Повна версія

Кожен день стикатися з померлими - для деяких людей це професійний обов'язок, про особливості якого найчастіше відомо тільки їх колегам.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна поспілкувалася з людьми, які за службовим обов'язком "працюють зі смертю".

На тему смерті в суспільстві накладено табу. Говорити про неї людям важко, тим паче, якщо мова йде про їхню власну смерть або смерть близьких та родичів. Не багатьом притаманне філософське сприйняття моменту відходу, - наприклад, відомий фізик-теоретик Альберт Ейнштейн говорив так: "Я навчився дивитися на смерть як на старий борг, який рано чи пізно доведеться оплатити". Однак я не втручатимуся в інтимну світоглядну площину та не повчатиму, як слід по- філософські відноситися до смерті - не маю права.

Для мене ця тема також важка - я не є винятком серед інших. Проте є багато тих, хто практично щодня зіштовхується зі смертю через свою професію та роботу, - я надам голос людям, які супроводжують померлих від моменту їхньої смерті до моменту погребіння.

Лікарі, працівники ритуальних агенцій, виробники трун, танатопрактики та працівники крематорію - саме вони розповідатимуть, як потрапили на цю роботу, як змінилося їхнє ставлення до життя і смерті, що найважче в їхній професії та які існують міфи навколо неї.

Як і при народженні, так і при смерті людина спочатку потрапляє до рук лікарів. В залежності від місця смерті - вдома чи в лікарні, її виду - насильницька чи природна, обставин людиною займаються патологоанатоми або судово-медичні експерти.

Жовта будівля кафедри судової медицини Національного медичного університету імені Богомольця розташована практично в центрі Києва. В одному з навчальних кабінетів, в якому на підвіконні та шафах стоять сосуди із органами, кістками та ембріонами, судмедексперт Олена Федорова приймала залік у студентки.

Через мляві та невпевнені відповіді дівчини щодо її правового статусу при виклику на місце злочину, Олена Анатоліївна просить ту підготуватися краще та прийти ще раз. Сама жінка у судовій медицині пропрацювала вже понад 30 років. Вона каже, що тим, хто мріє про роботу судмедексперта, потрібно бути стійким до стресу та безперервно вчитися, в тому числі й через появу нових видів травм:

— Треба визначитися, чи здатен ти зберегти всі свої якості, якщо на тебе будуть тиснути. Бо тиснуть постійно. Я впевнена, що дев’яноста відсоткам наших колег загрожують. То чи будеш ти згодна, чи витримаєш ти це, тому що в мене були такі випадки - я готова була йти до кінця. Але потім мені сказали: “[А] [як]що, не дай боже, ось ці люди будуть погрожувати життю твоїх дітей, а не тобі?”. І тут я осіклася, тому що я готова була йти на смерть за свої переконання, але я не готова була жертвувати дітьми.

Олена Федорова розповідає, що більшість людей вважає, що судові медексперти працюють тільки з померлими. Однак більша частина їхньої роботи пов’язана з живими людьми, - наприклад, побитими чи зґвалтованими. На професійному жаргоні судмедексперти називають це “експертизою живих осіб”.

— Незважаючи на те, що я працюю все життя із експертизою живих осіб і експертизою трупів, це морально дуже тяжко. Нормальній людині не може подобатися робити розтини. Але ми мотивуємося тим, що ми хочемо знайти істину та допомогти або родичам, або слідчим. Там, де людина померла, ясно, що ми не можемо підняти її з могили. Але все ж таки ми могли довести факт вбивства, факт зґвалтування, тобто ми могли допомогти хоча б родичам добитися якоїсь справедливості.

Судмедексперт Олена Федорова спочатку хотіла бути епідеміологом та розробляти вакцини, однак при першому вступі до медуніверситету їй не вистачало балів. Після невдалого вступу вона пішла влаштовуватися на роботу на факультет Полтавського стоматологічного інституту, але там їй відповіли, що, мовляв, залишилися тільки "погані" місця. Найгіршим назвали кафедру судової медицини, яка для дівчини була чи не найліпшим варіантом, пригадує вона, - напередодні Федорова прочитала підручник із судової медицини, який дуже її вразив.

— До 17 років я не стикалася з поняттям “смерть”, я не була на жодному похованні. Це було цікаво прочитати - прямо як художню літературу. Тим більше, я побачила, що можна допомогти родичам померлих, загиблих, встановити істину. А ще, коли я була дитиною, я дуже коливалася - мені дуже хотілося бути лікарем і хотілося працювати в правоохоронних органах. І саме судова медицина зайняла золоту серединку.

Олена Федорова розповідає, що, коли вона потрапила вперше до моргу і її завели до секційного залу, їй взагалі не було лячно. Вісімнадцятирічній дівчині була цікава будова людини - дівчина відразу розпізнала на тілі трупні плями. Така завзятість до роботи та захопленість підкупили керівництво, і її прийняли на роботу.

Згодом Олена Федорова все ж таки вступила до медвишу, продовжуючи мріяти про кар’єру епідеміолога. Але вже на практиці, після третього курсу навчання, вона зрозуміла, що здебільшого буде ходити та перевіряти якість їжі в школах та кафе, тому цікавість до предмету згасла, і вона повернулася до судової медицини.

Жінка каже, що професія судмедексперта дійсно цікава для тих, в кого аналітичне мислення та любов до логічних задач. Проте від емоцій родичів жертв злочинів не завжди вдається дистанціюватися:

— Дуже часто ти переймаєшся емоційно саме нещастям цих людей. Дуже часто стається, що ти прокручуєш в голові. В мене були такі експертизи, що, доки я їх не завершила - на виконання експертизи місяць дається, - я весь місяць прокручувала все і через мозок, і через серце. Це у більшості експертів так відбувається.

Олена Федорова згадує один із подібних випадків, який стався з нею в Одесі, на той час ще молодим фахівцем. Її викликали на вбивство одного чоловіка, якого знайшли на ліжку обличчям донизу. На волосистій частині його голови вона нарахували близько 13 невеличких ран, дивно розташованих у різних напрямках.

Судмедексперт була впевнена, що чоловік загинув внаслідок удару важким предметом по голові. Після огляду його столярних інструментів і шафи з посудом, нічого подібного в помешканні вбитого правоохоронці не знайшли.

— Це якраз такий випадок, коли я приблизно місяць десь ходила вдома, думала над цією експертизою. Я навіть зробила, коли досліджувала тіло в морзі, смужку з паперу, намалювала ті рани, як вони розповсюджувалися. З такою просторовою розгорткою ходила і на роботі, і вдома, і чоловік вже думав, що я трошки мізками тронулася. Ніяк я не могла зрозуміти. Але я розуміла, що [вдарили] одним предметом якимось.

Через місяць дільничний приніс Федоровій кришталеву попільничку вагою більше одного кілограма у вигляді квітки з асиметричними пелюстками. Коли вона приклала смужку із замальовками ран до знайденої на балконі вбитого попільнички, то нанесені на папір сліди ідеально співпали - найперше припущення судмедексперта було вірним. Увага до найдрібніших деталей не раз допомагала знайти злочинців.

Наприклад, непритаманно дорога білизна на знайденому мертвим з першого погляду безхатьку стала зачіпкою до розгадки кількох вбивств на Вінниччині. В ході слідства виявилося, що до злочинів причетна багатодітна матір, якій допомагали чинити вбивства її малолітні діти.

Найважчими морально для Федорової залишаються вбивства дітей - жорстокість їхніх матерів жінці зрозуміти неможливо. За її словами, це було тяжко як на початку її роботи судмедекспертом, так і після 33 років в судовій медицині:

— Дуже часто питають: “Чи боїтеся ви працювати із мертвими?”. Я не боюся смерті як явища, я боюся того, що людина може зробити з собі подібною людиною, я боюся жорстокості не по відношенню до себе, а у соціально-суспільному аспекті. Це дуже жахливо, коли одна людина може позбавляти життя іншу свідомо. Коли виношують такі замисли, ще й катують - все це дуже важко зрозуміти.

Робота судмедекспертом овіяна багатьма міфами та забобонами. Олена Федорова жартує, що самі судмедексперти розвіюють деякі з них. Наприклад, в Одесі існувало повір’я, що дівчина не вийде заміж, якщо буде ходити по воді з покійника. Але у морзі під час роботи із тілом постійно ллється вода. Проте всі жінки-судмедексперти знайшли собі чоловіків, сміється Федорова.

До речі, останнім часом жінки все більше цікавляться професією судмедексперта. За словами Олени Федорової, їм потрібно бути готовими щонайменше до ненормованого графіку роботи, а іноді навіть до того, що доведеться брати власних дітей, наприклад, на виїзди на бунти у в’язницях.

— "Як? Ви же жінка!" - це найчастіше питання. В професіях немає якоїсь гендерної ознаки. Робота дуже важка, дійсно, вона важка морально. Вона дуже буває важкою фізично, бо якщо ти працюєш у великому місті, то в тебе є помічники, санітари, які допомагають (і повинні допомагати); якщо ти працюєш десь в райцентрі, там може не бути санітарів. То тобі доведеться робити все це самому - мені доводилося тягати тіла по 120 кг. Після того в 40 років в мене виникли величезні проблеми із хребтом. Практично у всіх наших колег, хто працює у морзі, дуже великі проблеми із ногами, кістками, хребтом.

Судмедексперт Олена Федорова твердить, що ця професія змінила її відношення до смерті та її сприйняття загалом:

— Ми вчили в школі по фізиці якості матерії, ми знаємо, що матерія не зникає - вона переходить з одного виду в інший. Душа - не душа, ментальне тіло- нементальне тіло, можна назвати це по-різному. Віруюча людина назве її “душа”, невіруюча скаже “ментальне”, “астральне тіло”. Мені і іншим моїм колегам абсолютно зрозуміло, що смерть фізичного тіла не означає кінець тебе як особистості.

Якщо говорити суто теоретично, то смерть - це припинення всіх життєвих функцій; однак людина обмежена у сприйнятті всього світу, проте після смерті є якійсь перехід - це погляд на смерть патологоанатома Людмили. За проханням героїні, її ім’я змінено. Ми спілкуємося анонімно, без позначення її місця роботи.

Вона відразу попереджає, що в неї своє бачення професії, яке може відрізнятися від звичайного. Ще з дитинства її цікавили точні науки, медицина, а також детективи. У 14 років Людмила подивилася польський фільм Знахар і захотіла стати хірургом. Спочатку було медичне училище, згодом - медичний інститут.

Однак так вийшло, що наприкінці 90-х їй запропонували займатися патологічною анатомією. Людмила погодилися і твердить, що патанатомія об’єднує і анатомію, і гістологію, і ембріологію, і навіть хірургію. В той же час вона не радить займатися цієї професією:

— Еще когда я в медучилище занималась, мы попросили нашего преподавателя по хирургии сводить нас в морг. Он отказался и сказал: "Девочки, хотите - идите сами". Мы пошли - осталась стоять только я. Действительно, это вскрытие стало некой экзотикой - санитар, который без перчаток достает это все… Особого эмоционального потрясения это вскрытие на меня не оказало, я спокойно отнеслась. Но, придя в патанатомию как врач, первое вскрытие изменило мое мироощущение. Представьте себе картину: несколько вскрытых тел, много крови. Потом, после этого, я вышла на улицу и смотрела, как же это все прекрасно вокруг, какая это жизнь, сколько цветов, сколько всего.

До речі, це хибне уявлення, що патологоанатоми мають справу тільки з померлими - вони займаються й діагностикою хвороб на основі отриманих під час біопсії тканин людини. У Людмили робочий час розподілений навпіл - між розтинами та діагностикою. Водночас вона твердить, що ті патологоанатоми, які здебільшого займаються дослідженням тканин, менше відчувають зміни у психіці через свою роботу.

За словами жінки, чимало її колег не можуть спокійно відноситися до своїх дітей. Банальний нежить сприймається як трагедія - вони знають, що на перший погляд несерйозна хвороба може іноді закінчитися смертю. Людмила говорить, що страх втрати затьмарював її любов до власних дітей, а професія жінки також стала й причиною змін у вихованні дітей:

— Когда я пришла в патанатомию, у меня был маленький ребенок. И было вскрытие, менингококковая инфекция, маленькая девочка погибла. Приходит ее мама (конечно, тяжелее всего общаться с родственниками), я рассказываю со своей стороны, что произошло, и она мне показывает фотографию этой девочки, очень красиво одетой, нарядно, на каком-то празднике. Плачет мама и говорит: "Вы знаете, если б я знала, что мой ребенок умрет, я бы разрешила ему абсолютно все". Вот это и изменило меня. Я своей дочери разрешала абсолютно все. Я своим детям разрешаю все: пускай рисуют обои, пускай ломают мебель, пускай ломают игрушки, но детей надо любить. И действительно, может быть, все им позволять, потому что, если вы их любить не будете, то кто их будет любить? Это, знаете, эта фраза стала для меня как триггером. Ну, соответственно, меняется отношение ко всему - можно вообще общаться с каждым человеком так, как будто видишь его последний раз, что больше ты этому человеку никогда ничего не скажешь.

Специфіка її місця роботи не дала їй зачерствіти, запевняє патологоанатом. Людмила говорить, що співчуває кожному та переймається цим. За її словами, хтось з колег намагається абстрагуватися, хтось сприймає це просто як роботу; однак їй все одно хочеться допомогти близьким померлого. Іноді людині просто потрібно, щоб з нею поговорили після втрати близького.

— У меня другая особенность - мне после вскрытия очень плохо, и такое впечатление, что я опустошена. На самом вскрытии - да, я отвлекаюсь. Я смотрю на это тело, насколько оно создано красиво, восхищаюсь красотой этого тела. Но после вскрытия - невозможно, надо идти гулять, надо восстанавливать свою энергию, где-то пройтись, где никого нет, по безлюдным улицам. Когда ты говоришь с родственниками, тоже пытаешься как-то их направить, потому что все, что происходит, не случайно.

Найрозповсюджений міф щодо цинічності патологоанатомів та їхньої здатності їсти біля тіл під час розтину - неправда, каже Людмила. Такого собі вона не дозволяє навіть у думках. До тіла слід відноситися із повагою, і приймати їжу біля померлих у морзі неетично, стверджує лікар. З тих же міркувань жінка завжди проводить розтин тільки у гумових рукавичках:

— Я только теперь поняла слова того хирурга, который сказал: "Если хотите в морг, то идите сами". Я так же отвечаю сейчас студентам, если они говорят, что хотят на вскрытие: "Вы уверены, что вы хотите на вскрытие?". Они по молодости не понимают, когда снятся не красивые места, не красивые цвета, а тела…

Патологоанатом Людмила говорить, що задоволення від своєї роботи вона відчуває тільки в тому, що може правильно встановити діагноз, навіть померлим.

Коли лікарі остаточно встановили причини смерті людини, їхня роль для неї назавжди закінчується - далі на тіло померлого вже чекають люди інших професій та зайнятості.

В Україні зростає кількість агенцій та підприємців, які надають ритуальні послуги. За даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, у 2017-му такі послуги надавали українцям майже 2,4 тисячі комунальних і приватних підприємств та окремих підприємців. Причому кількість приватних ритуальних організацій - у порівнянні з 2016 роком - зросла на 10%.

Відомство надало також офіційну цифру грошового об’єму ритуального ринку України: за весь 2017-й підприємства, які працюють легально, а не в тіні, продали вінків, трун і іншої атрибутики і надали послуг населенню із поховання померлих на суму 2,3 мільйона гривень.

Один з постійних атрибутів смерті та похорону померлого - це труна. Директор ритуальної фірми Вічність Степан Піряник, який самостійно виробляє домовини вже понад 15 років, твердить, що на них також є певна мода та традиції, в залежності від регіону України:

— В західних областях мода на дубові, на шестигранні, на добре полаковані . В Східній Україні більше на оббиті тканиною, зверху оббивка "темна вишня" - це для мужчин; оббитий темно-синій, голубий - це для жінок.

Це середній ціновий сегмент, де вартість труни не перевищує кількох тисяч гривень, однак все залежить від бажання та бюджету клієнта. Власник ритуальної фірми пригадує, що колись для ромів із Закарпаття вони виготовляли домовину з шухлядками зліва та справа, щоб туди покласти речі померлого.

Або труну у виді дивану, яку попросила виробити одинока пенсіонерка, щоб про всяк випадок вона вже стояла у неї в хаті. До речі, назви трун на сайтах компаній іноді дивують. Проте це спонтанний процес, каже Піряник:

— Найпершу шестигранну труну, яку ми зробили, ми привезли з Польщі, з міста Люблін. І я кажу: "Хлопці, зробимо таку труну?" - "Зробимо". Ну і ми рішили назвати її Люблін , щоб усі знали, що то ми привезли з Любліна. А потім зробили іншу модель: "Ну, як називати?" - "Ну, давай тоді називати Венеція , так?". "А третій - такій громіздкий, ну, давай Рим назвем", - ну і так пішло.

Степан Піряник розповідає, що потрапив до цього бізнесу випадково. В нього був столярний цех, що був розташований поряд із комунальним підприємством, на якому виробляли домовини.

— Люди, які ходили туди по труну, не знали, що тут не роблять труни. Чують просто, що станок працює, і питають: "Тут труни роблять?" - "Та нє, тут, за парканом", - кажу. І друга, і п’ята [людина приходять]. А потім думаю, - що ти за бізнесмен? Люди тобі гроші несуть, а ти посилаєш їх: "Нє, несіть гроші туди". Ну і рішив, зробив пару трун, приходять люди і кажуть: "Тут труни роблять?" - "Тут, - кажу, - беріть і купляйте".

Проте, якщо раніше виробляли близько тисячі трун на місяць, і частину вивозили на продаж за кордон, то зараз 300-400, скаржиться директор ритуальної фірми Вічність Степан Піряник. Це вийшло через брак персоналу - люди масово виїхали на заробітки в інші країни, і банально не вистачає працівників. До речі, фірму Піряника в Україні знають через його маркетингові ходи.

Ще до війни на сході України вони робили спеціальну труну з футбольним м’ячем під чемпіонат Євро-2012, а також найбільшу домовину в Україні довжиною 20 метрів, висотою та шириною 6 метрів, в якій певний час працював бар. Кімната з домовинами, в яких пропонували полежати в якості різновиду релаксотерапії - це також про цю компанію. ЇЇ власник впевнений, що труні потрібна реклама:

— Труна - це такий товар, як і будь-який інший. Це як костюм, як плаття, це як будь-що інше. Реклама цих трун - це як ходити по лезу бритви, треба не перейти межу, бо в усіх людей труна асоціюється, як правило, з горем. Тому тут потрібно дуже щепетильно рекламувати. Але треба рекламувати.

Безпосередньо з рідними померлих Степан Піряник не стикається - з ними працюють його менеджери та продавці. Протягом цих років в нього до чужих емоцій виробився певний імунітет. З іншої сторони, він розуміє, що смерть неминуча, проте розпач та сльози людей іноді його зачіпають:

— Я звичайна людина, як всі інші, і, звичайно, я тим переймаюся, від того не дінуся, я ж не робот.

Загалом, майбутнє поховань в Україні може бути більш екологічним, вважає директор ритуальної фірми Вічність. Рано чи пізно країна може прийти, наприклад, до еко-домовин із картону, замість традиційних кладовищ - спеціальних парків, в яких людину хоронять під деревом. Але слід зважати на традиції регіонів України.

За словами Піряника, на Заході - дуже сильна християнська мораль, і тут навіть крематорій може не прижитися. Кожен вважає, що захоронення має бути на кладовищі, куди можна прийти та помолитися, а поки ще традиційні види захоронень будуть переважати в найближчі 10-15 років.

— Ми пробували ці еко-труни, але вони поки не приживаються. Це потрібно в масштабі країни таку пропаганду робити. В нас стояли ці картонні труни - постояли два роки, так ніхто їх і не [купив], не дивлячись на те, що вони ледь не за копійки [продавалися] по відношенню до [звичайної] труни, - якщо звичайна труна коштувала дві тисячі, то та, картонна, коштувала 300 гривень. Але вона поки не приживається у нас.

З тезою, що українці загалом поки що не готові до еко-захоронень, згодна і засновниця студії ритуальних послуг Angels Катерина Спіцина. Ефектна висока блондинка із татуюваннями за освітою актриса драматичного театру та маркетолог. Перед ритуальними послугами в неї була багаторічна робота у сфері візажу та перукарського мистецтва, імідж-мейкером, власником та редактором глянцевого журналу:

— Вообще, меня мучало всегда то, что я хотела заниматься тем, [занимаясь чем] я [бы] чувствовала собственную реализованность, я хотела быть удовлетворена на все 100%. Ничего из того, чем я занималась [в] жизни, не давало мне этого эффекта. И когда я задумалась, что же это может быть, при этом собрав все свои таланты, я решила прийти в сферу ритуальных услуг.

Спочатку Катерину Спіцину зацікавили крематорії та їхнє будівництво, однак за існуючим законодавством крематорії не можуть бути приватними, це прерогатива тільки держави. Проте вона вже зіштовхнулася зі сферою ритуальних послуг та темою смерті і вирішила виготовляти еко-домовини. Через традиції та стереотипи українців такий вид трун не розкуповувався в бажаних нею масштабах, розповідає Спіцина:

— Все европейские производители делали просто картонные коробки, они абсолютно никак их не украшали. Естественно, для наших людей, которые привыкли хоронить своих родных в тканевых или лаковых [гробах], это неприемлемо. Многие комментируют: "Это же не собаки, как мы можем?". В Европе другая культура смерти и культура умирания. Для них нормально не нанести вред экологии и провести кремацию, которая более популярна, чем захоронение именно в таком картонном гробу. Плюс есть услуга прокат гроба: в красивом лаковом саркофаге, все прощаются, потом [тело] аккуратно перекладывают в обычный картонный гроб без декора, и уже в таком гробу кремируют. Это нормальная услуга в Европе. Там никто так безжалостно не вырубает деревья и [тратит] ресурсы. Изделия деревянные - очень дорогие. У нас же наоборот - вырубай сколько хочешь, вырубай налево [и направо], еще больше. Наши эко-гробы стоили столько же, [сколько] лаковые гробы. Они не стоили 300-400 гривен - это были индивидуальные принты, это был красивый резной декор, и они по цене как раз были даже больше вровень с VIP-овскими позициями, чем с обычным “социальным” гробом. И это была одна из причин, почему люди не поняли, - то есть они лучше возьмут дерево и купят деревянный гроб, чем эко-гроб.

Наразі її студія ритуальних послуг повноцінно працює вже рік. Катерина Спіцина констатує, що, на жаль, ритуальний бізнес в Україні залишився бізнесом "з 90-х", коли туди йшли здебільшого через гроші. Багато підприємців взагалі не піклуються про сервіс та рівень послуг, а освітою та підготовкою власних ритуальних агентів переймаються одиниці.

— В Америке человек не имеет права работать в сфере ритуальных услуг без специального образования, у нас нам не надо ничего такого. Люди решили и люди идут. Первое, что должны принять на законодательном уровне - [то], что люди должны проходить специальные курсы, и хорошо, вообще, сделать специальное отделение. И тут очень тонкий момент психологически: надо уметь помочь человеку в горе, то есть надо не утилизировать труп, как у нас привыкли, а направить внимание, чтобы это было максимально корректно, чтобы у человека не осталось психологической травмы. Без специального обучения это может, конечно, прийти с опытом, но учиться на людях, которые перенесли горе - это верх кощунства. Нужно иметь минимальное образование психолога, как ему помочь и корректно предложить услуги, и не называть санитара, который приедет помочь переодеть покойного, мойщика, как многие делают, корректно объяснить всю процедуру. Это организация самого ритуального салона - во многих ритуальных салонах люди переступают порог и попадают в комнату с гробами и венками, это нереальное психологическое давление. Поэтому все боятся ритуальных агентств, этой атмосферы. Хотя в Европе предусмотрена комната для переговоров, чтобы они чувствовали безопасность. Если люди хотят, то они могут спуститься посмотреть атрибутику.

Засновниця студії ритуальних послуг ___Angels_ Катерина Спіцина каже, що чимало клієнтів обмежені коштами, тому замовляють традиційні бюджетні варіанти. Тільки приблизно 10% людей просять чогось концептуального, - наприклад, запуск голубів в небо, саксофон під час прощальної церемонії чи професійного актора-церемоніймейстера, який проведе похорони. Похоронами дітей Катерині доводиться займатися особисто через те, що для багатьох її робітників це найважче. Навіть в таких випадках доводиться шукати правильні слова.

Засновниця студії вважає, що до ритуального агенту люди звертаються не тільки, щоб замовити труну, але й іноді запитати, чому це сталося саме з ними. Такі випадки змінюють ставлення до життя в цілому, каже Катерина Спіцина:

— Когда каждый день сталкиваешься со смертью, естественно, ты пытаешься проживать каждый день на все 100%. Плюс у тебя нет иллюзий, - когда ты сталкиваешься со смертью молодых людей, ты освобождаешься от иллюзий, что все мы доживем до старости и умрем в кругу друзей и родственников больными и счастливыми. Нет, это может закончиться в любой момент, по любым обстоятельствам, поэтому жить надо сегодня и сейчас.

Катерина Спіцина розповідає, що відноситься до смерті з повагою. Причому в певні забобони вона не вірить. Наприклад, багато разів у своєму житті жінка лежала в труні - у своїй студії вона практично перележала у всіх домовинах, аби, як вона каже, відчути їхню енергетику:

— Я могу даже клиенту предложить: "Вот в этом я лежала, поверьте, вот там как- то уютнее, а тут не очень. Хотите - попробуйте!". Мне многие говорили: "Ты умрешь, это конец света, ты будешь болеть". Я говорю, что все зависит от отношения. У меня все хорошо. Ничего из этого не оправдалось.

Загалом на смерть у Катерини Спіциної свої погляди:

— Я имею достаточно информации для того, чтобы полагать, что смерть - это далеко не конец. И во многих культурах день смерти считается днем рождения в ином мире. Поэтому я в принципе к моменту смерти не отношусь как к моменту утраты, как к плохому дню. Это всего лишь переход. И моя задача в таких случаях - наоборот не впадать в состояние [горюющего] человека. Иногда, конечно, трогают живые человеческие эмоции, и это непросто - взять себя в руки и не начать сочувствовать человеку, не впадать в его состояние, а наоборот - помочь ему из этого выйти.

Для багатьох близьких померлого дуже важко сприймати зміни фізичного вигляду небіжчика. Тому є чимало випадків, коли родичі звертаються до спеціалістів, які за допомогою спеціальних препаратів допомагають зберегти на певний час - до моменту захоронення - нормальний фізичний вид людини. Андрій Зорін із Чорноморська здебільшого працює ритуальним агентом, але за необхідності надає послуги бальзаматора.

Чоловік розповідає, що за освітою він фельдшер, а азам професії бальзаматора навчився від санітара з місцевого моргу. Упереджень щодо своєї занятості для нього взагалі не було, ніякої огиди до померлих він також не відчуває:

— Я могу сразу после обеда приехать, даже сразу после еды могу заниматься телом.

Якщо людина не може абстрагуватися від думок, що перед нею померлий, то вона не зможе довго працювати в цій сфері, каже Андрій Зорін.

— Я знаю, что очень многие санитары иногда пьют.

— Снимают стресс.

— Да. Ну, это такой вид работы, когда люди выпивают.

— Для вас это уже не вариант?

— Нет, уже нет, к сожалению (или к счастью).

Андрій Зорін розповідає, що здебільшого працює із тими, хто помер своєю смертю. Іноді смерть - найкращий вихід для людини під час важких хвороб, однак емоції близьких на чоловіка також діють:

— Не ограждаю себя от этого. Я знаю, что оно все переживается внутри меня, то есть я из-за этого как раз и страдаю, потому что это все внутри происходит.

Близькі померлих іноді замовляють перукарські послуги, манікюр, просять пофарбувати нігті та зробити посмертний макіяж. Особливо, якщо людина важко хворіла і не могла в останні дні приділяти увагу своєму зовнішньому вигляду.

Зазвичай Андрій просить надати фотокартку людини, коли вона ще була живою. У роботі Андрій використовує звичайну косметику. Щоб побачити звичний образ, родичі іноді приносять косметику, якою користувалася жінка при житті:

— Обычно говорят "как живой" - это лучшая похвала, - каже танатопрактик.

Змінювати свою професію Андрій Зорін не збирається. Йому скоро виповниться 50 років, тому шукати щось інше немає сенсу, впевнений він. Він намагатиметься й надалі покращувати свої навички та допомагати людям із захороненням. Робота з померлими дала Андрію розуміння того, як він хоче, щоб з ним обійшлися після його смерті:

— Я уже точно знаю, как хочу умирать, - то есть не быть закопанным в землю, а чтобы была кремация. Ну, потому что я знаю, как хоронят у нас - это место потом все забывают уже, даже на родственном кладбище. То есть люди живые не хотят часто ходить на кладбище.

Однак в Україні є фахівці, які використовують і аеромакіяж, коли з аерографа розпилюється спеціальна косметика для померлих. В її складі є бальзамуючі речовини, які не дають розкладатися тканинам. Катерина Спіцина, яка також є і танатокосметологом, каже, що така процедура дуже кропітка - особливо, якщо потрібно відновлювати певні частини обличчя:

— Люди, умирая, не сохраняются в лучшем виде. Есть отеки, есть гематомы. Но есть специальные гели для инъекций. То есть, когда лицо приводят в порядок, средства даже омолаживают на 10-20 лет. Все подкалывается, морщинки выравниваются. И самая важная вещь, - когда ты просишь фотографию человека и делаешь по фотографии, [а] не просто приводишь в порядок, потому что многие люди болеют.

У танатокосметології є певна етика та стандарти, розповідає жінка. Буває, що людина любить помітний та яскравий макіяж, однак померлого не можна розмалювати в прямому сенсі слова яскравими кольорами.

— Если люди воспринимают как должное, как своего человека - просто он жил, и тут он просто лег и лежит в гробу - это хорошо.

Кремація має давню історію. Її практикували ще в найдавніший період людського суспільства - в часи палеоліту. Така традиція існувала й у давніх слов’ян. За кілька століть до хрещення Русі померлого разом із речами та їжею, що по віруванням повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Вважалося, що так душі померлих швидше потраплять на небо. Однак згодом переважила традиція погребіння тіла у землю, без його попереднього спалення.

Проте кладовища у сучасному світі перетворюються на проблему. По-перше, під них потрібно відводити все більше землі, яку можна було б використати, наприклад, під будівництво будинків або для агропромисловості.

По-друге, це також шкодить довкіллю - продукти розпаду через ґрунт можуть потрапляти у підземні води та забруднювати їх. Тому екологи твердять, що крематорії могли б бути варіантом вирішення проблеми із захороненнями.

Однак поки великою популярністю серед українців кремація не користується. За даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства, у 2017 році шляхом кремації поховані лише 5% від усіх померлих, а саме 26 тисяч людей. Одна із причин - недостатня кількість крематоріїв. Вони працюють тільки у Києві, Одесі та Харкові.

Найменше користувалися кремаціями на Одещині - лише 14% від усіх померлих; а на Харківщині майже кожного четвертого померлого поховали шляхом кремації. Найбільше таким видом поховання у 2017-му користувалися в Києві - тіла 61% померлих були спалені перед погребінням.

Така популярність у Києві саме кремації не є дивиною, тому що у столиці лише одне відкрите кладовище - Північне, за Броварами. Ділянки під могили на кладовищах в межах міста на чорному ринку продають за тисячі доларів. До речі, В США у 80-х роках кремація також не була популярною і досягала 5% від усіх померлих, як нині в Україні. Проте наразі в Сполучених Штатах ця цифра становить 50%.

Окрім змін у культурних та релігійних поглядах американців, величезну роль зіграла й вартість послуги - кремація дешевше за звичайне захоронення у землю у кілька разів. Подібна картина з ціною і в Україні: в Мінрегіонбуді повідомили, що середня вартість одного поховання в Україні у 2017 році становила 4385 гривень, а кремації - 651 гривню.

Я відправилася подивитися, хто працює в Київському крематорії. Він розташований на території знаменитого Байкового кладовища. Чорні клуби диму нагорі видно з самого початку засніженої вулиці Байкової і слугують певним орієнтиром для тих, хто тут вперше і шукає крематорій. Зимового морозного ранку, вздовж червоної цегляної огорожі кладовища, за якими стояли пам’ятники та хрести в снігу, йшли люди з квітами у руках.

Навколишня траурна атмосфера посилювалися рекламними вивісками про виготовлення надгробних пам’ятників та приготування поминальних обідів. Близько одинадцятої ранку навколо адміністративної будівлі вже стояли автобуси та чимало легкових автомобілів.

У зимову пору, через те, що рано темніє, заходити на територію крематорію для прощання з померлими, а також для відвідин колумбарію, дозволяється до 16-ї години. Щоб не гаяти часу, я проходжу повз холодильну камеру в самий кінець будівлі.

“Где-то год-полтора тому назад, в день примерно проходило около 30 кремаций. На сегодня эта цифра доходит до 60”, - інженер з питань охорони навколишнього середовища Київського крематорію Андрій Ященко - чоловік середніх років - спокійним голосом розповідає всю процедуру поводження із тілом померлого в крематорії. Є два зали для прощання в адміністративному корпусі. Ще два - поодаль, в бетонній окремій будівлі у вигляді полусфер.

Після того, як родичі попрощалися з померлим, труну з тілом співробітники переміщують в цех, де і відбувається кремація. Домовина разом із тілом поміщається в камеру - там проходить її спалювання. За словами Ященка, деревина згорає повністю. Кістки людини більш тверді, тому може залишитися якась частина суглоба або кістки.

З камери, яких в крематорії вісім, всі залишки після кремації переміщуються в залізні коробки і перенаправляються на спеціальну установку - кремулятор. В ній всі рештки перемелюються в порошок. Прах поміщають в урну, яку потім і видають родичам померлого. З дорослої людини виходить праху об’ємом близько трьох літрів.

— Кто-то иногда спрашивает: "Скажите, пожалуйста, вот правда, что умершего сжигают, вынимают из гроба, а гроб потом продают повторно?". Это неправда и не соответствует действительности. Еще задают вопросы: "А правда, что умершего могут раздеть, забрать одежду?" - но этого не то что никто делать не будет - за это человек будет нести уголовную ответственность. У нас сотрудники, которые работают на печах, даже не приоткрывают крышку гроба, и стоит камера, в которую можно наблюдать за этим процессом. То есть вопросы такие возникают, потому что один другому что-то сказал. Люди не знают, с этим не сталкивались, - розвінчує міфи Андрій Ященко.

До речі, температура в камері при кремації досягає 1000 градусів. На підприємстві використовують природний газ. На одну кремацію витрачають близько 15 кубометрів газу - для порівняння, в середньому саме стільки газу використовує споживач в Україні за місяць для приготування їжі. Загалом за минулий грудень було проведено 1500 кремацій.

— Можно где-то до 70-80 [кремаций] производить [за день]. В теории, можно ввести ночную смену. Но перегревается оборудование, ему надо остыть, для того чтобы дальше работать. Перегревается автоматика и начинает выходить из строя. У нас на предприятии восемь камер - по мере работы нужно производить поточный ремонт, не говоря уже о капитальном. Внутри камеры обложены огнеупорным кирпичом, но при определенном количестве кремаций его нужно перекладывать, то есть какие-то камеры периодически останавливаются на ремонт, для обслуживания. Поэтому - в идеале - нужно строить в Киеве еще один крематорий, но уже с новыми технологиями.

Інженер з питань охорони навколишнього середовища Київського крематорію каже, що певні речі людям слід розтлумачувати. Наприклад, що саме краще не класти в труну до померлого, не зважаючи на традиції:

— Мы можем просить через радио, телевидение, чтобы не клали в гроб мобильные телефоны, потому что это пластмасса, он будет гореть - будут выбросы в атмосферу. Мы можем просить, чтобы не клали с умершим бутылки со спиртным. А я еще раз повторю, что наши сотрудники не поднимают крышку гроба и даже не смотрят, что там. Они не имеют права этого делать и не делают. И, бывают, сталкиваются с тем, что гроб поместили в камеру, происходит кремация, потом там вспыхивает дополнительный огонь, и оказывается, что там лежало три литра самогона. Хорошо было бы, чтобы магазины, которые продают аксессуары - гробы, венки, одежду, - продавали из натуральных тканей, что обувь, что одежду, потому что, когда они горят, происходят лишние выбросы в атмосферу.

Андрій Ященко каже, що працює в Київському крематорії вже протягом шести років. До цього працював екологом в Дніпровській райдержадміністрації в столиці, однак їхні відділи скоротили. В той час Київський крематорій шукав людину на посаду інженера-еколога.

Чоловік вважав, що це буде тимчасова робота. Але, як кажуть, немає нічого постійнішого за тимчасове. Він згадує, що спочатку доводилося призвичаюватися до нового місця роботи:

— Когда пришел сюда работать, то немножко было где-то и неприятно, и где-то в чем-то брезгливость. Это сейчас нам воду в бутлях привозят - пьем чай, а тогда мы из крана набирали. Я понимал, что в кране течет вода, которая идет в водопроводе города Киева - то, что мы здесь набираем воду, точно такую же воду набирают в домах по району. Но я брезговал набрать эту воду в чайник, я брал с собой термос с чаем. Потом, когда-то в юные года, от каких-то родственников я слышал, что, когда идет процессия, нигде ни в коем случае перед машиной переходить дорогу нельзя. Я пришел сюда, смотрю - автобус едет. "Остановлюсь, пускай он проедет". Потом смотрю - с другой стороны [едет] другой автобус. Ну, если в течение дня их 60… Я потом встал и подумал, что не получится на этой работе не перейти дорогу. Ну, постоял и подумал: раз я уже работаю в этой сфере, на таком предприятии, то просто нужно к этому относится [так], что господь бог простит, потому что я работаю на этом предприятии и не могу по- другому.

Інженер з питань охорони навколишнього середовища згоден, що на території Київського крематорію - негативні емоції, біль втрати та горе. Тому, за його словами, між ним та цими емоціями він зміг вибудувати певну стіну у своїй психіці.

Він каже, що просто виконує свою роботу як інженер, аби все працювало. Однак, коли виходить на вулицю, то іноді вид натовпу людей, які прийшли попрощатися з померлими, його спантеличує. Відношення до життя та смерті в нього також дещо змінилося, розповідає Андрій Ященко:

— Наверное, я могу сказать точно, что больше ценишь жизнь и немножко спокойнее относишься к смерти . Ты понимаешь, что это неизбежно, все равно будет рано или поздно. Здесь нужно стараться жить по человеческим законам, правилам, любить жизнь, относиться окружающим помягче, подобрее, поуважительнее. Сегодня ты есть, а завтра тебя здесь не будет. Что о тебе будут вспоминать и как будут вспоминать?

Проте бути в крематорії та обмежитися тільки кабінетом я не могла. Після умовлянь Андрій Ященко погодився швидко показати мені цех для кремації. Після того, як ми вийшли на вулицю, мені відразу впали в око кілька трун, що були виставлені рядком біля одного з виходів в боковій частині адміністративної будівлі.

Працівник крематорію пояснив, що прямого підземного сполучення із залами для прощання у адмінбудівлі з цехом для кремації немає. Тому звідси труни з померлими перевозять до цеху. Згодом, обігнувши натовпи прибулих на прощання людей, ми покрокували дорогою вниз до цеху, звідки надалі в небо продовжували виходити клуби чорного диму.

Біля заїзду до цеху сиділи дві великих чорних собаки в якості охоронців, однак - загрозливі на вигляд - вони виявилися дуже дружелюбними. Один з них навіть почав гратися - підбивати мою руку своєю мордою та лапати зубами хутро на моїх чоботях. Залишивши тварин позаду, ми зайшли всередину цеху.

Через роботу обладнання, в ньому був страшений гул. Справа - камери, в яких на той час вже проходила кремація; зліва - закриті труни, які повинні завантажити наступними. До речі, одна кремація триває близько півтори години. За камерами був довгий коридор, який тягнувся кудись вгору.

З тунелю на невеликому електрокарі, який був більш схожий на візок, виїхав чоловік. Спереду електрокару була труна. Андрій Ященко розповів, що цей тунель з’єднує два зали для прощання другої, центральної будівлі крематорію:

— Когда родственники простились, они уходят. Тело опускают на лифте вниз и на электрокаре привозят вот сюда вот, к печам.

Після закінчення кремації рештки виймають із заднього боку камери. Звідти в невеличкий отвір в заслінці під час кремації можна було побачити тільки червоне полум’я. Робітник, який був позаду камери, на кілька секунд звичним для нього різким рухом відкрив заслінку. Все в тих же зубчастих язиках полум’я було видно щось чорне та довге, схоже на тоненьку палку, що обвуглилася. Таким же поривчастим рухом він закрив залізні дверцята.

До цеху приїхав електрокар із трунами з вулиці, від адміністративної будівлі. Ці домовини були накриті покривалом з леопардовим принтом, щоб їхнє переміщення вулицею до цеху не було так помітне для відвідувачів крематорію.

Вже на вулиці, біля цеху для кремації, побачивши на близькій відстані житлові та приватні будинки, питаю Андрія Ященка, чи не скаржаться на дим місцеві мешканці. Він відповів, що в європейських країнах крематорії також дозволяють будувати біля житлових будинків - отримане тепло від крематорію можуть використовувати для обігріву помешкань людей.

Що стосується Києва, то поки що подібних технологій тут немає, тому періодично жителі навколишніх будинків скаржаться на дим. Однак підприємство отримує відповідні дозволи на викиди. Андрій Ященко запевнив, що вони не шкодять ні довкіллю, ні людям:

— А сажа, дым… Всегда есть.

Ще в кабінеті адмінбудівлі Київського крематорію, перед нашими відвідинами цеху з кремації, інженер обґрунтовував необхідність будівництва додаткових крематоріїв в Україні. Він сказав, що люди постійно помирають, адже безсмертя не існує.

Так, смерть як старий борг - рано чи пізно доведеться оплатити кожному. Проте - навіть після закінчення свого життя - людина все одно може спробувати понадіятися на останню допомогу тих, професія кого пов’язана зі смертю. Все ж таки, останньою помирає надія.

Ірина Лопатіна /Радіо НВ

Фото в заголовку - photographee.eu via Depositphotos

Теги: Крематорій Патологоанатоми Радіо НВ Смерть