Повна версія

Починаючи з XVI століття, коли людство вперше обігнуло земну кулю, люди з різних країн мріють повторити Магелланову навколосвітню подорож — не виняток і українці.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна поговорила з українцями, яким вдалася настільки нелегка подорож.

Ц ьогоріч відзначається 500 років з початку першої навколосвітньої подорожі. Своє плавання португалець Фернан Магеллан розпочав у іспанському порту Санлукар-де-Баррамеда. Мореплавець отримав завдання від іспанського короля знайти новий шлях доставки спецій із Індії до Європи. П’ять кораблів та майже 300 людей у командах відправилася у навколосвітню подорож у вересні 1519 року. За три роки повернулася тільки одна шхуна Вікторія з 18 людьми на борту.

Моряки гинули через хвороби, бунти, а також сутички з місцевими мешканцями земель, що вони відкривали. Сам Магеллан також загинув в подібній сутичці на острові Мактан на Філіппінах. Після його смерті штурман Хуан Себастьян Елькано завершив навколосвітку у вересні 1522 року, проте досі зазвичай саме Фернана Магелана називають людиною, яка здійснила першу навколосвітню подорож.

По стопах португальського мореплавця з мрією обігнути Землю слідують багато інших людей. Із розвитком транспорту мрійники відправляються у навколосвітні подорожі не тільки кораблями, але й машинами, мотоциклами, велосипедами і навіть пішки.

— Це була моя мрія — от хочу в Антарктиду. Мрієш-мрієш, а потім «бац!» — і воно вистрілює, і мрії матеріалізуються.

Наразі уродженець Чернігівщини Михайло Мороз перебуває у плаванні в Італії. А восени 2011 року він розпочав навколосвітню подорож механіком у складі російсько-української команди парусної яхти Скорпіус. Її капітан — російський бізнесмен Сергій Нізовцев — на придбання самого судна та усю мандрівку витратив близько чотирьох мільйонів доларів. Один рік, один місяць, один тиждень і один день — саме стільки тривала навколосвітня подорож.

За весь цей час яхта пройшла понад 42 тисячі морських миль, чотири океани та тридцять три моря. Під час навколосвітньої подорожі команда Скорпіус встановила кілька рекордів. По-перше, їм вдалося здійснити мандрівку навколо Арктики за 58 днів. По-друге, за один рік у них було дві навколосвітні подорожі - навколо Антарктиди та Арктики. А третій рекорд — за дальністю заходу парусної яхти у північні широти.

Михайло Мороз згадує, що найтяжчим періодом для нього був початок експедиції. Він каже, що перші кілька місяців хотів повернутися, сумував за рідною домівкою, з якою не було постійного зв’язку. Не зважаючи на це, чоловік із захопленням пригадує Патагонію — регіон в Південній Америці, де вони висаджувалися та прогулювалися на абсолютно диких островах. А також Антарктиду з безліччю пінгвінів та українську станцію Академік Вернадський в Антарктиці.

— Люди найбільше запам’яталися з Академіка Вернадського — вони нас прийняли, нагодували. У нас закінчилися сигарети, а нам ще був місяць ходу до найближчого порту, де можна було купити сигарети. Але вони з нами поділилися сигаретами, хоча самі сигарет на рік набрали, але все одно з нами поділилися, спілкувалися з нами добре, баньку нам влаштували. Згадую їх часто.

Серед плюсів навколосвітньої подорожі Михайло Мороз називає чисельні знайомства з людьми та можливість побачити їх в незвичних обставинах, як вони себе в них поводять.

— Коли я був у районі мису Горн… Там збирається багато яхтсменів-одинаків, які проходять мис Горн і йдуть у навколосвітню подорож — я їх називаю «морськими бродягами». Це коли яхта схожа на циганську кибитку, завішана всяким мотлохом. І вони йдуть довго, кілька років. Дуже цікаві люди, звичайно, з ними можна спілкуватися. Вони вільні, вони ні від кого і ні від чого не залежать, у них життя — це море і їх яхта. Тому що зібратися і зважитися кинути все і піти на кілька років наодинці - це, звичайно…

Він також каже, що завдяки навколосвітній подорожі побачив світ таким, яким він є. Адже до цього чоловік ходив у плавання тільки до Іспанії та пересікав Атлантику.

— У дитинстві читав багато книжок, любив почитати про природу, тварин, а тут ось кити плавають, манти вистрибують з води! Спостерігати, як формується погода, зайти в море Росса — це було щось нереальне!

Експедиція яхти Скорпіус не раз потрапляла в сильні шторми. Однак Михайло Мороз каже, що найстрашніше — коли навколо тебе немає людей, на яких ти можеш розраховувати. Коли ти відчуваєш плече та допомогу досвідчених членів команди, то напруження вже не таке гостре. Він жартома пригадує ситуацію, коли йому потрібно було провести ремонт: тоді у шестибальний шторм його прив’язали до щогли, щоб він не злетів, де чоловік протягом шести годин лагодив поломку. Михайло стверджує, що під час навколосвітньої мандрівки він бачив чи не найбільші хвилі у своєму житті:

— Коли на гребені хвилі човен піднімається, ти дивишся вниз, а там під тобою прірва, і човен зривається в цю безодню, ти думаєш: ну все, зараз все. Вона доходить до нижньої точки, плавно переходить — і знову поповзла, метрів на 25 у висоту піднімається, і потім знову цей обрив! І так три тижні - на гірку з гірки. У нас є відео, де ми штурмуємо, і навіть камера не вказує висоту хвилі, силу вітру не передає; коли ти стоїш на палубі, і тебе просто звідти здуває.

Ще один український учасник тієї експедиції, старший помічник капітана Олександр Стасюкевич пригадує, що в Південному океані одна з таких величезних хвиль стала причиною відсутності будь-якого зв’язку з судном протягом трьох діб. Гребінь цієї хвилі з висоти кількох десятків метрів обрушився на палубу яхти — у море відразу знесло все, що було на кормі, зокрема антени, тенти, сидушки для тих, хто біля керма. Через такі важкі погодні умови порвало вітрила, і команді довелося йти до австралійської Тасманії і протягом десяти днів швидко ремонтувати яхту.

— Навіть у цій суворій погоді - постійно дощ, сніг, вітер і холод — жодного разу ніхто не захворів. Ноги ж постійно мокрі, бо на вахті постійно стоїш «надворі», і обличчя [обдуває], мороз, вітер, досить сувора обстановка, лід. Але серед нас ніхто не хворів, як не дивно. Травм теж не було, ніхто не випадав, ніхто не тонув у нас. Це тому що були доктора — якби їх не було, то, напевно, було б, — жартує Стасюкевич.

До речі, проблеми зі зв’язком у команди яхти Скорпіус були також і в зоні сумнозвісного Бермудського трикутника. Механік Михайло Мороз каже, що тоді були не дуже гарні погодні умови, сильний вітер. Однак він впевнений, що із розвитком технологій наразі можна розтлумачити всі нібито загадкові речі, тому ніяких мавок чи літаючих тарілок там не існує, стверджує чоловік. Старший помічник капітана Олександр Стасюкевич впевнений, що цю зону можна назвати аномальною саме через дуже інтенсивну та швидку зміну погодних умов. Повністю відчути на собі примхливість Бермудського трикутника екіпажу не вдалося, адже проходили вони по його краю:

— Єдине, що цікаво — в один із днів вранці ми всі спостерігали так званий «зелений вогонь». Це коли сонце починає йти за горизонт і раптом як прожектор зелений з рівня горизонту починає світити. Я таке бачив уперше, в принципі. І друге — гроза, видно, велика десь проходила і були вогні святого Ельма один раз. Верхівка щогли, барви всі починають світитися таким зеленим, я б навіть сказав неживим вогнем, таким як люмінесцентне щось, слабкий такий вогонь. А так Бог дав і пронеслися ми нормально.

Олександр Стасюкевич каже, що навколосвітня подорож — це тяжка праця, а не відпочинок. Якщо ви плануєте мандрувати в середніх широтах, де тепло, від однієї стоянки до іншої - то це одна річ; а коли ви збираєтесь зробити серйозний ривок протягом обмеженого часу, то слід налаштовуватися на кропітку роботу.

— Скільки разів довелося ремонтувати ці вітрила і в сніг, і в дощ, і в лід, лежачи з важким вітрилом. Одного грота там 450 кілограмів, а його треба покласти, знайти дірки, зшити, склеїти, потім назад ставити. Це дуже важка робота.

За словами старшого помічника яхти, у вільний час вони могли подивитися, наприклад, фільми. Однак вільного часу в навколосвітній мандрівці дуже мало.

— Людина має відстояти вахту — чотири години відстояв, потім можеш вісім годин відпочити. Але в ці вісім годин треба було відремонтувати своє завідування, прибрати, помити, почистити, щось відновити, адже клопоту чимало. Псується, рветься, ламається і в машині, і скрізь. Це все доводиться ремонтувати — електрику дає генератор (генератор ми вмикали на добу годин на шість, на вісім, бо у нас електроплита була), [потрібно було] приготувати і заряджати акумулятори, щоб прилади працювали, потім сколоти лід на палубі. Тобто дуже багато роботи. Тому, коли з вахти прийшов, ще години дві попрацював, а потім упав без задніх ніг і грієшся, сушиш речі. Є трохи часу — за столом збиралися, якщо погода дозволяла сидіти, а не заледве не лежати з мисками, бо постійно гойдало, тому що яхточку літає на цих хвилях — мамо моя рідна.

Для Михайла Мороза тоді найважчим був невеличкий простір та обмежена кількість людей на яхті:

— Витримати нервове напруження [складно], коли в «автономці» ти йдеш 40 днів, немає ні берегів, немає нічого навколо, і здається, що зараз припливемо, а людство вимерло. Ну, такі думки приходили в голову, це коли ми Антарктиду обходили, йшли по 60 градусу, і там у нас були постійні шторми, 40 днів без перерви шторм. Депресія, звісно, була жахлива. Але треба просто витримати ці моменти і розуміти, що приходиш у порт — і все нормально, люди є.

Олександр Стасюкевич пригадує, що іноді між вахтами учасники екіпажу дозволяли собі випити небагато шампанського або коньяку. Під час святкування закінчення певних етапів подорожі навіть стріляли салют.

— Коли ми зайшли на 73-ю південну паралель, ми вже спізнювалися за термінами. Коли ми туди йшли, ми далі не могли пробитися, тому що був лід. Тому ми дали салют, випили потрохи, розвернулися і пішли назад. [Коли] назад вже виходили, море вже починало замерзати. Коли воно замерзає, такі крижані «тарілки» з’являються на воді, і вони дуже швидко між собою зростаються. Товщина цих «тарілок» буває відразу сантиметрів зо три. Ми вже звідти просто «вилітали», бо якби замерзли, то до найближчих людей, до американської антарктичної станції Палмер з моря Росса, напевно, дві-три тисячі кілометрів, тобто дійти неможливо. Якби там залишилися, то замерзли. Йшли, обдираючи фарбу до металу, вилітали і вітрила, і двигуни — тільки щоб вийти з цього льоду.

Михайло Мороз згадує, що коли вони повернулися в жовтні 2012-го, він насолоджувався ходьбою по землі, тим, що його просто не розкачувало. Олександр Стасюкевич підготував яхту Скорпіус до зимівлі та повернувся назад до Мальти, де він перебуває й досі. Чоловік каже, що хотів би повторити такий досвід, особливо подорож до Антарктиди, але на це потрібні великі гроші.

Киянин Сергій Герман обрав для себе інший формат навколосвітньої подорожі на яхті, про яку він мріяв ще з дитинства. Чоловік розпочав її в іспанському містечку Алтея у 2014-му та завершив там же, але через чотири роки. Він каже, що від самого початку не мав на меті здійснити навколосвітку за рік чи два.

Сергій говорить, що взагалі нікуди не поспішає - якщо на подорож потрібно було б 10 років, то він би витратив 10 років, аби тільки побачити те, що йому подобалося. Іноді під час штормів до нього закрадалася думка, навіщо він взагалі відправився у таку подорож, тому що міг би «сидіти вдома і спокійно пити піна коладу». Однак Сергій одразу пригадував плюси навколосвітньої подорожі - для нього це вже не просто відпустка, а формат життя:

— Виходить, що ти перебуваєш у своєму будинку. Це не зовсім човен — це будинок, в якому ти живеш, але це будинок, в якому ти можеш їздити. Набридло стояти на Мартініці - ти взяв свій будинок зі своїми улюбленими речами, чашками, кавоварками тощо і переїхав у Сант-Вінсент. Це інший підхід, не зовсім туристичний, коли це розцінюється як можливість взяти і поїхати по всіх островах. Якщо люди встають і йдуть нон-стоп, то це один формат. Якщо ж такий формат, який я для себе обрав, то, припустимо, три тижні займає перехід Атлантики — це вахти, всі справи. А коли ти приходиш на Кариби (як зараз стоїмо, з січня), то ти встав, випив кави, викупався, потім пішов і купив продукти — це звичайне життя, яке нічим не відрізняється [від інших]. Навколосвітку я вже одну зробив, зараз вже просто насолоджуюся форматом життя, яке у мене є. Це не пошук землі обітованої - я вже на ній перебуваю, просто їжджу з місця на місце.

У такому форматі навколосвітньої подорожі переходи морем на човні займають менше часу, ніж період, коли ти живеш на суші в певному регіоні, тому вони легші. Завжди має велике значення команда, з якою ти ходиш, каже Сергій Герман. Наразі він подорожує зі своєю дівчиною. Кілька років із ними на яхті перебувала і його донька, яка взяла паузу в своєму навчанні у школі.

Був час, коли Сергій проходив один із етапів наодинці - він відзначає, що для нього ніякого дискомфорту в цьому не було, адже сам із собою він може знаходитися скільки завгодно без відчуття суму. Загалом, коли в екіпажі яхти кілька людей, то зазвичай вони не дуже часто зустрічаються. Наприклад, коли хтось біля керма, інший відпочиває чи готує їжу:

— Ти заходиш — всі мовчки їдять, і кожен займається своїми справами; потім змінюється вахта, і все це триває. Тобто ви з людьми практично не зустрічаєтеся. Насправді, ти переходиш у такий режим збереження енергії, коли ти нічим не займаєшся: читаєш, фільми дивишся, в шахи граєш. Але загалом вільного часу не так вже й багато, тому що у всіх є свої завдання: той веде, той записує в бортовий журнал, тобто весь час люди чимось зайняті.

У морських переходах окрім штормів чатує й інша небезпека, а саме піратство. Сергій розповів, що наразі вони з січня стоять на Карибах. Яхтсмени поки не радять йому йти до Бразилії, тому що навіть на відстані 200 кілометрів від берега один човен переказує іншому про яхту, що проходить повз, і пірати можуть напасти на мореплавців. Поки в цьому регіоні зберігаються такі умови, Сергій планує пройти Панамський канал, а вже потім планувати подальший маршрут.

— Ми проходили, напевно, найнебезпечнішу ділянку — між Філіппінами, Малайзією та Індонезією, це саме той проміжок, де проходить все небезпечне. Ми там стояли з німецькою парою в марині [стоянка яхт, — Ред.] - через два тижні їх убили саме в цьому регіоні. Тому це дійсно небезпечно. Тоді, в тому регіоні, я йшов high performance [у режимі максимальної продуктивності, — Ред.], Зв’язувався з береговими службами і йшов цією ділянкою на максимальних швидкостях, які я міг пройти. Ми її за добу пройшли. Я думаю, що це було нормальне рішення — ми не трималися близько до берега, ми йшли далеко і на великій швидкості.

Сергій Герман каже, що під час навколосвітньої подорожі навчився приймати світ таким, який він є, та не намагатися змінити його під себе. Ментальна та культурна різниця між людьми в різних частинах світу може бути настільки великою, що зрозуміти мотиви їхніх вчинків іноді неможливо, тому їх слід приймати як даність, говорить чоловік. Щоб відправитися в навколосвітню мандрівку такого формату слід позитивно налаштуватися та не бути поганцем, каже Герман:

— Потрібно бути досить сміливим, щоб перекреслити все своє життя, яке було донині. Тому що в будь-якому разі це буде період «до» і «після», тому що, найімовірніше, все, що було «до», зберегти не вдасться. Це буде зовсім інший уклад життя, і нічого, що у вас було «до», не залишиться.

-Ц е була насправді моя дитяча мрія. Коли був маленьким, мені було це цікаво, але я ще не знав, на чому це буду робити. Коли тримав у руках глобус, мене завжди приваблювала можливість виїхати з одного місця і повернутися в село з іншого боку. Потім мультфільм «80 днів навколо світу» додав оливи у вогонь. У 2006-му році добряче так «залив оливи» фільм Юеана Макгрегора і Чарлі Бурмена Long Way Round. Я побачив, як вся ця подорож організовується зсередини, вони відзняли дуже шикарний матеріла для Discovery. Ну і все — я прийняв рішення і навіть написав собі листа, що чого б це мені не вартувало, я здійсню свою дитячу мрію і проїду навколо світу, і почав готуватися для цього, — розповідає мені Валерій Кришень, який до тоді до свого листа-обіцянки поклав один долар на вдачу.

За цей долар чоловік планував купити собі пляшку пива, коли перетне фінішну пряму після повернення з навколосвітньої подорожі. Лист разом із купюрою він заламінував, заховав серед документів та відправив з Києва у село на Полтавщину, до своїх батьків. Точної дати, коли він поїде у подорож, Валерій не зазначив — тільки написав, що «найближчим часом». Валерій каже, що для підготовки до своєї навколосвітньої подорожі йому знадобилися чотири роки. Кришень став першим українським мотоциклістом, який проїхав навколо світу наодинці та без зупинок.

Він виїхав із Києва 20 серпня 2010-го та повернувся на місце, з я кого стартував — Контрактову площу — 23 червня 2011-го. Під час своєї подорожі він подолав понад 60 тисяч кілометрів. Свій маршрут Валерій Кришень розпочав із України, потім поїхав до Росії, потім до Казахстану. Звідти він планував поїхати в бік Монголії, але в Казахстані мотоцикліст зламав ногу. Це було важким моментом навколосвітньої мандрівки, пригадує Кришень.

— Складніше було вирішити, що робити далі - чи їхати далі зі зламаною ногою з гіпсом, чи повернутися додому. Я не міг зрадити своїй дитячій мрії, тому мусив рухатися далі. Уже через два тижні, як мені наклали гіпс, я їхав з цим гіпсом на мотоциклі.

З Казахстану він доїхав до Владивостоку, згодом — поромом до Південної Кореї, а звідти літаком до Сполучених Штатів. Проїхавши по багатьом штатам, він спустився вниз до Мексики, потім до Гватемали, проїхав через усю Центральну Америку, а потім перетнув кордон між Панамою та Колумбією. Саме там він ледве не потрапив за грати — через непорозуміння він не оформив собі колумбійську візу. Після втручання і посольства, і Федерації мотоциклетного спорту, його залишили на волі.

— Далі переїхав в Еквадор, потім Перу, Болівія, Чилі, потім Аргентина, вниз — практично до Ушваї. Але до самого Ушваї не доїхав, бо вітер був сильним, мене звалило, я вирішив далі туди не їхати. Потім піднявся вгору по Атлантичному узбережжю Аргентини, потім в Парагвай, звідти до Бразилії, і з Бразилії планував до Африки, але не вистачало ні грошей, ні часу — я вже з мотоциклом полетів до Португалії і звідти вже Європою повернувся додому.

Валерій Кришень каже, що наодинці йому ніколи не сумно. Він міг розмовляти сам із собою, читати або слухати книжки, слухати музику або спілкуватися з людьми, яких він зустрічав під час навколосвітньої подорожі.

— Єдине, від чого я втомлювався, — це від отримання інформації. Мозок реально був перенасичений інформацією вже після шести місяців. Через сім-вісім місяців я вже почав потихеньку завивати. Мені вже були не цікаві ані Париж, ані щось інше. І я зрозумів, що я вже перенасичений інформацією, красотами, враженнями. Тому я важко уявляю людей, які можуть подорожувати роками — як на мене, це дуже складно. Мені такий формат не підходить. Давав очам відпочити, давав можливість попрацювати уявленню, а не так, щоб я спостерігав за чимось, читав більше. Якщо кудись приїжджав, то намагався нікуди не ходити і думав, як я повернуся додому і з'їм велику миску борщу і оселедця під шубою, дуже скучив за цими харчами і сушеною рибою.

Одним зі складних етапів своєї подорожі він називає переїзд солончаку Уюні в Болівії. Через брак кисню на висоті понад трьох тисяч метрів штовхати мотоцикл в мокрій глині - неприємна забавка, пригадує Кришень. Чоловік там застрягав і декілька разів втрачав свідомість. «Кайфовими» відрізками маршруту Валерій називає Мексику, Корею, Еквадор. В деякі країни він зараз постійно повертається, проводячи там мотоциклетні тури. Загалом, щоб їхати мотоциклом навколо світу, потрібно добре розбиратися в цьому транспорті, вміти його полагодити, грамотно їздити та правильно розраховувати свої сили (а саме — їхати певну кількість кілометрів, щоб не стояти на місці, але щоб і не втомлюватися).

Для Валерія комфортною була їзда на відстань 500−600 кілометрів на добу. На саму мандрівку 32 тисячі доларів йому надала Федерація мотоциклетного спорту України. Готелі не входили до його бюджету, та щоб повністю відчути атмосферу місця, де він тоді перебував, чоловік ночував просто неба. Із собою в нього був повний комплект необхідного обладнання для такої ночівлі: намет, спальний мішок, каремат, примус, розкладний стільчик.

— Я маю кілька своїх правил, [одне з яких] ніколи не ставити намет поблизу людей. Хоча я люблю людей, і вони мене так само, але краще уникати людних місць або місць, де до тебе можуть прийти гості, тому що не завжди люди ходять в гості просто так — вони приходять, тому що їм сумно, бо вони випили, або щоб знайти ще щось випити. Це стосується не тільки таких країн, як Росія, Казахстан або Україна, але й інших куточків нашої планети. Якщо це Росія, то це глибока тайга, щоб мене ніхто не помітив. Якщо це Казахстан, то десь глибоко в степу, щоб ніхто мене не бачив з дороги. Якщо це якась Латинська Америка, то це джунглі, щоб мене ніхто не бачив, не помітив хтось з людей, які ходять за дровами або на полювання.

Валерій Кришень каже, що де б ви не були і яка б проблема у вас не з’явилася, завжди знайдуться люди, які допоможуть. Він це пояснює тим, що мандрівники — це така каста людей, яким завжди допомагають. Якщо, звісно, ви не нахабнієте.

— Потрібно бути абсолютно відкритим, щирим, відвертим, позитивним. В моїй книзі я навіть написав: «Посміхайся світу, та світ посміхнеться тобі!». Ця фраза не моя, але я її використовую, і це моє життєве кредо, я рекомендую його використовувати в усіх інших випадках і вірити у себе, бо без віри в себе нічого не вийде.

До того ж практично всюди можна зустріти своїх співвітчизників, навіть у дуже віддалених куточках світу.

— Коли я в Аргентині шукав кордон із Парагваєм, треба було знайти митницю. Але я ніяк не міг її знайти, зупинився на вулиці і запитався у прохожого, як проїхати до Парагваю. Він мене українською мовою запитав: «Хлопче, ти звідки?». Це була приємна зустріч.

Після повернення з навколосвітньої подорожі Валерій Кришень зробив паузу в їзді на мотоциклі на далекі відстані. Згодом він одружився, потім з’явилися діти, та мотоподорожі відійшли на другий план. Наразі він замислюється, аби здійснити навколосвітню подорож із невеликою групою з кількох людей, але проїхати вже іншим маршрутом. Тим, хто мріє про навколосвітку, Валерій Кришень радить просто почати щось робити в цьому напрямку:

— Як мінімум слід відкрити карту, намалювати маршрут, запланувати день старту і кожен день робити хоч щось, щоб можна було поставити «галочку», і тоді, я впевнений, складеться пазл. Якщо коротко — кожен день щось робити для своєї мрії. Вона може не здійснитися за місяць, другий, п’ять чи рік. Мені знадобилося для цього чотири роки, щоб я зміг поїхати, але я кожен день щось для цього робив.

Учасники гурту Фолькнери Ярина Квітка та Володимир Муляр обрали для своєї навколосвітньої подорожі велосипеди. Ярина каже, що після знайомством з Володимиром вони їздили в невеликі подорожі саме цим видом транспорту (наприклад, в Абхазію). Для неї велосипед — це свобода, економія коштів, екологічний вид транспорту, а також можливість самотужки обирати маршрут.

Адже велосипедом можна їхати трасами, дорогами, польовими стежками та велодоріжками. Жінка пригадує, що півсвіту на велосипеді вони вирішили проїхати у 2014 році. З Києва до Сіднею вони добралися за 17 місяців. В Австралії вони зрозуміли, що легко можуть подолати й наступні півсвіту.

— Але у нас сталися певні обставини — передчасне народження дитини — і ми звернули трохи в інший бік, знову повернулися в Азію. Але мрія про навколосвітку нас не покидала. Тепер ми її здійснюємо — ще півсвіту, — але невеликими етапами. Вже проїхали з дитиною двічі по півроку кількома країнами. Малому зараз три роки, і він вже відвідав 19 країн, і завтра ми стартуємо ще в одне продовження, але цього разу буде досить коротка мандрівка — десь півтора- два місяці Європою. На зиму ми плануємо перелетіти в Південну Америку і підкоряти американські континенти.

Поки найдовший етап подорожі - з України до Австралії, а згодом до Азії - тривав протягом трьох років. Ярина розповідає, що з Азії вони планували переїхати до Канади, але їм не видали віз. Після того, як вони повернулися в Україну, мандрівники почали рухатися в протилежному напрямі - по Європі проїхалися до Африки, Тунісу.

Наразі ця навколосвітня подорож із мандрів переросла і в роботу — Ярина та Володимир ведуть блог Двоколісні хроніки на YouTube, який став свого роду тревел-реаліті-шоу. Його також показують на одному з телеканалів України. Ярина розповідає, що коли вони їхали з України до Австралії, цей етап мандрівки був досить аскетичним. Вони взяли приблизно дві тисячі доларів — ці гроші витрачалися переважно на візи та їжу.

— Насправді, коли ми їдемо, ми ще й працюємо: виступаємо на вулицях, ставимо капелюха, і нам кидають люди гроші, ми придумуємо собі якусь роботу, статті пишемо. Зараз із телеканалом співпрацюємо, робимо листівки і продаємо їх, фотографії, завжди можна щось придумати. Такі мандрівки, коли мало грошей — це свого роду креатив, і ти починаєш придумувати, як викрутитися з тієї чи іншої ситуації. Це велика авантюра, але особисто для мене вона цікава.

Ярина Квітка каже, що в них із чоловіком був принцип — жодних готелів до Австралії. Вона може пригадати тільки один раз, коли вони ночували в готелі, і це була екстремальна ситуація з холодом та дощем. Навіть ночівля при -8 °C у наметі в таку категорію не входить, твердить Ярина. Вона пригадує Іран, де вони перебували протягом двох місяців. Там пара витратила дуже мало коштів.

Практично щовечора їх запрошували до себе в гості інші люди, щоб вони в них заночували, тому що українці були їм дуже цікаві - через закритість країни іранцям цікаво спілкуватися з іноземцями. Вечорами вони накривали пишні столи, розважали танцями та розмовами. Запам’яталася через свої правила і азійська М’янма — за тамтешніми нормами, туристи мають ночувати тільки в готелях, а не на вулиці.

— Щовечора до нас приходила поліція. Часто це приходили якісь чувачки в шортах і з голим торсом, п’яні, і казали: «I'm Myanmar policeman, ви не маєте права тут ночувати, тут небезпечно». А ми десь у полі ночуємо, в наметі. Починалися якісь розбірки, приїжджала насправді поліцейська машина, нас везли кудись у відділки, і ми вже ночували в їхньому відділку, і щовечора у нас були такі приколи.

Вже згодом у Ярини та Володимира з’явився спонсор — сайт з бронювання житла та готелів, — і час від часу проект надавав можливість безкоштовно проживати в номерах.

— Але це теж прикольний момент, коли ми сьогодні ночуємо на березі океану, а завтра в п’ятизірковому готелі як VIP-гості, тобто такі цікаві контрасти. Зараз, коли Двоколісні хроніки — це вже наш лайфстайл і по суті робота, то час від часу ми зупиняємося чи в апартаментах, чи в готелях, чи в гестхаузах, аби монтувати відео.

Із народженням сина Марка подорож також змінилася, каже Ярина Квітка. Дитина автоматично стала капітаном команди, адже вони більше залежать саме від ритму хлопчика. Коли пара їхала вдвох до Австралії, то в подорожі було багато екстриму (наприклад, ночівлі в наметах при мінусових температурах) — наразі такого немає, і їдуть вони повільніше.

Ярина зізнається, що разом із чоловіком вони ніколи не були гонщиками і не намагалися проїхати максимальну відстань, адже це мандрівка задля власного задоволення. В середньому по рівній дорозі вони проїжджали близько 70 кілометрів на день; зараз, із дитиною — це 40−45 кілометрів щодня.

— Все одно нам потрібно кілька разів на день зупинятися, погратися, погупати якогось м’яча, поплавати в морі або озері, побавитися на майданчику, навіть походити в садочок. У нас бувають такі моменти, коли місце нам дуже подобається, і ми приходимо в садочок і питаємося, чи можемо ми тут побавитися, щоб у нього розширювалося коло спілкування з іншими дітьми. Я не скажу, що це добре або погано, важко чи легко, це просто по-інакшому.

Для Ярини складно виокремити країну, куди вона б хотіла повернутися. Дівчина каже, що вона ностальгує та хоче повернутися в кожну, де вони вже побували:

— Минулого року — і зараз ми продовжуємо — ми їздили Європою. Європа, звісно, красива, така вся вишукана, елегантна, вилизана, але ми дуже сумуємо за всім цим трешем Південно-Східної Азії, за цим колоритом і напівдикістю. Дуже хочемо нарешті поїхати в Південну Америку, щоб теж побачити на власні очі, що ж там таке. Я думаю, це така моя натура, моє покликання. Це якесь особливе відчуття, коли ти їдеш — просто їхати, і все. Це дуже-дуже кайфово.

-К оли наближаєшся до 40 років, починаєш розуміти, що крім роботи і сім'ї хочеться чогось більшого. Може, це і не місія, але щось таке, що ти будеш згадувати, сидячи в кріслі біля каміна. Тому кілька років до цього я переглядала деякі варіанти: ми [з чоловіком] розглядали і круїз на лайнері, і подорож на велосипедах, і подорож на яхтах. Але нас надихнули хлопці з Москви — Радули, — які в 2011—2012 роках були в навколосвітній подорожі на автомобілі.

Маріанна Гавриленко разом зі своїм чоловіком Віталієм Танцюрою поїхали у навколосвітню подорож на машині у вересні 2015-го, а повернулися в жовтні 2016-го. Загалом подружжя відвідало за той час 51 країну. Вся мандрівка була поділена на три етапи: європейський, американський та азіатський. Пара проїхала 66 тисяч кілометрів. У них в родині навіть існує байка щодо планів на мандрівку навколо світу, каже Віталій:

— Десь років 20 тому (може, навіть 25) мені моя дружина, їдучи в автомобілі ВАЗ-2104 на той момент, сказала: «Дорогий, я б з тобою їздила і їздила, їздила і їздила!». Так ось, мораль цієї байки така — бійтеся своїх бажань. Рік в автомобілі - це, з одного боку, дуже цікаво; з іншого боку, моторошно важко; з третього боку — шалено пізнавально. Насправді, цілей у проекту було три: це десь спортивна — за певну кількість часу подолати якусь відстань на автомобілі без сторонньої допомоги; туристична, тобто пізнавальна; і пропаганда України за маршрутом слідування.

Маріанна підтверджує, що, крім цілей для себе, вони хотіли розповісти більше про Україну і те, що в ній на той момент відбувалося, громадам українців в інших країнах та діаспорам. Для цього свій автомобіль Віталій та Маріанна навіть розмалювали в кольори національного прапору.

За словами Маріанни, у порівнянні з іншими відрізками подорожі, в Європі було як в санаторії: невеликі відстані, гарні дороги, смачна їжа та доброзичливі люди. Але навіть там з ними трапилася курйозна ситуація, коли вони захотіли зняти з дрону площу перед собором Святого Петра у Ватикані.

— Віталій почав розкладати дрон для зйомки, але весь цей час за нами пильно спостерігали якісь люди. І коли Віталій розклав дрон, вони почали підтягуватися до нас. Я помітила, що щось не гаразд, бо занадто багато людей в однаковій уніформі почали до нього підходити. Його скрутили, забрали дрон і відвели в поліцейське відділення. Як виявилося, ми вирішили познімати цю площу з дрона в той момент, коли там мала бути проповідь папи. І нас сприйняли як загрозу національній безпеці для життя папи, і подальшу проповідь ми сиділи і слухали з поліцейського відділення.

Маріанна розповідає, що складнощі в них розпочалися, коли вони відправили автомобіль до Південної Америки та почали рухатися цим континентом. Жінка пригадує, що на заваді їм ставали і спека, і тварини, і змії, і пустеля, якою вони довго їхали, та поломка автомобіля в Гондурасі, який вони ремонтували протягом півтора місяця:

— Коли ми приїхали, багато моїх друзів мене запитували: «Ну як там, як закордон?». Я кажу: «Насправді ми не цінуємо того, що у нас є. Україна — прекрасна країна, у нас дуже хороша земля, хороші люди, розвинена інфраструктура, і для того щоб порівняти, як живемо ми і як живуть інші країни, достатньо приїхати в Південну Америку і зрозуміти, як прекрасно ми живемо». Наприклад, у Гондурасі в принципі немає запчастин для автомобіля Тойота, як, в принципі, в Аргентині та інших країнах Південної і Центральної Америки. Тому нам довелося це все замовляти в Україні, і це все приїхало посилкою в Гондурас, і тільки тоді ми змогли поставити ці запчастини.

Окрім комах та змій, однією з небезпек були хвороби. Маріанна каже, що перед навколосвітньою мандрівкою вони зробили дев’ять щеплень від стандартних недуг, що притаманні Азії та Південній Америці. Проте не від всіх хвороб є вакцини. Наприклад, під час їхньої подорожі Південною Америкою вирувала епідемія вірусу Зіка. На кордонах кількох країн Маріанну та Віталія попереджали про небезпеку та перекладали відповідальність за їхнє життя і здоров’я на самих мандрівників.

— Звичайно, [також небезпеку становлять] бандити. Але у нас не було небезпечних ситуацій, коли на нас нападали або нас намагалися пограбувати. Але ми знаємо, що перед нами йшли туристи на автомобілі, і у них були такі ситуації. І відразу після нас, через два-три тижні, знайшли австрійських туристів у горах Аргентини розстріляними. На кордоні Еквадору і Колумбії постійно такі перестрілки відбуваються, і нас попросили, коли ми були в посольстві в Бразилії, деякі області обов’язково об'їжджати. А до Венесуели нас настійно попросили взагалі не їхати, бо є нюанси щодо безпеки і життя.

Серед кримінальних історій, в які все ж таки потрапляли мандрівники, Маріанна пригадує тільки ситуацію з дівчиною-наркокур'єром. Вони з Віталієм перепливали з Колумбії до панамського Колону, і серед пасажирів була ця дівчина — вже у порту в Панамі на них чекав спецпідрозділ поліції з боротьби із наркотиками, який і затримав наркокур'єра після обшуку яхти. Маріанна вдячна, що на них чекала поліція, а не мафія. Віталій зізнається, що не зважаючи на деякі історії, які з ними трапилися, він ніколи не жалкував, що вирушив у навколосвітню мандрівку.

— Але були різні ситуації, були і ночівлі з озброєними охоронцями в Центральній Америці. Там, де в принципі немає влади, там багато зброї і зупинятися просто так, у лісі, ризиковано. Тому, як правило, заїжджали на заправку — там і помитися можна, з одного боку; з іншого боку, вони там всі з рушницями стоять, і «всім щастя». Не шкодував, завжди було цікаво; може, це було навіть десь на межі безглуздості.

Серед екстремальних ділянок подорожі Віталій пригадує так звану Дорогу смерті у Болівії. Хоча там і небезпечно, але з іншого боку, це було дуже цікавим. Він каже, що це його притягувало більше, ніж європейські автобани. А щоб зрозуміти, що на планеті залишилися місця без людей, слід потрапити в пустелю Гобі у Монголії.

Вона дуже некомфортна для мандрівки — денна температура влітку там досягає 60 °C, а вночі стовпчик термометра може опускатися дуже низько, зимою там інколи буває -50 °C. Маріанна вже згодом каже, що на той момент вони були настільки божевільними, що навіть не подумали про небезпеку, яка може на них чатувати у пустелі Гобі. На сьогодні жінка впевнена, що на такі небезпечні переходи слід відправлятися хоча б двома машинами.

— Мені було шалено цікаво в Монголії, хоча ми їхали дві доби по пустелі Гобі і не зустріли жодної живої людини і жодного транспорту, що рухається назустріч, — пригадує Віталій. — Ми бачили юрти і верблюдів далеко на горизонті. Але в той момент, коли ми їхали, нам було важко. Температура, пустеля… Ми були заряджені на тиждень на автономність, і водою зокрема, але все одно є нюанси. Мені було, з одного боку, цікаво, з іншого боку — боязно.

Мандрівники на власні очі також побачили, як змінюється клімат. Маріанна розповідає, що в Південній Америці споглядала, як на кордоні Аргентини та Чилі - в районі Кордельєр — танув льодовик, вік якого міг сягати багато тисяч років. Вони стали свідками, як від нього відколювалися величезні брили, що падали у воду. Хвиля від них відкидала човни з людьми, які хотіли роздивитися таїння поближче.

— І ось ці талі води, які бачили ще мамонтів, зараз наповнюють низинки гір і утворюють гірські озера. І вода там крейдяно-бірюзово-блакитна. Це те, що було дуже багато років тому, але зараз тане і знищується, і майбутнє покоління може цього монументального вже і не побачити.

Щодо людей пара каже, що їх усюди гарно зустрічали. Однак особливо теплі прийоми їм влаштовували в Південній Америці. По-перше, мандрами на автомобілі в Європі нікого не здивуєш, а для Південної Америки така подорож є ексклюзивною, зокрема і через її вартість для місцевого населення, яке переживає недобрі економічні часи.

Також в цій частині світу проживає діаспора, предки якої виїхали з України ще на початку минулого століття. Тому для них Україна — немов прабатьківщина та витоки їхнього роду. Віталій Танцюра пригадує містечко Прудентополіс у Бразилії, там 80% населення називають себе українцями:

— Там дуже багато українців, там є кафе Варенична, там є музей Тараса Григоровича Шевченка, там є українська церква, де служби проходять українською мовою. Для нас це було відкриттям. Ми випадково туди і потрапили: ми їхали- їхали, зупинилися десь на заправці спати, вранці прокидаємося, а біля нас стоїть німець. Ми розговорилися з ним, сказали, що з України, і він нам розповів, що за десять кілометрів є українське село. І так ми туди потрапили, там стоїть готель Буряк, там навіть є дитячий колектив Веселка (по-моєму, [так він] називається). І вони танцювали наші танці, зокрема гопак, в українських костюмах. Навіть дітей виховують у цьому соціумі, що вони українці. Хоча діти, які там танцюють, далеко вже на українців не схожі, тому що вже кілька разів наші емігранти з місцевим населенням переженилися.

Іноді Віталію та Маріанні доводилося змінювати маршрут. Наприклад, за планом вони хотіли проїхати через Китай, однак потрапити туди подружжя не змогло через велику вартість ввезення власного автомобіля та документальну тяганину. Також приблизно через ті ж причини вони відмовилися їхати по В'єтнаму, Таїланду, Лаосу та М’янмі. Тому вони проїхали від Владивостока до озера Байкал, згодом виїхали на Монголію, звідти знову до Росії, потім Казахстан, Узбекистан. Однак у Туркменістан їх не пустили, розповідає Віталій:

— Як виявилося, — і для нас це було новиною — це одна з колишніх 15 союзних республік, яка для всіх ввела візовий режим. У нас не було візи, і ми навіть виїхали з Казахстану в напрямку Туркменістану, ми доїхали до кордону, і перший прикордонник почав питати, де наше запрошення, «чого ви сюди їдете, якщо нічого немає, розвертайтеся і їдьте додому».

Віталій Танцюра каже, що загалом ця подорож коштувала їм 50 тисяч доларів. Найдорожчою статтею їхнього кошторису був саме автомобіль. Тільки відправлення машини з одного континенту на інший вартувало від трьох до п’яти тисяч доларів. Також кілька у кілька тисяч обійшлося ввезення автівки до Бразилії. Кошти йшли й на її ремонт. Вони економили на готелях — багажник машини був переобладнаний таким чином, що пара могла зручно спати всередині.

Іноді подружжя з Дніпра знімало хостел або використовувало так званий каучсерфінг — сервіс для туристів з безкоштовною ночівлею, яку надають звичайні люди в інших країнах. Час від часу їм навіть доводилося економити на харчах. Однак коли приїжджали на узбережжя з різноманітними морепродуктами та рибою, то вже їли таких делікатесів досхочу. Віталій каже, що іноді в подорожах виникали й конфлікти між ним і Маріанною:

— Коли двоє людей ділять квадратні метри в одному місті і зустрічаються на 10−12 годин, з яких 8 сплять — це один варіант. І то — вони сваряться, розлучаються. А тут 24 години на добу, салон автомобіля, 365 днів на рік, різні зовнішні ситуації відбуваються. Мало того, що всередині є якісь нюанси, але є ще й зовнішні чинники: дорога, виснажливі митниці, постійно змінюється мовне середовище. Обмеженість простору, з одного боку; з іншого боку — це все- таки вимотує. Це спорт, це не прогулянка. Прогулянка набридла, «оп» — і пішов додому, ліг у ліжечко. А тут такого не буде, це спорт і треба добиватися результату.

Ані Віталій, ані Маріанна поки що повторювати навколосвітню подорож не хочуть, навіть за іншим маршрутом. Маріанна каже, що це дуже складно фізично, морально, організаційно та навіть соціально. Наприклад, коли вони вирушили у подорож, у Маріанни були два бізнеси. Після повернення до України, через її постійну відсутність у жінки нічого не залишилося. Тому наразі пара розглядає тільки короткі подорожі на кілька тижнів або місяців.

— Я вже точно знаю, що буду в Африці в січні на автомобілі, ми вже купили квитки, слава богу. Але це вже буде на орендованому автомобілі, тобто ми не будемо тягти свій автомобіль туди. Відповідно, це буде вже в якійсь групі таких самих божевільних, як і ми.

Однак спогади про навколосвітню подорож ні Маріанну, ні Віталія не полишають. Навіть види за вікном автівки в Україні нагадують їм про той час:

— Їдемо, і тут: «А пам’ятаєш, які поля були в Бразилії чи Аргентині?»

Ірина Лопатіна /Радіо НВ

Теги: Навколосвітня подорож Репортаж НВ Радіо НВ