Повна версія

Дніпровська психіатрична лікарня з суворим наглядом була єдиною установою такого типу - 17 вересня 2018 року почалася її реорганізація.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна побувала там минулої осені і дізналася про минуле та сьогодення лікарні.

а телебаченні та в Інтернеті нерідко з’являються новини про криваві вбивства або напади на цілі родини, дорослих та дітей. Ці повідомлення шокують. За законом підозрювані в скоєнні таких злочинів проходять судово-психіатричну експертизу.

Якщо підозрюваного визнають неосудним, його відправляють на примусове лікування до психіатричної лікарні. Загалом таких хворих, що скоїли злочини, в Україні більше тисячі.

Донедавна єдиним закладом з найвищим рівнем нагляду за такими пацієнтами була Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом, що знаходиться в Дніпрі.

Станом на вересень на примусовому лікуванні там перебувало 656 чоловіків та жінок. Правозахисники постійно фіксують там порушення прав хворих і називають лікарню не інакше як "пекло на Землі".

Міністерство охорони здоров’я розпочало реорганізацію закладу та реформу судової психіатрії в цілому, проте чимало медиків і правозахисників називають цей крок необдуманим, оскільки, на їхню думку, це може ще більше погіршити права самих пацієнтів та призвести до колапсу всієї системи.

Генеральна прокуратура теж не в захваті від реформи, тому навесні 2018 року зверталася до МОЗ з офіційним листом.

Я вирішила поїхати до Дніпра, аби на власні очі подивитися, що відбувається в лікарні. Питати у містян, як пройти до психіатричної лікарні з суворим наглядом, марно - краще розпитувати про шлях до Дніпровського СІЗО. Впритул до нього, власне, і розташований цей медзаклад.

Дві жінки, які поспішали зранку на роботу, зголосилися показати мені, як туди дістатися. Дізнавшись, для чого мені ця лікарня, жінки почала переповідати, що, мовляв, виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун хоче закрити заклад взагалі. Іншу половину шляху я йшла сама.

З однієї сторони тягнувся приватний сектор з невеличкими будинками, а з іншої виднівся білий паркан військової частини, вкритий колючим дротом, - за ним було СІЗО. Двері до самої лікарні також було складно відразу помітити.

Був звичайний робочий день: усюди їздили машини, працівники поспішали на роботу, з воріт СІЗО виїжджали автозаки. З-поміж персоналу відвідувачів пацієнтів помічаю відразу - вони тримають великі сумки з їжею.

Серед них бачу жінку в гумових шльопанцях, яка тягне важку валізу за собою - допомагаю їй занести торбину та дізнаюся, що зовуть її Світлана. Жінка приїхала з непідконтрольної Україні частини Луганщини до свого сина, він тут вже п’ять років:

— Лікарня дуже хороша, дай боже сюди не потрапляти. Весь персонал і все, не можу навіть і словечка нічого сказати - ні з ким не сварилася, все уважні і, дай боже всім здоров'я, дуже душевні люди. Ні від кого не чула ні шуму, ні крику. Може, хтось десь і лаявся, але всі задоволені. Може, хтось і не задоволений, але, я вам скажу, що я привезла - всі потихеньку дивляться, чергують, - це велика справа.

Через бойові дії на сході країни та погане здоров’я жінка приїжджає до сина нечасто. Світлана розповідає, що востаннє була тут майже 10 місяців тому:

— Я зараз кожен день поки [що]. Я буду їхати скоро. Це яблука, я купила. Я вже купувала, але він їх з'їв, - що там тих яблук? Я навіть без передач приходжу, щоб надивитися і наговоритися. А з [початком нового] тижня вже буду їхати.

Жінка зізнається, що не дуже розпитує лікарів про те, коли сина випишуть. Їй сказали, що потрібен час, аби пересвідчитись, що рецидивів хвороби не буде. Зараз у сина все добре, запевняє матір. Про реорганізацію лікарні жінка чула. Каже, що сина, скоріше за все, переведуть до Дніпровської обласної психіатричної лікарні.

— Мене Ігрень [там розташована Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня, - Ред.] Трохи турбує, тому що я чула, що там ... Тому що тут продукти, все ціле, дай боже їм здоров'я, я говорю. А там вільніше, але свавілля існує. Якщо була б можливість, то щоб він тут побув - і на хауз, і додому.

До приміщення лікарні я потрапляю з Сергієм Шумом, директором Центру психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю. Він очолює комісію з реорганізації медзакладу.

Шум демонструє заяви від пацієнтів з проханням перевести їх до інших регіонів. За законом Про психіатричну допомогу примусове лікування пацієнти мають проходити за місцем реєстрації.

У коридорі, перед тим як потрапити до самих відділень, нас зупиняє матір одного з пацієнтів - Світлана Олексіївна. Вона просить Шума, щоб сину припинили колоти медикаменти, та вимагає покарати його лікарів. Хлопець тут вже шостий рік.

— Його, звичайно, заколюють постійно, лікування ніякого, а на судах нічого не вирішується, і крутиться одна і та ж платівка. А здоров'я у нього повністю забрали і продовжують знищувати. От він просить: "Мамо, допоможи, ось вкололи уколом - руки трясуться, ноги трясуться, язик німіє, весь загальмований, і тиск скаче, сон порушений повністю", - ну навіщо [це]? Він пропадає, вони його знищили, і він як овоч. Я прошу - притпиніть заколювати, вони його угробили повністю, я не знаю, як я його відновлю. З ним хлопці, які пртрапили, вже виписані на посилений режим, а мій як проклятий - за мої скарги і за моє телебачення. Вони прямо, відкритим текстом говорять.

Жінка протягує Сергію Шуму якісь документи та продовжує жалітися на проблеми в лікарні.

Перед тим, як зайти до відділень, потрібно пройти спеціальну охорону та залишити всі документи. Голова комісії з реорганізації лікарні Сергій Шум швидко проводить мене з одного корпусу в інший. Через особливості архітектури - зокрема, низькі стелі, різної висоти сходи, маленькі палати - мені здається, що будівля дуже стара. І дійсно, збудували її на початку XX століття.

Ми виходимо на вулицю, щоб подивитися на всю лікарню з внутрішньої сторони. Перед собою бачу обшарпану, стару будівлю коричневого кольору з вікнами, на яких встановлені грати. Враження від побаченого гнітючі.

— Це з іншого боку так виглядає лікарня. Це називається “лікарня”, але чи можна це назвати закладом охорони здоров’я? Ну, в XXI столітті, мабуть, ні, - говорить Шум.

Збоку помічаю невеличкий закритий майданчик для прогулянок - на ньому дихають свіжим повітрям пацієнти одного з відділень. Спочатку чоловіки не звертають на нас уваги і розмовляють про своє, однак, як тільки охоронець відкрив двері на майданчик, настала тиша. Шум звертається до пацієнтів:

— Я приїхав з журналістом, відео та фотозйомку не ведуть. Хто хоче поговорити, просто поговорити?

— Так!

До мене підходить Володимир, який тут на примусовому лікуванні вже рік. Він написав заяву з проханням перевести його до лікарні на Київщині, однак, чи зроблять це - невідомо. Чоловік почав скаржитися на умови перебування:

— Багато людей в палаті, і ці оправлення раз на годину-три, забороняли багато чого, що є по правилам. Я хотів поскаржитися на санітара і попросив прийому до головного лікаря, а мене закололи за те, що я хотів поскаржитися на санітара; за те, що він лаявся, матюкався, бився.

А тим часом інші пацієнти розпитують голову комісії з реорганізації лікарні Сергія Шума про те, коли їх вивезуть, яким транспортом, які умови будуть в інших лікарнях та чи готові їх там прийняти:

— А нам кажуть, що цього може не статися, що нас не відвезуть, що "вилами по воді писано".

— Хто говорить? Персонал?

— Так.

— Взагалі, буде це чи не буде?

— Кажуть, що "ви ще тут будете", незрозуміло нічого.

— А терміни вам кажуть?

— Та взагалі нічого не говорять, ми пишемо-пишемо, а залишимося тут.

До мене підійшли двоє чоловіків - Віктор та Максим. Один з них тут вже п’ять років, інший - шість. Кожні півроку комісія лікарів надсилає звіт до суду щодо їхнього стану, потім суддя приймає рішення, чи продовжувати лікування далі. Раніше до суду пацієнтів взагалі не возили, але зараз почали.

— Водять до психолога, але теж - така маячня. Приходимо, а там казка про Колобка, фільми. Ну, ходимо до психолога, якісь питання, завдання вирішуємо. Ну, воно таке, я б туди не ходив. А лікування - добре.

— Ви маєте на увазі - препаратами?

— Так.

— Психологія - не дуже. Мені погано було, у мене була непосидючість, скло розбив. Мені кололи Клопіксол депо.

— У нас є таке, як каральна медицина: тобто "заліт" - і ти йдеш на 10 уколів.

— 10 уколів? Кожен день, чи ви йдете по годинах?

— Ні, п'ять днів [по] два уколи на день. Вони пояснюють, що ти "попався" <...>. Наприклад, знайшли у тебе більше сигарет, ніж треба.

Максим та Віктор жаліються на умови перебування та на те, що їх не виписують, а також не інформують, скільки ще тут лікуватимуть. До речі, після суворого режиму пацієнтів переводять до відділень психіатричних лікарень з посиленим режимом, а тільки згодом - на звичайний нагляд.

— У нас тут приліпили закони - інтернет можна, телефони з інтернетом, з відео, все можна. Нам дозволили якийсь "горіхокол" [кнопковий телефон старої моделі, - Ред.], розмовляти 10 хвилин раз на три дні. Пишеш на п'ять телефонів - значить, по дві хвилини дзвони. А хоча написано - "інтернет", "планшет" якийсь, "відеоприставка", а нічого немає. Раніше, наприклад, у нас таємниці листування не було, раніше все читалося: тобі прийшов лист, його відкрили, самі почитали - "на, тримай". Зараз - так, при тобі розрізали, подивилися, чи нічого забороненого немає - і тобі віддали.

До нас підходить Павло. Чоловік у лікарні вже три роки. Розповідає, що заяву про переведення ще не написав, тому що не знає, куди та в які умови потрапить:

— Ви говорите, що вас так довго тримають. Але тут же сидять не за вбивство кота, тут сидять в основному за вбивство людей. Тут же неможливо пролікувати за два роки. Якщо з нього зробити якусь ляльку, то тоді можна випускати.

Павло стурбований тим, що пацієнти просять їх переводити в регіони, де вони не зареєстровані. Причина, на його думку, в тому, що там швидше випускають на волю та припиняють лікування:

— Нам не повідомляють, яке лікування буде. Нам же не говорять, як нас будуть лікувати по психіці, скільки нас будуть лікувати там - теж не говорять. Прийшов Сергій Сергійович, він нам щось говорить, але він багато чого нам і не говорить.

Ми прощаємося з пацієнтами та разом з головою комісії з реорганізації лікарні Сергієм Шумом крокуємо далі. Він розповідає:

— Тут є один АТОвець, який з ПТСР. Я щиро не розумію, чому він тут, тому що ПТСР не лікується в стаціонарах (і тим більше таких). Це унікальний якийсь випадок, я взагалі нічого не розумію.

— А у нього в картці прямо написано "ПТСР"?

— Звичайно! "ПТСР"! Це маячня якась!

Ветерана АТО на ім'я Євген знаходимо в спеціальній кімнаті. Він саме розмовляє телефоном із рідними. Згодом переходимо до його одномісної палати. Він розповідає, що в зону АТО потрапив із четвертою хвилею мобілізації в 2015-му, згодом служив в батальйоні Айдар.

Однак в новорічну ніч, під час конфлікту з іншим військовослужбовцем, коли той, за словами Євгена, напав на нього з ножем, чоловік його застрелив. Перед цим в Євгена була контузія, тому його визнали неосудним і відправили на лікування в Психіатричну лікарню з суровим наглядом в Дніпрі.

Вже на місці лікарі не побачили ніяких ознак хвороби та виписали чоловіка. На суді Євгена знову визнали неосудним на момент скоєння злочину.

— Ніхто не зважав на те, що я не потребую заходів примусового характеру, суворого нагляду, ніхто не дивився на пом’якшуючі обставини, що я був при виконанні обов’язків, і мене знову запроторили сюди.

Спочатку Євген перебував у палаті разом із п’ятнадцятьма іншими пацієнтами, однак у них були постійні конфлікти. Чоловік не погоджувався, наприклад, примусово мити підлогу або віддавати комусь свою їжу. Згодом, на прохання родичів, його перевели в одномісну палату.

— Чому я тут знаходжуся в одиночній палаті, - я їздив вже чотири рази на суд, і мені кажуть, що в мене вербальна агресія, що я хворію змалечку цією хворобою, що мені ніхто не приділяв...

— Змалечку ПТСР? - запитує Сергій Шум.

— Так.

— Ви що, пішли змалечку на війну, з садіка?

— Так, нібито. Але вони цього не розуміють. Мені дають медикаменти від ПТСР, антидепресанти…

— ПТСР не лікується медикаментами, тільки психотерапією. Психотерапія є?

— Я відмовився. Була психотерапія, але я відмовився, тому що вся психотерапія тут зводиться до “а що ти зробив, а як ти зробив?”.

— Це ретравматизація, це не психотерапія.

— Ну, я не знаю. А яка тут може бути психотерапія, коли тут 650 чоловік у лікарні, а всього чотири штатних психологи? Це на кожного психолога повинно бути по 200 чоловік, вибачте, і людина повинна бути кожен день з нею зайнята. А тут на годину вона приходить і намагається не поговорити з тобою про проблеми, а навпаки - загрузити тебе проблемою, щоб тебе тут лікували від неіснуючих. Але знову ж, коли я проти течії пливу, все відрізняється на суді. Я їду на суд, і вони там кажуть, що я шантажую, не приймаю таблетки і не виходжу на вулицю. Я не виходжу на вулицю, тому що там холодно, погана погода. А мені кажуть, що я не ходжу, “бо в тебе помінялося состояніє”.

Разом із директором Центру психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю Сергієм Шумом ідемо до інших відділень.

В одному з них швидко зачиняють двері до палат, коли бачать непроханих гостей. Встигаю помітити, що в кімнатах щонайменше десятеро пацієнтів. На запитання: “Чому пацієнти лежать і нікуди не виходять?” - персонал відповідає, що хворі відпочивають після судового засідання.

Згодом, вже перед виходом з лікарні, найпершим постом з охороною, заходимо до кімнати побачень. Там за столом сидить охоронець, а поряд двоє пацієнтів спілкуються з рідними.

Геннадій Співак, колишній пацієнт Психіатричної лікарні з суровим наглядом у Дніпрі, дивується тому, про що я розповідаю після свого візиту до медзакладу.

В жовтні 2014-го чоловік домігся через суд, щоби йому припинили примусове лікування. Проте остаточно його виписали з лікарні тільки після втручання омбудсмена Валерії Лутковської та прокуратури. Загалом він пробув там два роки.

— Навіть якщо пацієнт або родичі починають цю нелегку боротьбу з цією лікарнею, то це все відбивається насамперед на самому пацієнті і його перебуванні там, на ставленні персоналу, навіть в елементарному - чи будуть випускати в туалет там. Найменша скарга на якісь побутові питання або ще щось, якщо ти починаєш ніби більш наполегливо домагатися своїх вимог, то лікарі це відразу класифікують як те, що хвороба починає прогресувати, і збільшують дозування препаратів.

а тяжкі та особливо тяжкі злочини людина, яку визнали неосудною, в середньому перебуває в Українській психіатричній лікарні з суворим наглядом у Дніпрі близько восьми років. Вже у відділеннях з посиленим наглядом в обласних психіатричних лікарнях в 12 регіонах пацієнта лікували в середньому близько чотирьох років.

Згодом - на звичайному режимі в комунальних психіатричних лікарнях за місцем проживання або реєстрації - ще десь півтора роки. Виходить, що в середньому на примусовому лікуванні за скоєний злочин хворий лікується протягом 14 років.

Правозахисник, голова правління Експертного центру з прав людини Юрій Білоусов зазначає, що під час моніторингу психлікарні з суворим наглядом шість років тому його вразило те, як визначається тривалість лікування.

За його словами, основним критерієм має бути динаміка змін стану пацієнта, а не вирок за скоєний злочин:

— Якщо людина вчинила вбивство, і за це їй передбачено покарання в 10 років, то все - вона менше 10 років в цій лікарні не буде. Відповідно, виходить так, що орієнтація цієї лікарні з самого початку не на лікування, а просто на утримання там особи, і це дуже разюче відрізняється від закордонного підходу. Кожні півроку суд продовжує лікування. До нашого приїзду судді навіть не дивилися, що і кому вони там продовжують - суддям передавали по 50-70 історій хвороб і казали: "Їм треба продовжити". Судді автоматично кожних півроку продовжували-продовжували… Ми там побачили бабусю, якій на той момент було 82-83 роки - під час нашого відвідування, - яка без сторонньої допомоги пересуватися не могла взагалі. Але на думку лікарів та суду виходить, що ця особа становить надзвичайну небезпеку для оточуючих.

“Людина, яка скоїла вбивство, там буде 7-8 років, незважаючи на те, що у нього міг бути короткий психоз, і після півроку [він] вже видужував, і, в принципі, його треба було звільняти”, - розповідає генеральний секретар міжнародної організації Глобальна ініціатива в психіатрії Роберт ван Ворен. Він був серед тих експертів, які перевіряли спеціальні психіатричні заклади наприкінці 2015-го року.

Підтверджує таку практику і колишній пацієнт психлікарні з суворим наглядом у Дніпрі Геннадій Співак. Про свій злочин чоловік говорить неохоче - сухо відповідає, що наприкінці 2011-го йому інкримінували спробу вбивства.

Потім читаю в стрічках новин, що Співак назвав випадок самообороною. Психіатрична експертиза визначила, що чоловік під час нападу був у сутінковому стані свідомості, тому не міг усвідомлювати значення своїх дій.

В документах фахівці написали, що до і після експертизи психічних відхилень у Співака не виявили. Суддя направив чоловіка до лікарні суворого нагляду в Дніпрі. Там йому одразу змінили діагноз.

— За такою статтею, за 115-ою, тримали там в районі семи років. Якби це була стаття №121 - про нанесення тяжких тілесних, - то в середньому в цій лікарні тримали [б] п'ять років, - говорить Співак.

Співак став першим пацієнтом, кому вдалося через суд припинити примусове лікування. За два роки перебування там чоловік пройшов п’ять комісій, після яких фахівці лікарні робили звіт для суду про те, чи потрібно продовжувати примусове лікування в Дніпрі.

Геннадій Співак згадує, що зазвичай під час комісії задавали кілька питань, - як пацієнт себе почуває та який в нього настрій. Коли хворі поверталися до палат, медсестри давали їм папірець і просили підписати відмову від особистої присутності на суді.

— Були хлопці, які без допомоги адвоката проявляли ініціативу, що "я хочу поїхати в суд". І їм за це піднімали кількість препаратів. Ось так, в принципі, і відбувалося, що всі поголовно відмовлялися від поїздок до суду.

Геннадій Співак вивчав законодавство та разом з матір'ю запланував звернутися до адвоката. Саме дії захисника та його присутність на судовому засіданні допомогли у жовтні 2014-го зупинити примусове лікування:

— Всі розуміли, що суд вже виграно, тому мої речі всі зібрали, вивели в коридор, і я майже чотири години з речами простояв у коридорі, тому що очікувалося, що мене зараз вже виведуть з цієї лікарні. Після чого до мене підійшла завідувачка мого відділення і сказала: "Гено, нічого особистого, але тебе сьогодні не відпустять, повертайся в палату", - це був, звичайно, такий важкий удар. Потім перебував [там] ще два тижні, при цьому мені продовжували давати препарати.

В Психіатричній лікарні суворого нагляду в Дніпрі пояснили, що в рішенні суду сказано “припинити лікування”, а що робити далі - не зазначено.

Геннадій Співак впевнений, що в лікарні максимально тягнули час, і тільки після втручання прокуратури та уповноваженого Верховної Ради з прав людини його відпустили.

— Під підписку мамі "на руки" передали, при цьому стверджуючи, що я небезпечна, хвора людина. Я відразу ж став на облік за місцем проживання у психіатра і нарколога, і [вони] протягом півроку абсолютно не бачили тих діагнозів, які писали мені в лікарні.

Геннадій Співак вже подав позов до Європейського суду з прав людини, а також домігся, щоб відкрили кримінальну справу щодо головного лікаря Української психіатричної лікарні з суворим наглядом у Дніпрі.

Колишній пацієнт пригадує, що не так давно в медзакладі було більше тисячі пацієнтів. У маленьких палатах - по 12 людей; душ - раз на тиждень (не по черзі, а всім відділенням), так, щоби встигнути за 15 хвилин. Кімната для побачень також виглядала по-іншому. В ній було два столи - один для пацієнтів, інший - для відвідувачів; між столами відстань у півтора метри.

Якщо було багато людей, то доводилося кричати один одному - ніякого телефону, зміст листів перевіряв персонал. Якщо пацієнти скаржилися в листах на умови в лікарні, то їх викликали та вимагали переписати листа.

— Якщо персонал прочитав лист і побачив, що людина скаржиться? - запитую я у Геннадія Співака.

— Це "заліт".

— Що далі?

— Далі? Просто-напросто призначалися 30 уколів Аміназину - це протягом 10 днів по три уколи в день, додатково до того призначеного лікування, яке вже є.

Колишній пацієнт лікарні говорить, що багато чого залежало від комунікабельності хворого та відчуття такту. Якщо вдавалося знайти спільну мову з персоналом, то відношення було лояльнішим.

— Але у мене на очах було, коли вночі попросився хлопець вийти в туалет (хлопець дійсно був хворий, для простої людини він зовні виглядав, як велика дитина), хлопець сходив в туалет, і, повертаючись назад, охоронець запальничкою розігрів ключ від палати і просто хлопцеві до щоки приклав.

— За що?

— Просто так - у нього "поганий настрій" був. І не дай бог такому охоронцеві зробити зауваження або зупинити його - це буде "прояв агресії до персоналу". Це суто індивідуальні моменти були, але таке було.

Геннадій Співак впевнений, що психіатрична лікарня суворого нагляду потрібна, але не в такому вигляді.

— Давайте не плутати цей заклад, в якому відбувалися правопорушення і беззаконня, і чітко розмежуємо, де місце, де відбувається це все беззаконня, а де місце для лікування та надання допомоги пацієнтам.

Керівник комісії з реорганізації Української психіатричної лікарні суворого нагляду у Дніпрі Сергій Шум розповідає, що у вересні вже половина пацієнтів написали заяви з проханням перевести їх за місцем реєстрації чи проживання.

За його словами, поки це 12 лікарень, в яких будуть усі три режими заходів примусового характеру. На питання, чи створені необхідні умови в цих закладах, Шум відповідає, що все залежить від керівника закладу:

— Пацієнти задають дуже слушні питання: “Якщо в законі написано, що це має бути за місцем мого проживання, чому в такому випадку тільки 12 лікарень?”. Пацієнти кажуть, наприклад: “Я хочу їхати в Черкаси. Чого я повинен їхати в Чернігів, якщо я хочу їхати в Черкаси?”. Ми не можемо впливати на органи місцевої влади, тому МОЗ звернулося до всіх регіонів і запитало - “скажіть, будь ласка, в якій конкретній лікарні ви готові це зробити?”. Ми отримали тільки шість відповідей, що “так, ми хочемо, в конкретно нашій лікарні були застосовані примусові заходи медичного характеру”. Ну, шість - це не є добре, але ж ми не могли сказати, що буде не так. Було затверджено наказом тільки ці шість регіонів, коли вступили в силу зміни до Закону. Тобто, я так розумію, наші накази не дуже хочуть виконувати. Але ж окей, - саботуєте наші накази? Ось вам Закон. З 10 червня вступив в силу Закон, а проголосували його ще в листопаді. Коли 10 червня почав діяти цей закон, ми знову звернулися до регіонів: "Шановні колеги, ми все розуміємо, але є вже закон”. І тоді почали говорити, - “ну так, ми розуміємо, це є закон, тому пропонуємо, що в такому-то закладі це можливо зробити”. На це відповіла майже вся Україна, крім деяких регіонів: Харків, Рівне, Чернівці, Суми - вони відповіли дуже довгими листами, чому недоцільно виконувати Закон про психіатричну допомогу.

Сергій Шум зазначив, що кількість лікарень може змінитися, коли в інших медзакладах створять необхідні умови. Перших пацієнтів перевезуть до Дніпровської обласної психіатричної лікарні. Щодо подальшої долі самої лікарні на Чичоріна, 84, поки є кілька варіантів. Один з них - створення звичайного медзакладу для пацієнтів, які відбувають покарання.

Директор науково-дослідного інституту психіатрії МОЗ України Ірина Пінчук говорить, що реформа судової психіатрії має відбуватися, а лікарня з суровим наглядом у такому виді, якому вона є наразі, не повинна бути.

Але те, яким чином проводиться ця реформа, порушує права пацієнтів та медиків, запевняє вона. За її словами, з 2016 року жодному фахівцю її установи не надходило запрошення від профільного міністерства взяти участь у нарадах щодо реформи.

Пінчук стверджує, що всі головні лікарі обраних психлікарень не були в захваті від новини, що установи стають судовими спеціалізованими закладами, але погодилися, бо їм пообіцяли додаткове державне фінансування, а також підготовчий період для ремонту будівель, поліпшення матеріально-технічної бази та навчання фахівців. Пінчук зазначає:

— Коли [головні лікарі] отримали наказ, що миттєво сьогодні вони вже такі лікарні [спеціалізовані медичні заклади, - Ред.], то вони дійсно не готові до цього і вони чітко розуміють, що немає матеріально-технічної бази, підготовки персоналу, що не готові ці лікарні зараз - прямо сьогодні - розпочинати цю роботу. Дуже багато головних лікарів кажуть так: “Будемо чекати, як воно буде, не будемо піднімати цю проблему першими”. Вони дуже бояться, що з ними не будуть узгоджувати перевід пацієнтів, і всі чекають, що їм просто привезуть цих пацієнтів. Вони кажуть, що розуміють - “в один день відчиняться двері лікарні, і перед дверима будуть стояти двоє-троє-четверо пацієнтів, і ми чітко розуміємо, що умов приймати їх в нас немає”. Але відмовити [не можуть] - по- перше, все ж таки є страх перед керівництвом, органом управління і страх перед прокуратурою. Вони розуміють, що прокуратура на наступний день прийде перевіряти, а умов немає.

Начальник Управління нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень Генпрокуратури Вячеслав Свірець розповідає:

— У нас є відповіді від усіх областей за підписами головних лікарів. Наприклад, Вінницька обласна психіатрична лікарня повідомляє, що на сьогоднішній [день] утримання даної категорії пацієнтів неможливе через неоснащенність лікарні. Для переоснащення потрібно 48,203 мільйона гривень. Київська - те саме, “немає можливості прийняти пацієнтів, потрібно близько п’яти мільйонів гривень”. Миколаївська - “неможливе утримання таких пацієнтів, потрібно близько 13 мільйонів гривень”. Загалом, підраховуючи запитуваний бюджет, це чверть мільярда гривень. Ну скажіть мені, в умовах дефіциту бюджету, хто виділить ці кошти? Не виділять. Мало того, - вже почалося формування бюджетного запиту, і цих коштів не закладено.

Вячеслав Свірець демонструє купу відповідей від лікарів, що умов немає, бо немає грошей від держави на поліпшення умов. Він стверджує, що Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом у Дніпрі - єдиний подібний заклад, де всі режимні вимоги виконують як слід.

Серед пацієнтів цієї лікарні, близько 500 - це ті, хто вчинили вбивства та замахи, приблизно 100 - вбили двох або більше людей. Начальник Управління нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень Генпрокуратури також розповів про втечі пацієнтів при їхньому переведенні в інші медзаклади:

— Фактично ми намагалися упередити цю ситуацію. Шкода, що до нас не дослухалися. Тому ми в змозі проконтролювати законність їх розвезення. Якщо це буде відбуватися за рішенням суду, ми змушенні будемо прийняти це як факт. Процес обладнання цих палат ми не прискоримо, ми можемо писати [листи] до прем’єра та МОЗ, але, як показали ці півроку, ця тема не цікава, і [існує] небажання прислухатися до думки збоку. Чому було не підготувати спочатку базу, протягом 18-19 років, і потім в нормальному плановому режимі розвести цих людей, мені вкрай не зрозуміло.

Правозахисник Юрій Білоусов вважає, що всі рішення Міністерства охорони здоров’я просто саботують:

— Зараз це так подається, що нас просто хочуть налякати - “дивіться, зараз 600 маніяків вийдуть на вулицю і будуть жерти людей!”.

За його словами, лікарня суворого нагляду у Дніпрі чимала, тому проконтролювати, чи забезпечується нормальний лікувальний процес, коли там перебуває від 600 до 900 пацієнтів, практично неможливо:

— Це в’язничний заклад з елементами медицини. Тому в цьому сенсі переведення в лікарні по регіонам, де буде менша кількість пацієнтів, створення там безпечних умов як їм, так і персоналу - це набагато простіше. При нормальному спілкуванні структур, безпеку можливо забезпечити.

Проте в міжнародних експертів залишається чимало питань щодо реформи судової психіатрії в Україні та реорганізації Психіатричної лікарні суворого нагляду в Дніпрі. Вони впевнені, що реформу слід робити поетапно.

Генеральний секретар міжнародної організації Глобальна ініціатива в психіатрії Роберт ван Ворен згадує, що було запропоновано обрати два регіони та створити в них психіатричні заклади з усіма трьома видами нагляду - суворим, посиленим та звичайним.

Для пілотного проекту пропонували обрати психіатричну лікарню в Житомирі та ще одну в Полтаві чи Хмельницькій області.

— Модель дуже проста. Ми в Литві протягом п'яти років реорганізували всю систему судово-психіатричної допомоги та створили одну лікарню в країні (це в Рокишкис), навчали персонал, вели програму оцінки ризику, повні програми реабілітації та ресоціалізації, [які] готують до повернення в суспільство, дають професію, - зазначає Роберт ван Ворен.

На початку 2016-го виконуючий обов’язки міністра охорони здоров’я Віктор Шафранський погодився на таку програму. Однак за кілька місяців очільник в МОЗі змінився, і співпраця припинилася, твердить Роберт ван Ворен.

— Ті лікарні, які зараз будуть, не готові їх приймати - вони не мають всіх засобів безпеки, не отримують фінансування [для] підготовки до цього, не навчені, не мають оцінки ризику, у них немає ніяких реабілітаційних програм, там немає програм ресоціалізації. Якщо там буде небезпечний злочинець з психічним захворюванням, я розумію, як вони будуть [до нього] ставитися: єдине, що вони можуть робити - це давати таку кількість ліків, що [пацієнти] просто [стають] овочами. І, по-моєму, це дуже грубе порушення прав людини. Реформу потрібно готувати довго і ретельно, і насамперед - персонал, тому що персонал не розуміє, що таке судова психіатрія (і, мабуть, Сергій Шум теж не розуміє). Він бере шматки з цієї інформації і каже, що в цьому закладі погано. Так, звичайно, погано. Звичайно, в Дніпрі дуже погана установа. Звичайно, не можна [тримати] людину в такому закладі протягом семи-восьми років. Але щоб це міняти, треба дуже ретельно створювати альтернативу, і за цей час можна робити дуже багато і в Дніпрі.

літку 2017-го виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун повідомила, що у Психіатричній лікарні з суворим наглядом у Дніпрі знайшли архівні матеріали, які доводять існування каральної психіатрії за часів Радянського Союзу.

В архіві, зокрема, знайшли теки з медичними картками та листами двох відомих дисидентів, до яких вона застосовувалася. Йдеться, зокрема, про громадського діяча та поета Анатолія Лупиноса та математика і правозахисника Леоніда Плюща. Тоді Уляна Супрун зазначала, що документи опечатані і невдовзі їх передадуть історикам.

Радіо НВ звернулося з офіційним запитом до Міністерства охорони здоров’я з питаннями про кількість вилучених медичних карток та того, кому їх передали.

В Психіатричній лікарні з суворим наглядом у Дніпрі мене запевнили, що весь архів вивезли з медзакладу. У МОЗ України підтвердили, що в кінці серпня 2017 року понад 12 тисяч справ були передані їм. Зараз їх упорядковують та проводять експертизу щодо цінності вилучених документів.

Після завершення роботи групи, в склад якої увійшли фахівці різних відомств, ці архівні документи будуть передані на зберігання Галузевому державному архіву Українського інституту національної пам’яті. Дисидент та громадський діяч Йосиф Зісельс розповідає, що бачив увесь вивезений архів:

— Коли знайшли спецархів у Дніпропетровську, звичайно, мене це зацікавило, тому що я в основному займався цією лікарнею. Звичайно ж, я хотів подивитися цей архів, попрацювати з ним.

Це були кілька ящиків в опломбованому приміщенні підвалу Міністерства охорони здоров’я. За його словами, у Психіатричній лікарні з суворим наглядом у Дніпрі до розпаду Радянського союзу побувало не менше тисячі людей, яких утримували з політичних мотивів.

Окрім тих, хто відкрито критикував радянський лад, в цю категорію, наприклад, потрапляли й ті, хто намагався втекти з країни нелегально. Проте основними пацієнтами цієї лікарні були психічно хворі люди, які скоїли злочини та були визнані неосудними, розповідає Зісельс.

— Міністр і її помічники не знали специфіки цієї справи, не купірували відразу цей архів, не опечатали, тому що в тій шафі, яку вони знайшли, в тій кімнаті, в яку вони потрапили, були тільки політичні справи - їх тримали окремо. Цю шафу, цю кімнату треба було опечатати моментально - і потім думати, що з цим робити. Вони цього не зробили. В результаті деяких процесів цей архів був вилучений з лікарні, його змішали з іншими. Просто в Міністерство передали весь архів за певний відрізок часу - там 12 тисяч справ. І ту тисячу, про яку я говорю, разом з моїм колегою - Олександром Подрабинеком - ми намагалися подивитися, але це було вже неможливо. Воно змішано, і тепер треба буде велику роботу провести, щоб сепарувати історії хвороб звичайних хворих від тих, які "політичні".

Зісельс особливо ретельно збирав інформацію про Дніпропетровську психлікарню. Він пригадує, що на початку 70-х на Заході почали з’являтися матеріали про практику використання психіатрії для придушення інакомислення в Радянському союзі.

Однак отримати інформацію про тих, хто потрапив до психлікарень з політичних мотивів, було майже неможливо. Їхні родичі боялися та соромилися, тому нічого не розповідали.

Прізвища дисидентів та відомості про тамтешні тортури Зісельс отримав здебільшого від тих, кого відпускали з медзакладів. Тоді він працював інженером радіотелецентру і постійно їздив Західною Україною. Саме там він і збирав інформацію. Згодом в нього зібралася картотека на понад 80 людей:

— Звільнився Петро Луцик з дніпропетровської лікарні, понад 30 років в ув’язненнях був. Коли він звільнився, він просто прийшов до мене додому і дав багато інформації. Картотека - на третину з його слів.

Але згодом, під час обшуків у нього вдома, цю картотеку вилучили. Потім зник і дублікат. Сам Зісельс після цього отримав свій перший тюремний термін.

Його засудили до трьох років в’язниці за так зване "поширювання завідомо неправдивих свідчень, що порочать радянський державний і суспільний лад". Однак навіть із СІЗО Зісельсу вдалося передати довідки про репресованих за допомогою психіатрії.

Правозахисник Роберт ван Ворен вважає, що психлікарня з суворим наглядом у Дніпрі була однією з найгірших за ставленням до дисидентів. Загалом подібних медичних закладів у СРСР було шістнадцять.

— Спочатку їх було менше, але з приходом Юрія Андропова, він розвивав програму боротьби з "внутрішніми диверсіями" і дисидентами, і прийняв рішення, що психіатрія - одна з найкращих методик. В середині 70-х кількість таких лікарень сильно збільшувалася. Найзнаменитіші - Дніпропетровська СПБ, Казань, Черняховськ у Калінінградській області, Сичівка і Благовіщенська СПБ. За нашими даними, третина дисидентів пройшли через психлікарні. Майже всі дисиденти, які були в "психушках", говорили, що це було набагато гірше, ніж в таборах - "краще було б табір, ніж психушка". У таборі немає ліків, немає навколо божевільних пацієнтів і, крім цього, є термін. Якщо ти отримуєш 7 + 3, ти знаєш, що після 10 років ти "все". А коли ти потрапиш у "психушку", там немає терміну, це може тривати до кінця життя.

Загалом психіатрію як метод боротьби з тими, хто виступає проти влади, вперше використали ще в царській Росії.

За часів Миколи I божевільним визнали російського філософа та мислителя Чаадаєва. За словами історика Олега Бажана, коли до влади прийшли більшовики, вони також карали за допомогою психіатрії.

Зокрема, за вказівкою Фелікса Дзержинського - на той момент голови Всеросійської надзвичайної комісії у боротьбі з контрреволюцією і саботажем - до психлікарні відправили представницю Партії лівих соціалістів-революціонерів Марію Спірідонову.

Згодом психіатричних лікарень ставало все більше, а представники КДБ почали писати доповідні, що в таких закладах слід утримувати ще й тих, хто своїми кроками та діями “зазіхає на радянський лад”.

В Україні спеціальну психіатричну лікарню з суворим наглядом відкрили у Дніпрі, де разом з неосудними психічнохворими тримали й за політичними мотивами. Історик Олег Бажан говорить:

— Цей заклад був засекреченим, тому віднайти певну інформацію складно - не бачив жодного звіту для КДБ про ситуацію тут, на території лікарні. Звіти до ЦК КПУ були, - як поводять себе дисиденти у таборах, у тюрмах, як вони проводять страйки, як вони себе ведуть, як відбувається їхнє перевиховання - це все є і зазначено в тій же самій справі Блок [справа проти українських дисидентів, - Ред.], яка зберігається у фонді 16-го галузевого архіву СБУ. А от щодо діяльності цієї психіатричної лікарні, тут в нас дуже бракує інформації. Цифрами, якими ми можемо оперувати, і те, що, по суті, є в архівах, - що з кінця 60-х і до початку 70-х було ув’язнено до таких психіатричних лікарень близько 249 осіб в Україні. І каральна психіатрія була направлена не лише на окремих людей, а на цілі категорії неблагонадійного елементу. Найяскравіший приклад - це підготовка до Олімпіади-80: напередодні спортивних заходів тут, у Києві, буде взято на облік не тільки злодіїв в законі, проституток, але й психічнохворих, які схильні до зухвалих, по суті, антигромадських дій. І коли тут відбувалися спортивні ігри, то превентивно були заточені, закриті і ізольовані близько 320 осіб, їх утримували до завершення Олімпіади. Іншої статистики ми, на жаль, знайти не можемо.

Каральну психіатрію активно використовували в СРСР наприкінці 60-х та у 70-ті роки. Історик Олег Бажан розповідає, що після 72-го року в Радянському союзі почалися зачистки опозиційних сил.

Саме тоді стали відправляти інакодумців до психіатричних лікарень. Влада хотіла показати, що активних та свідомих борців з радянською владою не так вже й багато - мовляв, це поодинокі випадки з психічнохворими людьми.

З’явився навіть такий радянський “діагноз” - "уповільнена шизофренія", який обґрунтував академік Андрій Снєжнєвський. Серед ознак хвороби називали яскраво виражену самооцінку особистості та потяг до надмірного реформування. Бажан пояснює:

— Те, що людина бореться з ЖЕКом або висловлює своє невдоволення станом речей, то це, по суті, підпадало під цей діагноз. Іноді такі діагнози ставили в країнах соцтабору (наприклад, у Румунії), але це були поодинокі випадки і не було таких масштабів, як в СРСР.

В психіатричній лікарні пацієнту одразу давали великі дози нейролептиків, аміназіну, трифтазіну, галоперідолу, вводили сірку, а також використовували інсуліновий шок. Тобто робили все, щоб зламати людину і змусити її відмовитися від антирадянських переконань. Все це пережив 90-річний Юрій Вєтохін. Зараз він мешкає у Каліфорнії.

На його рахунку - кілька спроб втекти з Радянського союзу. За одну з таких спроб, коли він намагався втекти морем - з Криму - його засудили та відправили на лікування до Психіатричної лікарні з суворим наглядом у Дніпрі. Було це в 1968 році.

Чоловік згадує, що, як тільки він потрапив до медзакладу, йому відразу почали колоти цілий шприц аміназіну. Від нього чоловік почувався зле та був на межі втрати свідомості:

— Але потім мені призначили уколи сірки. Сірка викликає дуже великий біль - приблизно опівдні вколюють цю сірку, до вечора піднімається дуже висока температура. І спершу дуже сильний біль на тому місці, де встромили цей самий шприц, а потім по всьому тілу. А вночі схоплює серце. Спати, звичайно, жодної хвилини не можна було - біль страшний. Під ранок проблема з санітарами - санітари були засудженими вбивцями. Уявляєте, як вони поводилися з так званими "хворими", які були віддані їм у володіння? На наступний день знову робили укол сірки, і так було до 12 днів. Ось в сусідньому відділенні був Григор'єв (він "політичний") - так він на восьмому уколі помер, не витримав. Начебто 12 уколів ніхто не витримував. Через день робили укол наступний - більший, ніж перший раз. І так мені зробили, здається, вісім уколів у перший раз. Потім викликали до Бочковської - завідувачки, - і [вона] запитує: "Ну, як ви? Все ненавидите радянську владу?".

Ще один колишній пацієнт спецпсихлікарні у Дніпрі Олександр Шатравка зараз також мешкає у США. Він тікав з Радянського Союзу разом з групою з чотирьох людей:

— До лікарні потрапили по своїй дурості, ми туди самі прагнули. Ми по своїй наївності думали, що там тримають тільки півроку і відпускають. Ми бачили, що там за вбивства тримають півроку, так ми думали, що якщо за це тримають півроку, то тим більше - за перехід кордону, за таку маленьку статтю. Друзі цим шляхом не пішли, тому одному дали 2,5 року, іншому три роки, потім вони "на хімію" вийшли, і їм легше було набагато.

Проте в психлікарні у Дніпрі все було інакше. За словами Шатравки, за нелегальний перетин кордону там тримали щонайменше п’ять років, а за “наклеп на радянську владу” - сім-десять років. Його брат, з яким він потрапив до лікарні, пройшов повний курс інсулінової терапії:

— Людину прив'язують до ліжка, колють їй інсулін, і вона повністю втрачає свою свідомість, вона може кричати, верещати, пищати. Її під цим [препаратом] не б'є ніхто, тому що знають, що вона під інсуліном. Цей курс триває довго, його два рази на тиждень колють, в окремій палаті цих людей утримуть. У каральної психіатрії дуже багато залежало від людини, - як вона себе поведе залежить від того, до якого ти лікаря потрапиш. Я дуже щаслива людина - я приймав дуже мало препаратів у Дніпропетровській лікарні. А в Черняхівській лікарні я взагалі жодної таблетки не приймав, і мій брат також. А Юрій Вєтохін в Дніпропетровську пробув 9 років, в цій спецлікарні. Він перших три-п'ять років дуже доводив лікарям, що він здоровий, тому вони його жменями годували ліками.

Юрій Вєтохін розповідає, що саме там - в лікарні у Дніпрі - зрозумів, що практично кожного можна зламати. Чоловік бачив це на власні очі. Його самого за супротив покарали уколами галоперідолу, хоча всі знали, що це смертельний препарат.

— Помер на очах один з пацієнтів, якого тиждень як кололи цими ліками, і я зрозумів, що у мене така ж доля. Тому я вирішив, що я їм напишу те, що вони хочуть, а потім я все це відіграю. Але я написав, що хотів втікти за кордон і цього більше не повториться. Вони були дуже раді і вирішили, що нарешті-то я зломлений і мене можна нарешті звільнити.

В 1976-му Вєтохіна виписали з лікарні у Дніпрі. За три роки він все ж таки втік з Радянського союзу. Братів Шатравків з Психіатричної лікарні з суворим наглядом у Дніпрі перевели до інших медзакладів завдяки Леоніду Плющу - через тиск на радянську владу, ледве живого дисидента все-таки виписали з лікарні у Дніпрі.

За словами Олександра Шатравки, про звільнення Плюща ходили чутки, тому він розповів дисиденту про себе та брата. Пізніше, на Заході, Леонід Плющ назвав прізвища тих, кого утримували в Психіатричній лікарні з суворим наглядом за інакодумство. Серед них було й прізвище братів Шатравків.

— Плющ поїхав взимку з Дніпра, а вже до осені всіх, кого він назвав, почали розкидати по різних лікарнях. Нас з братом з Дніпропетровська відправили в Черняховськ, кого в Казань, кого в Ташкент. По всьому Союзу осіб 20-25 розкидали по різних лікарнях, щоб [про] Дніпропетровську лікарню сказати, що "нікого тут немає".

Колишні пацієнти Вєтохін та Шатравка пригадують нелюдські умови перебування в психіатричній лікарні в Дніпрі:

— Дніпропетровська лікарня була дуже важка, просто дуже важка - і санітари, і лікарі, і сама будівля, взагалі моторошна була. І, після переведення, Черняховськ нам здавався з братом просто санаторієм якимось: маленькі намети на дві-чотири людини, квіти стоять на віконці, відкриті двері, і ти можеш виходити в туалет, коли хочеш, по коридору ходити, телевізор стоїть, і навіть магнітофон дозволили купити, уявляєте? Я в це повірити не міг, - говорить Шатравка.

Переповненість палат, де через брак місця людей клали на дошки між двома ліжками; тухла тюлька на сніданок, кілька ложок каші та рідкий суп на обід, знову каша та пів чайної ложки сиру на вечерю; свавілля та сильні побої від санітарів - далеко не повний перелік того, що відбувалося з пацієнтами психлікарні в Дніпропетровську.

— Я б хотів власними руками повісити Бочковську де-небудь на ліхтарному стовпі. Це я б хотів. А дивитися лікарню - у мене немає такого бажання, - говорить Вєтохін.

Однак Олександр Шатравка ще раз на власні очі побачив Психіатричну лікарню з суворим наглядом у Дніпрі - у 2005-му він приїздив туди з кіногрупою. Проте на територію закладу його не пропустили.

Ірина Лопатіна /Радіо НВ

Теги: Репортаж НВ Місто Дніпро Психіатрична лікарня Каральна психіатрія Радіо НВ