Повна версія

18 березня 2014 року президент РФ Володимир Путін підписав незаконний «договір про приєднання Криму до Росії», приводом для якого став зрежисований Кремлем фейковий «референдум».

До сьомої річниці анексії українського півострова публікуємо архівний репортаж спеціальної кореспондентки Радіо НВ Ірини Лопатіної, в якому очевидці російської окупації розповідають про ті дні.

Український Крим окуповано Росією вже протягом п’яти років. Активною фазою називають період з 23 лютого по 16 березня 2014-го. У лютому в Севастополі провели мітинг на площі Нахімова, під час якого підприємця Олексія Чалого обрали так званим «народним мером міста».

А вже 16 березня відбулося те, що росіяни називають «референдумом щодо статусу півострова». Більшість країн світу назвали його нелегітимним та не визнали його результатів. Проте ще за кілька днів до цього чимало кримчан побачили незрозуміле переміщення та активність російських військових.

Кримськотатарський громадський діяч Ерфан Кудусов згадує, що під час Майдану він був у Києві. Однак його контракт із роботодавцем завершився 21 лютого, і вже наступного дня він приїхав до Криму:

— Я в Ялту заїхав (я живу в Лівадії), стояв на трасі, і там недалеко, за декілька зупинок від мене, санаторій Чорноморського флоту Російської Федерації. Це мирний санаторій, там завжди цивільні відпочивали, ніколи я там військових не бачив. І ось я стою на зупинці в Лівадії, і на моїх очах проїжджає велика кількість військових автомобілів з російськими військовими номерами — військові автомобілі їхали з боку Севастополя. І задній борт не закритий, і там сиділи [військові] в повному обмундируванні, з усіма характерними знаками, російські військовослужбовці зі зброєю, автоматами. Поки я дочекався маршрутки, доїхав, вони оточили вже частину свого санаторію, через кожні 20 метрів стояли автоматники.

Військовий Максим, який на той час служив у Севастополі, також стверджує, що російська окупація почалася з внутрішнього руху всередині їхніх армійських структур, зокрема Чорноморського флоту:

— Ознаки, що буде якась ж*па, з’явилися не 23−22-го [лютого 2014 року]. Перші ознаки з’явилися 20-го, до вечора 21-го, коли російські війська, які були в Криму, частини, їх почали всіх викликати на службу, заганяти в казарми, забирати мобільні телефони, зв’язок з ними просто зник. Ми один одного знаємо, служили за парканом один від одного. Ось коли їх почали заганяти і до них неможливо було додзвонюватися, з’явилася ознака, що щось відбувається не т. е.

Чоловік розповідає, що у Севастополі містяни здебільшого сиділи вдома, і проросійські мітинги, які згодом там проходили, організовувала невелика частина населення.

— Навіть у Севастополі тих, хто активно підтримував «російську весну» було 15−20−25% населення, але вони були дуже активними. Вони готові були діяти, бити, вбивати.

Севастополець Дмитро Білоцерковець, який на той час був організатором проукраїнських акцій, розповідає, що 23 лютого проросійські організації зібрали максимум 1500−2000 людей на мітинг. Потрібної картинки, що Севастополь мріє про відхід до Росії, з такою кількістю людей не можна було створити. Тому почали піднімати сім'ї російських військових та казати, що потрібно в обов’язковому порядку прийти на мітинг в центр міста.

— Ми це знали, тому що проукраїнські хлопці, які були в нашій команді, казали, що батьків змушують йти туди на мітинг. Також на цьому мітингу допомагали деякі члени Партії регіонів, але не всі. Наприклад, на той момент губернатор Севастополя — пан Яцуба — дійсно допомагав в організації цього мітингу і був там присутній. Так, він не казав напряму сепаратистські речі під час свого виступу, але він все зробив, щоб цей мітинг пройшов так, як пройшов.

Під час нього власник підприємства Таврида Електрик Олексій Чалий був обраний так званим «народним мером Севастополя». До речі, саме Чалий був тією людиною у чорному светрі, який 18 березня підписав разом із Володимиром Путіним, самопроголошеними головою Ради міністрів Криму Сергієм Аксьоновим та головою Верховної Ради Криму Володимиром Константиновим так звану угоду «про прийняття Криму та Севастополя до складу Російської Федерації».

Дмитро Білоцерковець пригадує, що того дня, 23 лютого, проходило позачергове засідання міської ради Севастополя. Тоді проросійські сили почали провокувати депутатів, щоб ті прийняли низку незаконних рішень.

— Я дуже здивувався, але тоді більшість депутатів міської ради просто їх відфутболила і символічно створила координаційну раду, в якої немає ніяких повноважень, яку очолив пан Чалий. Тобто вони робили все для того, щоб потрошки «прокатити» цю ситуацію. Деякі дійсно боялися відповідальності, деякі дійсно були за Україну (навіть які зараз проросійські).

Білоцерковець розповідає, що наступного дня проросійські організації не змогли зібрати у місті багаточисельних акцій:

— Максимум, що змогли зібрати проросійські організації — це мітинг під Севастопольською міською держадміністрацією на 200 чоловік. А 25-го вийшло 100 чоловік, поставили якісь намети, і нічого не коїлося. Севастопольці не підтримували прагнення Російської Федерації, російських рухів щодо приєднання до Російської Федерації. Ніхто не вийшов. Севастополь продовжував жити своїм життям, ніхто на це не реагував, ми всі сміялися над цим. Політично вони нічого не могли зробити, депутати відморожувалися від них. Можливо, маленька частина і підтримувала, але більшість виступала проти і очікувала, що буде в Києві.

Однак тими днями почали розгортатися події вже у самому Сімферополі. Ільмі Умеров, який тоді очолював Бахчисарайську районну держадміністрацію, розповідає, що 24 лютого 2014-го у кримських татар з’явилася інформація, що спікер Верховної Ради Криму Володимир Константинов намагається зібрати позачергове засідання Ради на 15 годину 26 лютого.

Під час нього вони хотіли відправити у відставку тодішнього очільника Ради міністрів Криму Анатолія Могильова, ухвалити звернення до Путіна щодо приєднання Криму до Росії та назначити дату «референдуму» з цього питання на півострові.

— 25-го зібралася вдень президія Меджлісу, потім зібралося засідання Меджлісу, і ми вирішили завтра, 26 лютого, зібратися під Радою і пікетувати з тим, щоб Рада не приймала ці сепаратистські рішення.

Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз каже, що тоді засідання Меджлісу тривало до сьомої вечора, тому часу на підготовку мітингу було дуже мало. Вже тоді вони знали, що акції будуть протидіяти козаки та проросійська організація Русское единство, яку очолював Сергій Аксьонов:

— Це новиною особливо й не було — політики завжди їх збирали нам на противагу, але ми завжди і фізично, і політично з цим справлялися. Пам’ятаю, що ми могли тільки оповістити, як голова Бахчисарайського районного Меджлісу давав по телефону певні розпорядження. Але вранці це було кілька тисяч [осіб], які в Бахчисараї організовано зібралися, на машинах. Ми підходили до Верховної ради Криму і бачили, що вже автобуси стоять людей (я маю на увазі опонентів, м’яко кажучи). І коли прийшли, у внутрішньому дворі ми побачили, що міліція, яка повинна була стежити за правопорядком, вона стояла разом з козаками, колишніми афганцями і цим «ополченням», яке вони формували. І це вже був перший дзвіночок, що не все тут добре.

Ільмі Умеров каже, що вони не очікували, що під кримським парламентом збереться 15−20 тисяч людей, серед яких значна частина була кримськими татарами. Серед тих, хто підтримував відміну сесії і виступав проти сепаратизму, було чимало людей, які до того здебільшого взагалі не виходили на мітинги, зокрема і фанати симферопольського футбольного клубу Таврія.

У цей день ми розходилися з почуттям задоволення, як переможці. Але виявилося, що ми дуже глибоко помилялися

— Настрої у людей були — «не дозволимо прийняти рішення, які призведуть до якихось дій або відторгнення Криму від України». Якщо переглянути відеоматеріали, які є у вільному доступі в Інтернеті, видно, що значна частина натовпу скандувала «Крим — Україна» або «Крим — не Росія».

Але на це ж місце людей почали стягувати і проросійські сили. Правозахисниця Ольга Скрипник, яка на той час викладала в Українському гуманітарному університеті в Ялті, також приїхала 26 лютого у Сімферополь на мітинг. Однак вона не встигла підійти до самого входу кримського парламенту. Скрипник розповідає, що бачила, як почали масово підвозити людей на проросійську сторону. За її словами, багатьом із них організовано роздавали алкогольні напої.

— Вони не всі підходили і вливалися в частину мітингу — частина розподілялася по периметру і спостерігала. Я так розумію, що в них було завдання діяти в разі ескалації: або бити, або захоплювати людей. Ніхто ж не знав, як це все повернеться. І навіть те, що [російський бойовик Ігор] Гіркін, який був тоді в Криму, створив не тільки «кримське ополчення», але й «кримську армію», яка тоді була в першу чергу на блокпостах на виїзді з Криму, говорить про те, що Гіркін планував, що це може бути і силове протистояння, зі зброєю. Тому вони готувалися до цього. Мені здається, що люди, які залишалися по периметру, їх завдання було якраз діяти в разі силового варіанту.

— В матеріалах справи це все добре видно, як вони це все організовували, — розповідає Ахтем Чийгоз. — Із Севастополя привезли і «зухвале козацтво» (я маю на увазі Ставропольське), і Кубанське козацтво, і зокрема ПВК Вагнера — за різними оцінками, до 300 осіб їх було. І в матеріалах справи, є ці довідки, слідчі робили запити, — хто перебував у Севастополь, в якій кількості.

Кримський журналіст Станіслав Юрченко, розглядаючи свої фотокартки з того мітингу, вже згодом помітив, що люди з проросійської частини відразу були підготовлені до сутичок. На них були важкі куртки, тактичні рукавиці, дивні шапки. Пізніше стало зрозуміло, що подібний одяг — не по сезону — був для того, щоб легше «тримати удар». На проросійську частину мітингу також організовано звозили людей і з інших міст Криму, згадує Юрченко:

— До Крим ще до цього звозили на автобусах в лікарні ніби поранених «антимайданівців» з Києва. Ми самі знімали прибуття таких автобусів. Проти мене, оператора була відкрита агресія, ми писали заяви в міліцію, тому що думали, що це може до чогось призвести. Але цих людей звозили автобусами — і куди вони поділися, питається? Вони теж опинилися на тому ж мітингу.

— Ми разом з Рефатом Чубаровим кілька разів заходили в будівлю Верховної Ради, — пригадує Ільмі Умеров. — Біля кабінету Константинова були упереміш знайомі й дуже незнайомі люди. Одним з них — потім ми вже дізнаємося — був Стрелков. Він весь час перебував у приймальні, заходив у кабінет в будь-який час. І коли ми розмовляли з Константиновим, він не стільки слухав нас, скільки дивився крізь нас — на людей, які ззаду стояли. Люди приходили, йшли, отримували якісь завдання від цих незрозумілих людей. І Константинов нас запевняв, що у них тільки одна мета — відправити Могильова у відставку.

Ільмі Умеров підтверджує, що в проукраїнській частині мітингу були радикальні настрої. Здебільшого це були люди молодого віку, які гарячкували та пропонували зайти всередину кримського парламенту. Для цього не потрібно було багато сил та часу. Умеров розповідає, що спочатку дві частини мітингу розділяв кордон міліції, який вишукувався двома шеренгами, але ближче до першої години дня вони раптом відійшли до будівлі Верховної Ради Криму, залишивши два натовпи один напроти одного.

— Це я можу назвати найголовнішою провокацією цього мітингу, — розповідає журналіст Станіслав Юрченко. — Люди опинилися віч-на-віч, і в якийсь момент це перестало бути мирним стоянням: почалася тиснява, почалося перекидання речей, люди кричали один на одного. І в якийсь момент саме через це довелося зробити коридор. Тоді це було дуже дивне видовище, — коли Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу, під руку з Сергієм Аксьоновим, нинішнім проросійським керівником «Ради міністрів Криму», йдуть рука об руку і просять всіх зробити коридор, щоб можна було витягувати поранених з цього всього натовпу. Комусь ставало погано, в тисняві загинуло двоє людей на тому мітингу, причому вони були задавлені своїми ж — проросійськими однодумцями.

Тим часом проведення засідання сесії кримського парламенту постійно відкладалося через відсутність кворуму. Коли почалися сутички під стінами будівлі, депутати почали залишати Верховну Раду Криму, розповідає Ільмі Умеров:

— У цей день ми розходилися з почуттям задоволення, як переможці. Але виявилося, що ми дуже глибоко помилялися. Ми, наприклад, коли з Рефатом прощалися, потиснули руки один одному, і я сказав: «Напевно, років десять не буде з цієї будівлі сепаратистських заяв». Але вийшло, що ми продовжили [це становище] всього на одну ніч. Увечері ми розійшлися, і під ранок так звані «зелені чоловічки» захопили будівлю Верховної Ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Про захоплення двох основних адміністративних будівель заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз дізнався з Інтернету. В Сімферополі він був вже близько дев’ятої години ранку:

— Вимерло все. Це налякало і посіяло страх у всіх, не тільки у кримських татар. Я такого порожнього міста не бачив 25 років. Там центральний ринок поруч (найактивніші місця) тиша стояла така зловісна, і кілька «даішників», які навколо Радміну, на перехрестях біля Верховної Ради — і порожнеча.

Кримський журналіст Станіслав Юрченко пригадує:

— Контрастне відчуття — 26 числа проходить наймасовіший мітинг за всю пострадянську історію Криму, а на наступний день центральна площа порожня. Центральна вулиця заблокована, там немає машин, і це теж дивно. Ось ця тиша і порожнеча, на контрасті з цим шумом і багатолюдністю, дуже сильно била. Неможливо було підійти до цієї будівлі — на квартал її огородили, по периметру стояли поліцейські, і вони самі нічого не розуміли. Журналісти намагалися отримати від них якісь коментарі, але це було абсолютно безглуздо, тому що вони не володіли інформацією. Їм сказали тут стояти, а що там [відбувається] — це теж їх трохи лякало.

Ільмі Умеров, який згодом після цих подій став російським політв'язнем, розповідає, що так звана «кримська оборона» та козаки приїжджали до кожного депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим додому, в лікарні, на роботу.

Вони їх практично силоміць забирали та привозили до парламенту на засідання сесії. Вже цього дня, 27 лютого, депутати ухвалили рішення щодо відставки голови Ради міністрів Криму Анатолія Могильова. На його місце призначили Сергія Аксьонова та оголосили проведення 25 травня місцевого «референдуму» щодо статусу Криму.

Вже в ніч на 28-е невідомі зі зброєю заблокували аеропорт Бельбек біля Севастополю, а на територію міжнародного аеропорту Сімферополь заїхали КАМАЗи та майже дві сотні військових. Вже з того моменту російська армія активно і неприкрито почала брати участь в окупації Криму.

— Десь 4 чи 5 березня вранці дзвінок з військової частини, — розповідає Ільмі Умеров, — Начальник дзвонить і каже: «Ільмі Рустемович, два КАМАЗи під'їхали без номерів, люди без розпізнавальних знаків, у військовій формі, оточили по периметру військову частину. На відстані 15−20 метрів один стоїть, в контакт не вступають, поставили умову, що ніхто не заходить і ніхто не виходить. Завдання пояснюють, що «ми просто повинні заблокувати вашу роботу». «Представляються?» — запитав я. Він каже: «Не представляються, хто такі».

Ільмі Умеров, який тоді очолював Бахчисарайську районну держадміністрацію, з самого ранку поїхав до однієї з двох військових частин Бахчисарая. Він побачив, що біля воріт стояли кілька людей та один КАМАЗ. Також були видно військових, які розташувалися по периметру частини. Умеров представився головою району, і один з людей у формі без розпізнавальних знаків відрекомендувався капітаном російської армії.

— Ми почали розмовляти — «чому ви сюди приїхали, хто вас сюди відправив, які цілі, завдання?». «Їдьте, бандити, терористи», — як тільки я не називав, матюкався на них, кричав. Їм поставили завдання, вони всі зі зброєю. Потім я те ж саме говорив начальнику військової частини. Він каже: «Мені наказали стояти осторонь в цей процес, не висовуватися, не чинити опір, під опис готувати майно». Я навіть кричав цьому начальнику, що «ти за статутом мав на ураження стріляти, якщо твою військову частину захоплюють». «Але вони не захоплюють, оточили, тільки стоять колом». «Але це ж терористи, люди без розпізнавальних знаків, ти повинен був стріляти!» — на це він мені відповів, що у них є кілька автоматів, які десь зберігаються, — тобто під рукою навіть зброї немає. «А техніка, яка у нас у дворі стоїть, вона вся погана». А ввечері Путін по телевізору говорить: «Их там нет».

Загалом Україна утримувала в Криму 212 військових частин. До березня 2014-го на півострові перебувало понад 13 тисяч українських військових. За інформацією Міністерства оборони, після окупації півострову на материкову частину нашої країни повернулося трохи більше чверті з них. Двоє військових — Борис Рябуха та Максим, прізвище якого ми домовилися не називати, — служили на момент окупації на півострові. Обоє — кримчани, але вони не зрадили присягу і залишили зі своїми сім'ями рідний Крим після анексії.

Основні підрозділи зенітно-ракетного полку Бориса Рябухи знаходилися в Євпаторії, бригада Максима була розташована безпосередньо в Севастополі. За словами Максима, коли розпочалися перші проросійські мітинги в місті, розуміння, до чого це може призвести, ні в кого не було. До останнього моменту він це сприймав як жахливий сон, як щось абсолютно нереальне:

— 22-го чи 23-го [лютого] військам в Криму зіграли команду «збір» — це коли всі збираються, видається зброя і [армія] перекладається у вищий ступінь бойової готовності. І ми почали переводитися, це відбувалося півтора дні. У Військово-морських силах України кораблі були заправлені пальним, споряджені боєприпасами, і частина кораблів вийшла в море. Це було 23-є число, тільки з’явилися перші вантажівки без номерів. А потім прийшла команда «відбій». Півтори доби ми переводилися, відбулася команда «відбій» — «пельмені розліпити, дрова на вихідну». Команда прийшла з Києва, Генерального штабу, від [на той час Уповноваженого Верховної Ради з контролю за діяльністю Міністерства оборони України Володимира] Замани. Він потім дуже відмовлявся, що видав цю команду. Але на той момент керував цією структурою і командував він. Якби тоді нам не дали команди «відбій», принаймні, корабельне угруповання спокійно б пішло в море, а не було б затиснуте в бухтах. Але хто точно дав команду «відбій», ніхто досі офіційно не знає. І нагорі всі знизують плечима, але все сходиться до начальника ГШ Замани [формально він залишався начальником Генштабу до 19 лютого 2014 року, — Ред.].

За словами Максима, вже тоді російські десантні кораблі почали заходити в Севастополь з Новоросійська. Зазвичай російські судна оглядали українські прикордонники та митники через випадки контрабанди, однак, за словами знайомого Максима з прикордонних служб, його тоді просто не допустили до місця розвантаження.

— Людина подзвонила і сказала: «Що вони там розвантажують — фіг його знає, вантажівки якісь, якісь люди». І потім все почало розкручуватися. Крім того, що була захоплена Верховна Рада, меншою мірою відомо про те, що була захоплена переправа «Крим — Кавказ». Російські почали захоплювати частини ППО по Криму.

Військовий Борис Рябуха розповідає, що в нього є звичка постійно читати новини зранку — саме так він дізнався, що 27-го почалися захоплення будівель кримського парламенту та уряду:

— О 7 ранку подзвонили з частини, тому що частина переводилася в повну боєготовність. До обіду у нас ця готовність тривала, а в обід цю готовність з військових частин познімали, і далі пішли захоплення військових частин, блокування.

Військова частина Бориса Рябухи була розділена на дві частини: основні підрозділи знаходилися в Євпаторії, а командний пункт — в селищі Уютне під Євпаторією. Командний пункт захопили ще 28 лютого, а 1 березня приїхали вже до них, в Євпаторію.

Борис розповідає, що це були російські військові, які не особливо приховували свою приналежність до армії РФ. Розпізнавальних знаків на них не було — військові були в балаклавах, — однак за формою та зброєю було зрозуміло, що це не так звана «кримська оборона» чи козаки, а штатні військовослужбовці.

— Побічно це підтверджувалося їхніми сухпайками, які у них називаються «індивідуальний раціон харчування» (у мене навіть є фотографії їх, з емблемами, зі знаками — все як годиться). 1 березня, коли вони почали захоплення нашої частини, командир полку дав завдання безперешкодно пропустити їх на територію частини «для спільного чергування і несення охорони» наших складів зі зброєю. Тоді, під командуванням командира мого дивізіону, полковника Коханського, ми під виглядом наряду — 15 осіб, офіцерів- контрактників — познімали погони і просто як солдати заступили в наряд з охорони збройової кімнати, яка знаходилася в казармі нашого дивізіону. На територію складів, у вартові приміщення і на територію приміщення, де знаходилися збройові кімнати, російські військові не були допущені до ночі з 4 на 5 березня.

Напередодні відбувався так званий штурм військової частини, пригадує Рябуха. Однак він проходив за формулою Володимир Путіна: попереду йшли звичайні люди, а за їх спинами російські військові. Тоді жінки намагалися зламати ворота частини та прорватися на її територію. Вони обзивали українських військових «злими бандерами», які не пускають їхніх «визволителів-росіян».

— Стрілянини не було — попереду стоїть натовп, ламає ворота і намагається проникнути на територію військової частини. За ними стоять озброєні російські солдати, а, виходить, перед ними стоять наші військовослужбовці, на території військової частини, які були взагалі без зброї, тому що команди видавати зброю не було.

В ніч з 4 на 5 березня, за наказом того ж командиру полка, після довгих перемовин, військовослужбовці здали зброю на склад, який взяли під спільний караул із російськими військовими. 5 березня до частини за планом повинна була приїхати місія ОБСЄ, і буквально за 20 хвилин всі російські військові залишили частину, щоб їхню присутність не зафіксували спостерігачі, каже Рябуха.

Ми їхали в небуття — як вийде, так вийде

— Вони повернулися десь, напевно, в ніч з 5 на 6 березня, вони були відсутні буквально кілька годин. Але тоді командир полку самоусунувся від виконання своїх обов’язків. І взяв на себе командування оборонної та охоронної частини начальник штабу полку, і людей відразу, з 5 березня, всіх озброїли, розставили всі пости, організували прикриття і оборону військової частини. Вони тоді вальяжно приїхали, думаючи, що їх знову сюди запустять, аж до того, що під'їхали на машинах до КПП військової частини і посигналили, щоб їм відчинили ворота, але зіткнулися з тим, що їх туди вже ніхто не пропустив. Тоді вже пішли ультиматуми, погрози. Вже до 21 березня на територію військової частини ніхто не потрапив.

Борис Рябуха розповів, що Інтернет та мобільний зв’язок ніхто не відключав, однак радіо та телебачення з 1 березня вже було повністю російським. Єдиний український канал, який тоді транслювався, був музичний М1.

— Ми цілодобово стояли в караулі, постійно, і у нас завжди був включений канал М1. Ми забороняли бійцям перемикати канали, щоб вони не включали російські новини, тому що деякі… Контрпропаганда слабка, вони надивляться цього і вірять, що «Росія нас рятує».

Військовий з Севастополя Максим розповідає, що їхню військову частину росіяни почали блокувати вже з 1 березня. Вони слідкували, щоб з території не виїжджала техніка, не вивозили зброю. Однак повністю блокувати частину площею 140 гектарів їм було фізично неможливо, тому Максим перелазив через паркан і кілька разів бував у себе вдома. За його словами, було цікаво спостерігати, як змінювалося населення та його настрої після зникнення українського телебачення і включення російських телеканалів:

— Нам смішно, але коли там вмикаєш п’ять-шість [російських] каналів, то проти волі починаєш вірити, що за російську мову будуть закривати в тюрми, що російськомовних б’ють в автобусах Києва, що Правий сектор їде на Крим. Нам це смішно, але, перебуваючи всередині з цією масованою пропагандою, це, звичайно, ставало зовсім не смішним. Коли я виходив, мені говорили: «Куди ти їдеш? Через місяць-півтора російські танки будуть у Києві, і другий раз тобі не запропонують перейти в російську армію!». Причому говорили ніби не дурні люди, я їх не можу назвати дебілами. Але ось вони дивилися цей телевізор, їм розповідали, компостували мізки дуже активно, хоча й не дуже довго, але результат був наочний.

Однак українські військові пригадують, що були кримчани, які підтримували саме їх. Правозахисниця Ольга Скрипник, яка була серед таких активістів, каже, що підтримка населення у українських військових була. В неї є фотокопії листів, що тоді писали люди, а також передавали кошти. Однак не всі вони були готові зробити це відкрито.

З 9 березня ялтинські активісти почали допомагати прикордонній військовій частини в Масандрі. Наприклад, привозили харчування, купляли ліки, бетонні блоки для посилення їхніх воріт. Також звичайні люди, ризикуючи, зв’язувалися з активістами з Севастополя та Керчі і передавали в частину в Масандрі дані про переміщення російських військових та їхньої техніки. Однак ця частина все ж таки була захоплена 15 березня — напередодні так званого «референдуму». Ольга Скрипник відзначає:

— Це захоплення відбувалося за посередництвом СБУ, бо командування цієї частини відмовилося здаватися. Тоді приїхали співробітники СБУ і почали вмовляти — «ну давайте без крові, без цього, поговоримо, ми просто зайдемо». Але зрозуміло, що сили були нерівними. Ці перемовини з СБУ йшли постійно, і поряд постійно стояли [співробітники] ГРУ, мені так здається. Тоді командування цієї частини зіпсувало всю зброю.

Військовий з Євпаторії Борис Рябуха пригадує, що з 1 березня росіяни намагалися максимально переманити українських військових. Однак тоді їм пропонували перейти до лав так званої «армії народу Криму».

Пропозиції переходити вже безпосередньо до російської армії пролунали 21 березня, коли командир полку здав їхню військову частину. Куратори російської армії пропонували їм велику зарплатню, квартири. Водночас український військовий Максим із Севастополя каже, що вперше перейти до російської армії йому запропонували вже 2 березня 2014-го:

— Другого березня була сказана така фраза: «Ну що, хто хоче в російську армію на великі зарплати і пенсії?». Після того, як я почув цю фразу, я відразу зрозумів, що ніколи в житті я на «великі зарплати і пенсії» не піду — просто тому, що соромно бути повією. Тобі реально пропонують продатися. І перше, що пропонують — не ідеологічні міркування, не моральні (про які в телевізорі розповідали — про «бідний Беркут» і «фашистів»); перше, що запропонували «в лоб» — великі зарплати і пенсії.

Я відразу зрозумів, що ніколи в житті на [російські] «великі зарплати і пенсії» не піду — просто тому, що соромно бути повією

За словами Максима, близько 90% військових зрадили присязі саме через ці обіцянки. Наприклад, командир їхньої бригади отримував менше, ніж звичайний контрактник російського флоту. Втім, здебільшого військові це зробили не одразу — наприклад, 2 березня ніхто з військових не пристав на пропозицію щодо кращого фінансового забезпечення. Це відбулося потім, після тотального промивання мізків російською пропагандою, яка розповідала про жахи на материковій Україні, а також обробки родин українських військових.

— Росіяни дуже чітко виконали свої зобов’язання перед командирами частин. З ними, наскільки я розумію, були укладені угоди, що вони залишаються командувати цією частиною — ось їх залишили. З тими, хто був рангом нижче — до них [було ставлення], як до другого сорту (навіть ті, хто залишився в Севастополі). У 14−15 році були ексцеси, образно кажучи, коли відмовлялися вітатися, спілкуватися. Частину військових, які зрадили [Україну], звільняли з першою нагодою. Намагаються розпихати по територіях дуже далеких — частину відправили на Нову землю, там були сформовані дивізіони, туди відправили служити, частина поїхала на Урал. Але є такі люди, які в Сирії побували, на Донбасі. Ставлення до них не дуже хороше.

Найважчим під час інтерв'ю для обох військових були спогади про те, як командири здавали їхні частини росіянам. Військовий Максим розповідає, що 21 березня 2014-го до частини приїхав їхній комбриг в українській формі і наказав здавати зброю до збройової кімнати:

— Для мене це було шоком. Я відмовлявся, він видирав у мене автомат з рук. А далі, звичайно, після того як у нас забрали зброю, він вийшов за межі частини, і на територію зайшли росіяни, підняли над казармою російський триколор. Нас вишикували, і комбриг сказав, що «хто хоче переходити в російську армію — завтра прибути в управління, в штаб, в частину писати рапорти; інші — вільні». Чесно, я навіть не хочу згадувати, в якому я стані був. Ну, скажімо так, я не сильно м’яка людина, але я ніколи більше не хочу бачити, як опускають і знімають прапор моєї країни. Ні-ко-ли. Це ганьба. Я не знаю, чи вдалося мені частину цієї ганьби змити тим, що я воював, боровся, поранений. Я не знаю. Але те, що ця ганьба завжди буде зі мною, — це точно.

За словами Максима, рішення щодо відходу на материк він прийняв одразу. 21-го березня чоловік повернувся додому, сказав своїй дружині, що їхню частину здали і вони з нею виходять з Криму, і це не обговорюється.

— Навіть ті люди, які виїжджали на територію України і продовжили служити в українській армії, виїжджали в нікуди і в невідомість. Ніяких чітких пропозицій від центральної влади України не надходило. Тобто хто, що, де, яким чином це буде відбуватися — ми просто не знали. Ми їхали в небуття — як вийде, так вийде, — пригадує Борис Рябуха.

Згодом і Борис Рябуха, і Максим потрапили до зони АТО, воювали в Донецькому аеропорту. Подібний життєвий шлях пройшли не всі військові, які несли службу в Криму. Наразі військові прокуратури та гарнізони проводять або проводили розслідування стосовно понад дев’яти тисяч військовослужбовців, які не вийшли на материкову частину України після анексії Криму у 2014-му. Їх обвинувачують в дезертирстві та самовільному залишенні військової частини або місця служби.

Зазначу, що з початку окупації Росія обіцяла повернути Україні військову техніку з Криму. Вона повернула лише частину, а згодом взагалі відмовилася від попередніх домовленостей. Міністерство оборони оцінила збиток від цього у суму орієнтовно понад 8 мільярдів гривень.

Проросійські сили квапилися з проведенням так званого «референдуму», на якому кримчани нібито самостійно повинні були визначитися зі статусом півострова. Нагадаю, що спочатку його планували провести 25 травня, однак вже 1 березня самопроголошений голова Ради міністрів Криму Сергій Аксьонов самовільно підпорядкував собі всі силові структури півострову, а також звернувся за допомогою до Володимира Путіна. Саме тоді Аксьонов вирішив змінити дату референдуму на 30 березня.

Але за кілька днів, на позачерговому засіданні кримського парламенту, депутати вирішили прискорити час проведення «референдуму» і оголосили нову дату — 16 березня. В бюлетені були тільки два запитання: «Ви за возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації?» і «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?».

Для підготовки підґрунтя цього «голосування» в Криму проросійськи сили використовували дві основні технології, розповідає журналіст Станіслав Юрченко. По-перше, на білбордах, в теле- та радіороліках почали масово залякувати кримчан Києвом, Майданом, міфічними «фашистами та бандеровцями». По-друге, використовували звичайний підкуп — обіцяли величезні пенсії та збільшення зарплат бюджетникам. У підсумку частину кримчан вони цими обіцянками й купили.

— Але насамперед це було масове залякування тим, що зараз відбувається в Україні — «вам заборонять говорити російською мовою, вас будуть за це бити». Наступні місяці після референдуму вони говорили тільки про одне: «Зате у нас не стріляють». Крим не просто загубився на тлі Сходу — вся ця війна дозволила кримчанам сказати, що вони зробили правильно, «тому що у нас не стріляють», не сприймати всі ті утиски і незручності як утиски і незручності, тому що, навіть якщо стало жити гірше, — «зате у нас не стріляють». І цей аргумент все ще працює.

Щоб «створити картинку», що весь Крим виступає за приєднання до Росії, у різних містах півострова почали проводити різноманітні проросійські акції. Правозахисниця Ольга Скрипник згадує, що безпосередньо в Ялті з’явилося багато байкерів з байк-клубу «Ночные волки», які брали участь в різних проросійських зібраннях та мітингах. Ці акції нібито були організовані ялтинцями, які всі «поголовно мріють про російський паспорт», але насправді в них брали участь саме ці байкери.

— І в мене є багато відео, де я зафіксувала, що на цих проросійських мітингах були саме представники і громадяни Російської Федерації - з Краснодару, Москви та інших регіонів Росії, — які створювали картинку для ЗМІ і для місцевих про те, що це проросійський мітинг.

Анексовувати півострів росіянам допомагала парамілітарна організація — так звана «Кримська самооборона». Вона була створена лише 23 лютого 2014-го, і, за інформацією ЗМІ, до її складу входило десять рот.

Наразі українські правоохоронці встановили, що загалом в цих угрупованнях було задіяно близько двох тисяч людей. Ці формування, наприклад, допомагали розганяти проукраїнські акції, нападали на журналістів, викрадали та навіть вбивали людей.

— Це люди, які були агресивно налаштовані, які були психологічно готові бити, якщо дійде до бійки — то і вбивати, — пригадує співкоординатор руху Євромайдан-Крим Андрій Щекун. — Там не було жінок, там були тільки чоловіки, там були люди з ненавистю до будь-чого українського. Ті, що були в автобусах біля військових частин, можливо, це були вже і не кримчани, вони були десь мобілізовані з Севастополя, або росіяни. А ті, хто бігав по вокзалах, біля Ради — це були кримчани різного роду.

Журналіст Станіслав Юрченко розповідає, що, коли він приїхав на зйомки до заблокованого аеропорту в Сімферополі 28 лютого, біля кожного з так званих «зелених чоловічків» (а насправді російських військових) знаходилися по кілька «самооборонівців». Саме вони перешкоджали роботі журналіста, грубіянили та погрожували розправою, якщо той не припинить знімати військових:

— Самооборонівці — вони такі неголені, трохи похмільні чоловіки від 30 до 50, яких можна побачити зграйками біля якихось наливайок. Там були і кримчани, там були і сімферопольці, деякі мої знайомі говорили, що йдуть туди записуватися і підуть, тому що багато хто не розумів, що відбувається. Люди були впевнені, що в Крим ідуть «поїзди бандерівців», які їдуть з Києва та Львова їх різати за те, що вони говорять російською мовою.

Севастополець Дмитро Білоцерковець розповідає, що у нього в місті загони «самооборони» на третину складалися з севастопольців, які отримували за це гроші. Також їм на підмогу приїхали близько двох тисяч російських козаків. На той момент з одним з них Білоцерковцю вдалося поспілкуватися.

— Я почав його провокувати — «навіщо приїхали?». Він розказав, що нас привезли, нам дали гроші, нам сказали чітко виконувати накази. Тобто він спокійно це навіть прямо казав, в присутності свідків.

Щоб не складалася картинка, що весь Крим щасливий після захоплення адмінбудівель і блокування військових українських частин російськими військовими, в різних містах півострова почали проходити акції проти війни та на підтримку цілісності України. Співкоординатор руху Євромайдан-Крим Андрій Щекун розповідає, що вони вирішили проводити мітинги біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Сімферополі:

— Ми показали цими акціями, що є українці в Криму, які не побоялися вже після захвату адмінбудівель вийти на акції. І ми сколихнули Крим: в перший день на акцію, яка проходила 2 березня, прийшло 20 людей, на другий день — вже 200 чоловік, а потім пішли люди військові частини захищати, і тоді страх почав проходити.

Іноді такі мітинги завершувалися сутичками з представниками так званої «Кримської самооборони»:

— 5 березня 2014 року проходила акція «Жінки за мир» під контрольно-пропускним пунктом військової частини поряд із залізничним вокзалом у Сімферополі, — каже журналіст Станіслав Юрченко. — На неї прийшли самооборонівці, які штовхали жінок, рвали їм плакати, буквально виштовхали їх на проїжджу частину з тротуару і змусили перейти на іншу частину вулиці. Це було бидло, яке штовхало жінок на дорогу.

У березні в Ялті активісти встигли провести три проукраїнські мітинги проти окупації та війни — останній був 13-го березня. Але він відрізнявся від вже раніше проведених, розповідає правозахисниця Ольга Скрипник:

— Тоді вперше приїхали люди в незрозумілій чорній формі, без жодних знаків, щоб можна було розпізнати, хто [це]. Вони одразу зайняли позиції зверху над людьми — на фонтані, — і вони біля фонтану стали так, що можна було бити ногами по обличчю людей. Вперше ми відмітили, що це не просто прийшли перекричати нашу акцію, як до цього було, а прийшли бити людей. Те, що ми встигли — ми заявили про свою позицію, але вимушені були забирати студентів і в прямому сенсі бігти до стін університету і зачинятися там, щоб нас не побили ці тітушки, які й так були в Криму, а тепер їх фінансувала Росія.

Однак тільки бійками та погрозами не обійшлося — з початку березня 2014 року невідомі почали викрадати активістів, які відкрито виступали проти окупації півострову Росією. Серед тих, кого викрали і катували, був Андрій Щекун.

9 березня його разом з Анатолієм Ковальським схопили на залізничному вокзалі у Сімферополі. Тоді Щекун намагався забрати українськи прапори, які йому передали з Києва. Протягом 11 днів із зав’язаними очима він разом з Ковальським просидів у полоні в обласному військкоматі в Сімферополі.

Я ніколи більше не хочу бачити, як опускають і знімають прапор моєї країни

Перший допит Щекуна провели через півгодини після того, як його привезли з залізничного вокзалу. Перед цим його кілька разів вдарили, зірвали натільний хрестик. Хтось, говорячи з кавказьким акцентом, довго водив ножем по його тілу і навіть зробив невеликий надріз на грудях, щоб почав текти струмок крові.

Згодом активіста розпитували про його можливий зв’язок із Правим сектором, чи не фінансують його напряму з Києва, а також практично звинуватили у планах зірвати проведення «референдуму» 16 березня в Криму.

— Цей допит тривав 40 хвилин. Потім мене били током, підключали, потім мене били по плечам чимось гарячим, сантиметрів 20−30, ну і били сильно в грудну клітку. Лежачого, били ногами і руками в грудну клітку, потім піднімали і знову били в грудну клітку, і знову задавали ці питання. І так двічі-тричі було. Потім вони пішли, залишили мене з охоронцем. Охоронець каже, що якщо після першого «допроса не „это“, то, значит, жить будешь». І принесли мої речі, я потихеньку одівся. Потім сів і кажу: «А можна хрестик віддати? Бо в мене ще хрестик забрали». Той охоронник обурився: «Как они посмели?! Мы же православные! Сейчас я выясню», — і пішов. А в цей момент прийшов той, хто мене ножем [катував], з акцентом чи чеченським, чи вірменським, і на вухо ліве нахилився і сопить. Сопить хвилини дві. Я мовчу, а він сопить. Потім він таку фразу каже: «Я просто так крестик не отдаю. Я могу обменять… на ухо». І я замовк. І він знову сопить, тобто психологічно так [давить]. «Ты понял?!» — потом фраза. Я хитнув головою: «Понял», — і він пішов.

Подібні допити з чоловіком проводили кілька разів. За словами Щекуна, згодом, вже з третьої спроби, 21 березня його разом із 48 людьми обміняли на полковника ФСБ Фролова. Однак деяких зниклих активістів або було знайдено вбитими (наприклад, як Решата Аметова), або досі звісток про них немає (як про учасника Автомайдану Василя Черниша).

Через загрози своєму життю, з Криму, у СВ-вагоні, які чомусь не перевіряли «самооборонівці», 12 березня до Києва виїхав севастополець Дмитро Білоцерковець. Вже в день «референдуму» 16 березня, у другій половині дня швидко залишала Крим та рідну Ялту і правозахисниця Ольга Скрипник.

— Виїзд — це найбільш важке, що було; те, що неможливо забути. Ти постійно з цим живеш. Або коли ти збираєш речі, поряд стоїть твоя мама, яка навіть не знає, чи проїдеш ти взагалі ці блокпости. Ми це прекрасно розуміли, тому що я була в «чорних списках». Постійно лунали погрози, що в кожному місті візьмуть цих активістів — і їх вже більше ніхто не знайде. На даний момент це останній день, коли ти бачив родину, свій дім.

Ще в першій половині дня 16 березня Ольга спеціально пройшлася по дільницям, де відбувався так званий «референдум». Біля них стояли озброєні «зелені чоловічки», тому про свободу вибору говорити не можна — всі ці процеси проходили під чітким контролем Російської Федерації, розповідає Скрипник:

— Я бачила, що, в принципі, там на дільницях є 20−30 людей пенсійного віку, які їдять бутерброди, слухають радянську музику, танцюють. Але, якщо чесно, коли були звичайні українські вибори, вони так само збиралися. Для них це як паті — зустрітися і поспілкуватися. Мені здається, що ті пенсіонери, які прийшли на цей референдум, вони не зовсім розуміли, що там відбувалося. Я майже не бачила там молоді, взагалі людей. Я не бачила, що [дільниці] були повні.

Журналіст Станіслав Юрченко пригадує, що вдень 16 березня в нього була одна з найспокійніших зйомок. Щоб продемонструвати, що кримчани не йдуть на так званий референдум, чимало людей в знак протесту просто варили вареники. Згодом Юрченко побував на двох дільницях в Сімферополі. Він згадує, як одна літня жінка взагалі голосувала з паспортом ще Радянського Союзу.

Згодом він сперечався зі своїм редактором, що обов’язково потрібно дати новину про те, як журналістка Катерина Сергацкова змогла проголосувати з російським паспортом на двох дільницях. За Юрченка, це ще раз підкреслювало усю фейковість цього «референдуму»:

— Тоді був інформаційний центр на основі захопленого Держтелерадіо Криму, і там голова так званої «Кримської ЦВК» говорить, що пустить всіх журналістів — навіть телеканал АTR — на підрахунок голосів. Я думаю — відмінно. Вибігаю з редакції, підбігаю буквально за дві хвилини до закриття дільниці (а там було метрів шістдесят від воріт) і махаю руками, намагаюся якось пошуміти. І за дві хвилини виходять журналісти з кульками, їх випускає охоронець, я намагаюся пробратися на підрахунок голосів і кажу, що ж сказали, що всіх пустять. «Який підрахунок голосів? Ми вже все підрахували». А там дві дільниці, і вони за дві хвилини змогли порахувати дві дільниці — ну як це?! Це апогей був для мене того, що вони навіть не намагаються приховати, що все це профанація.

Проте, згідно з озвученими «результатами голосування», в Криму явка склала понад 83%, а за так зване «возз'єднання з Росією» проголосували майже 97% тих, хто взяв участь в опитуванні.

— Картинки масового гуляння, яке показували, це відбувалося в центрі міста — на площі Нахімова, на вулиці Леніна, — розповідає військовий Із Севастополя Максим. — У мене багато знайомих, які не ходили точно. Тому всі ці цифри, про 90%, — це маячня і брехня.

Згодом ані «референдум», ані результати «голосування» не визнали майже всі країни світу. Однак вже 18 березня 2014-го була підписана «угода» між Володимиром Путіним, самопроголошеними головою Ради міністрів Криму Сергієм Аксьоновим, головою Верховної Ради Криму Володимиром Константиновим, а також Олексієм Чалим від Севастополя «про приєднання Криму до Російської Федерації». 21 березня цю угоду «ратифікувала» Рада Федерації Росії.

— Ми постійно жили на валізах, — згадує про свої перші місяці перебування на материковій Україні правозахисниця Ольга Скрипник. — Навіть частину речей я просто не розбирала. Думали, що зараз «хоп» — застрибнемо у потяг дванадцятий та приїдемо додому. Але цього так і не трапилося протягом п’яти років.

Всі герої цього репортажу залишили Крим і поки що не можуть туди повернутися. Однак окупація півострова відбулася, коли вони були вже дорослими. Після року окупації залишила Крим і нинішня студентка біологічного факультету Київського національного університету ім. Шевченка Клементина. Для неї, тоді ще підлітка, анексія Криму почалася з вимушених канікул.

В лютому 2014-го в її гімназію, яка розташована біля кримського парламенту, стало неможливо ходити. З того часу їй найбільше запам’яталися телевізійні випуски новин про те, як «зелені чоловічки» «пресують» активістів під «Пентагоном» — саме так називають Верховну Раду Криму в Сімферополі:

— Після референдуму всі, хто продався, казали: «От, ми в Росії, тепер все — поїзд пішов». А я почала говорити українською. Моя класна керівничка Галина Павлівна каже мені: «Слухай, в тебе що, в сім'ї проблеми? Що ти нас усіх підставляєш? Ми всі поїдемо на Соловки! Кицю, будь ласка, не треба таке робити. Ти всіх нас підставляєш! Ти хочеш, щоб тебе забрала ФСБ? Ти хочеш, щоб всіх інших забрали? Ти хочеш, щоб мене звільнили? Перестань, будь ласка, зроби свій вибір!». А я кажу: «Галино Павлівно, я вже свій вибір зробила. Я думаю, що мій вибір правильний, на відміну від вашого». Я потім пішла з цієї школи.

Клементина каже, що для неї найважчим був період після так званого «референдуму». Раніше вона навіть вважала, що Україна її зрадила, залишивши її, маленьку дівчинку, напризволяще в окупованому Криму. Однак ця образа трансформувалася та зробила її сильнішою. Її батьки залишилися у Криму. Клементина жартує, що люди, які саджають інжир на дачі, нікуди і ніколи не поїдуть:

— Моя мама дуже розумна жінка, як і мій батько, власне, також розумний чоловік, вони казали: «Мы Родиной не торгуем». І це правда, тому що вони, навіть залишаючись в Криму, опозиційно налаштовані, бо вони чесні люди. Чесні люди не перефарбувалися, вони залишаються там і чекають, поки їх звільнять.

Ірина Лопатіна /Радіо НВ

Теги: Крим Аннексія Криму Репортаж НВ Окупація Криму Радіо НВ