Повна версія

Для когось війна є естетичною категорією і я не можу не погодитись, що є в цьому страшному явищі щось величне, особливе, з гострим присмаком. Така собі корейська їжа, яка спочатку відлякує своїми перенасиченими прянощами, а потім вже лишає байдужим до будь якої страви, що без перцю і солі. Але хто дійсно побачив війну, хто пережив страх небезпеки і перманентне очікування біди, що може відбутись любої миті, хто бачив стискаюче груди горе і хто надіявся попри розчарування, чекав попри поразки, той вже ніколи не буде спішити з висновками, не буде радіти військовим бравадам. Це вже інше сприйняття життя про яке не напишеш і не знімеш. Форма не відіб’є відчуття, що посипає глибину погляду сумом.

Два тижні назад у мого однокласника був день народження. У тих хто залишився в Луганську свята не те щоб невеселі, а якісь запаковані, обмежені вузьким колом і в той же час овіяні особливою аурою. Нікому звичайно не спадає на думку робити фейерверки і мабуть навіть в мирні часи ще довго не захочеться чути звуки піротехніки. Подарунки, вітання, келихи шампанського, все. Ніхто не напивається, всі спішать до дому. Теми розмов неминуче прорізають думки щодо війни і ситуації в яку потрапили ми всі — наші справи, наші долі, наше майбутнє. Як стали ми заручниками ідіотизму своїх же земляків і як проґавили їхню домінацію, як дозволили розпоясатись цим божевільним «ватниками» і «колорадам». Що далі? Стільки будівель, стільки офісів, заводів, інфраструктури було знищено, зламано. На скільки десятиріч відкинутий Донбас назад! Зцементований власною недолугістю, тупістю, безвідповідальністю, навіть злочинною сутністю. І дні народження нагадують, що як би ми не намагались активно пливти, прагнучі кожний рік свого життя наситити подіями і звершеннями, водоверть долі зненацька може затягнути, потопити або відштовхнути на сухий берег. І тоді знову лізти в воду, і заново починати свій шлях крізь нові хвилі, нові кручі. Так минуло у мого однокласника свято. А наступного дня його двадцяти п’ятирічну дружину Олю на пішохідному переході серед білого літнього дня вбила міна.

В Сватівському районі в мальовничому селищі Нижня Дуванка живе дід Борис. Нещодавно він звернувся до сільради з вимогою про соціальну допомогу. Його син в свій час був співаком районного значення, виступав, веселив народ. Життя наразі складне та і коли воно було легким. Вся надія старих на пенсію та на заробіток молодих. Країна потерпає але тим не менше казначейство якось намагається виплачувати нарахування вчасно. І як не критикує теперішній український уряд один із соавторів грузинського чуда Каха Бенукідзе, Кабінет міністрів України працює у вкрай складних умовах. Війна, потреби армії, соціальна і гуманітарна криза на Донбасі, внаслідок цього розлад економіки, потерпання бізнесу. Біснуваті авантюристи з автоматами наробили великого лиха і кожна копійка, яку доводиться сплачувати нашій казні дідові Борису добувається в поті і крові, як в переносному так і в прямому сенсі. Що ж дід Борис, або інакше Борис Михайлович Мозговий, син якого став ватажком бандитів і одним із творцем кривавої біди на сході України, цю копійку получить з рук злої «хунти», з кишені «бендерівського» платника податків. Получить і купить в магазині українського хліба, заїсть українською ковбасою під мирним українським небом, яке він привчив свого сина ненавидіти і його слухняний синочок зробив все щоб це небо побагровіло. Побагровіло від крові луганчанки Олі, яка зробила своєму коханому подарунок на день народження, а вже наступного дня понівечена і вбита вдивлялась спорожнілими очами у безодню смерті. Вбита бандитами, вбита терористами, вбита мерзотою, яка принесла на нашу землю горе, що не висушити роками, не забути і не вибачити віками. Принесла завдяки подурілим бабцям-комуністкам, відомим партійцям «Партії регіонів» та їх місцевим власникам-монополістам, що зганяли стада ідіотів на проросійські мітинги. Врешті завдяки тому ж самому Олексію Мозговому – безталанному шуту, якого дехто вирішив використати для своїх диявольських цілей.

І хто говорить зараз про діалоги з такими покидьками, з тими хто заблукав, не збагнув, піддався, той просто не розуміє Донбас, не розуміє невиліковності цього оскаженілого, отупілого у ненависті до всього українського контингенту.

Зараз ми будемо свідками того, як звільнені від наволочі українські міста вкриються іржею перевдягнених у цивільне вчорашніх «героїв Новоросії», які з мінометів поливали міста Донбасу списуючи власні злочини на міфічні «диверсійні групи» Нацгвардії. Більш того, ми побачимо як в повний зріст повстануть «патріоти», що відсиділись в тилу і розвели на цій війні скирту бюрократично-хабарницького гною. Міліція, як ні в чому не бувало, попросить зарплатню і піде шукати наркоманів та пияк під заборами. Кабінетні «герої» і без того не злазять з телеекранів, а тепер під синьо-жовтими прапорами вони і далі будуть освоювати бюджети, заганяти бізнес у кути чиновницьких коридорів і продовжувати ховати Луганщину. Ні! Лише спробуйте взятись за старе, тилові працівники невидимого фронту! Вам ще здається, що ви органічно «примазались» до Майдану. Ви надієтесь на те, що хтось не знав, а хтось забув про ваші витівки і гру в піддавки з регіональною «елітою» Донбасу. Ви ж начебто не Мозгові і з автоматами не бігали і тому гадаєте, що не викриється істина, не проявиться правда. Ще не вибиті бандити з обласних центрів Донбасу, а ви — я переконаний — вже поділили портфелі, вже намітили приблизні цифри на відновлення регіону і власних статків. Зарано, вкрай зарано. Ще залускотить кулемет і над вашими вухами. Ще розцвітуть квіти на землі, де пролилась кров юної луганчанки Олі.

Валентин Торба