Повна версія

Прожитий день — це начебто всього тільки епізод. Епізод, який складається з подій, думок і переживань. З планів, успіхів, розчарувань, радощів і трагедій. День — це фотографія, знімок, зафіксована мить, до якої не варто відноситись зверхньо, як до чогось мінливого і не значущого. Як в ту саму річку не можна ступити знову, так і кожний конкретний день не можна вже пережити заново. І вже потім, вдивляючись в світлину відліченого дня, розумієш, що на глянцевому папері часу відбиті погляди, що глянули у вічність і які з минулого нам розповідають про сьогодення.

Ще не звільнений Луганськ, ще бігають по його вулицям нелюди з автоматами, ще гатять з мінометів та «градів» по луганчанам і українським військовим, ще зникають без сліду люди і мучаться в підвалах українські бранці, а вже хочеться помріяти як воно буде, коли вмиється моє місто від наліпленого на нього бруду, коли почне розправляти свої плечі. І перше що спадає на думку мені в такий момент — це та кількість зрадників і пристосуванців, які стали виною пережитих останніми часами випробувань, це ті перевдягнені і перефарбовані недоробки, які наче чорні плями вкривають місто і нікуди не дінуться, не зникнуть, а ще й адаптуються за нових умов і будуть становити чергову умову для нового витку дестабілізації в регіоні.

Пташки щебечуть за вікном, стигне запашна вже дефіцитна кава і сонце розпалює Луганськ, а я згадую розповіді очевидців, як на початку століття чекісти боролись з бандитизмом. В 30-ті роки у начальника поїзду на Луганщині було право розстрілювати любого хто підходив до товарного потягу. Розстрілювати і навіть не писати пояснювальну записку. Усвідомлення того, що його неодмінно покарають, всиляло моторошний страх в потенційного грабіжника. Злочинець розумів, що пощади не буде і відплата не зволікатиме, адже ніхто навіть не спитає хто і навіщо пристрелив його як собаку. До чого це я? До кави, яка наштовхує на думки.

Ще недавно в кав’ярнях і пивних можна було побачити пузатих бандитів, які називали себе «сепаратистами». «Прем’єр-міністр» так званої «ЛНР» сидів за спиною і ковтав горілку з купкою охоронців. Літо тільки починалось і українські війська були ще далеко від Луганська. Хильнувши зайвого «прем’єр» зі східною зовнішністю відпочивав під павутинням тіней дерев за щедро накритим столом в той час як дехто вже місяць сидів поневолений ним у підвалі, а хтось гинув за свободу краю в окопах на своїй, рідній землі. Нікому було завітати до нього і покласти його автоматною чергою прямо за цим обіднім столом.
Натомість події розгортались вкрай швидко і «ЛНР» було на хвилі ейфорії від «успіхів» по закручуванню гайок в місті. Їх боялись, з ними намагались не зв’язуватись, але навіть тоді ще не всі луганчани збагнули, що серед них не просто злочинці, які через декілька тижнів приречуть Луганськ на винищення, серед них джерело біди, яка назавжди перетворить Луганськ на місто-каліку. Не розуміли ще тоді луганчани, що біда торкнеться майже кожного з них, що економічна криза, бізнесовий колапс, який прийшов разом з цими покидьками, то тільки квіточки, тільки початок куди масштабніших трагедій.
На затриманнях мерів окупованих міст, які співробітничали з бойовиками, вже дехто робить піар. Будуть робити піар і на затриманнях ватажків бойовиків. Як втечуть ватажки, то можна зробити цікаве, феєричне відео з простим терористом. Театр імені політичної клоунади у виконанні тих хто дивним чином бігав під носом у терористів і не потрапляв до їхнього полону в розпалі. Гастролі депутатських знаменитостей збирають аншлаги. Безумовно, такі кочові театри, пересувні вертепи в чомусь корисні. Показові затримання і допити потрібні людям для психологічної сатисфакції, але подальша розробка тих хто насправді мало чого значить і мало що повідомляє на так званих допитах, м’яко кажучи, не досконала. Менше б піару і більше оперативної роботи, більше б справжнього полювання за істинними винуватцями української катастрофи 2014-го року.

Більшість війн мають свій проміжок. Ми знаємо коли почалась і Перша світова, і Друга світова (окрім, мабуть, Царьова), і Велика Вітчизняна війни. Знаємо коли ввів свої війська Радянський Союз в Афганістан, коли розгорнулись перший та другий чеченські конфлікти, так само нам відомо початок недавньої короткої війни у Грузії. А от назвати дату початку війни в Україні ми не можемо. Мало того, інколи ми не можемо навіть визначитись з героями цієї війни, адже безліч хлопців полягли під щільним ворожим вогнем поповнивши статистику в той час як імена акторів згаданих вертепів не сходять зі шпальт газет та теленовин. Чи не настав час формувати образ справжнього героїзму? Рівно як чи не варто задуматись про справжні, ефективні засоби зачисток від антиукраїнської мерзоти? Іншого шансу вже у нас може не бути. День буде прожитий.

Валентин Торба