну, ви вже все зрозуміли, так?». Тобто ось так у нас повідомляють лікарі про таке горе для батьків.

Ірина Созанська розповідає, що в той період підтримкою стало запрошення від її близької подруги стати хрещеною матір'ю для її новонародженого сина. Ірина дуже вдячна їй за це — інші жінки з маленькими дітьми просто сахалися від неї, щоб вона не бачила малюків.

З одного боку, це було тяжко — стати хрещеною малюку, який був всього на кілька місяців молодший за її померлого сина. З іншого боку, Ірина втішалася тим, що могла, наприклад, робити подарунки, яких не в змозі була зробити для свого Андрія. Щоб дружині не було важко, її чоловік Сергій заховав речі малюка, які вони купували до його народження:

— Перший час мені ці речі не потрапляли на очі. Потім, коли ми почали їздити в гараж (або ще кудись), то траплялися. Але в ліжечку потім спала дочка, яка народилася через півтора року, частину одягу віддала в реанімацію для близнюків, частину одягу залишила. Один костюмчик лежить на пам’ять, коляску досі використовуємо. Я не бачила сенсу роздавати. Хоч він його й не надягав, але все одно мені було приємно, що я для нього її купувала, вибирала. Спочатку було важко і боляче дивитися на ці речі, але зараз вже сім років минуло. Біль не притупився, але він переріс у світліше почуття.

Ірина Созанська розповідає, що їм із чоловіком впоратися з втратою допоміг психолог. Вона каже, що вдома вони практично не розмовляли про це, тому що було дуже важко — і цими розмовами вони могли б тільки травмувати одне одного. Тому говорити про втрату сина вони змогли на зустрічах із психологом. До того ж Сергій став для Ірини сильною підтримкою — вони разом віддавали речі Андрія, разом поїхали знайомитися з похресником.

— Що мені допомогло, ось так, по пунктах: по-перше, віра в Бога; по-друге, наше з чоловіком відвідування психолога, ми були на десяти сеансах; потім підготовка до нової вагітності, вагітність, народження доньки. Те, що говорив психолог, мені інтуїтивно вдавалося зробити: наприклад, роздати частину речей, благодійністю зайнятися, тобто відволіктися, вихід на роботу допоміг. Ми з чоловіком працюємо разом, у нас колектив такий, як сім'я. Чоловік всіх підготував, як міг, дуже чуйно до мене поставилися, піклувалися. У нас ще тематика роботи — продаж дитячих майданчиків; подвійно було складно вийти на роботу, тому що там стикаєшся з дітьми та батьками. Бувало, що й питали: «У вас взагалі діти є, що ви мені такі гойдалки пропонуєте?» — а я не можу сказати, є у мене діти чи ні, адже чужій людині не розкажеш такі подробиці.

Після смерті Андрія у родини Созанських вже народилося двоє дітей. Ірина пригадує, що коли її доньці виповнилося три роки, вона захотіла допомагати й іншим жінкам впоратися з болем після втрати дитини під час вагітності або відразу після пологів. Вони об'єдналися зі Світланою Максютою та започаткували, зокрема, і групи підтримки в Києві для таких родин.

Наталя Сениця, син якої помер за кілька днів після пологів, каже, що її підтримують запитання про сина Теодора і можливість про нього говорити. Для неї важливо, коли й інші пам’ятають дати, які з ним пов’язані. За словами Наталі, єдине, що можуть зробити батьки, — щоб про їхнього сина пам’ятали. На перших етапах її втрати, коли жінка ще не могла говорити про смерть сина, їй допомагали розповіді друзів про їхнє життя — таким чином Наталя не відчувала ізольованості від світу.

Жінка розуміє, що для інших емоції, що пов’язані зі смертю, дуже складні, тому вони можуть припиняти спілкуватися з родинами, які тільки-но втратили дитину. Однак просте запитання «як ви?», слова підтримки, квіти на день народження померлої дитини — це все може бути знаком для таких батьків, що вони не залишилися наодинці з горем.

— Друга сторона медалі болю, який ви переживаєте зараз — це любов, тому що така дитина все одно несе в собі дуже багато любові, — звертається Наталя Сениця до батьків, які втратили дитину під час вагітності чи відразу після пологів. — Зараз горе здається всепоглинаючим, що ти з ним не справишся, але воно буде ставати меншим. Горе ніколи не зникне, скорбота ніколи не піде, але вона стане маленькою і дуже легкою для управління, для того, щоб її прийняти. Не бійтеся просити про допомогу, люди готові вам допомогти. І, напевно, найважливіше — не бійтеся пам’ятати. Втрата ніколи не забудеться, якщо ми намагаємося її заховати від себе — насправді ми можемо зробити собі цим тільки гірше. Просто пам’ятайте, що все це було світлим і навчило вас по-іншому любити, навчило вас безумовної любові.

Ірина Лопатіна /Радіо НВ

Теги: Пологовий будинок Пологи Репортаж НВ Радіо НВ