Повна версія

Історію Слобожанщини в період з сер. XIII ст. до сер. XVII ст. традиційно іменують добою «Дикого Поля». Краєзнавчі дослідження зазвичай не приділяють цьому питанню уваги, а якщо й приділяють, то фрагментарно і принагідно, у дуже малих об’ємах, порівняно з наступною «козацькою добою» історії краю — 1651-1765 рр. Таке положення справ склалося як через обмаль джерел та досліджень. У зв’язку з цим широко поширилось уявлення про те, що між батиєвою навалою та утворенням слобідських полків сучасна Харківщина не мала постійного осідлого населення, і тому знаходилася поза межами політичних планів сусідніх держав та політичних подій. Лише кінець XVI — перша половина XVIІ ст., — в час заснування Цареборисова, Чугуєва та Валок, починає детально розглядатися, і то як прелюдія до розбудови «Слобідської України» у складі «держави Московської» в середині — другій половині XVII ст. Та слід зауважити, що територія краю в XVI ст. зробилася ареною військово-політичної активності Московського царства, українського козацтва, кримських татар та ногайців; не менш активно українські поселенці починають освоювати в цих землях зручні для оборони місцевості для промислів.

Велика Донецька лука (Печеніги — Зміїв — Ізюм) здавна мала велике стратегічне значення як перехрестя традиційних шляхів меридіанального та широтного спрямування: сухопутних — Муравського, Кальміуського та Залозного, з прилягаючими до них численними «сакмами», а також-водного шляху Дінцем — «Доном Великим» Слова о полку Ігоревім. Зв\’язки Наддніпрянщини та Причорномор\’я з Поволжжям, контакти Приазов\’я з Волго-Окським межиріччям безпосередньо залежали від ситуації, яка складалася на берегах Дінця. Зрозуміло, що збереження контролю над краєм було життєво важливим для Золотої Орди та її спадкоємців — Кримського та Казанського ханств, а тому вони активно проявляють свою активність у цих землях.

До XVI ст. татарське панування в краї було майже повним. Після часів Батия Київському князівству землі Донецької луки поверталися під час Вітовта та українсько-литовських князів Олельковичів, які закріплялися на землях сучасної Слобожанщини аж по р. Айдар. Та ці перемоги українсько-литовські князі не змогли закріпити з низки причин, а відтак, татари закріпляються на Донці в XVI ст. На горі Кремінець (Узун-курган), на місці сучасного м. Ізюм, споруджується татарська фортеця — «кермен», яка контролювала долину Дінця та сполучену з Муравським та Залозним (Торським) шляхами Ізюмську «сакму», що проходила вододілом Дінця та Осколу. Згадує про татарські ниви на Дінці і Сигізмунд Ґерберштейн. Але у 1500 р. ситуація докорінно змінилася.

У своїх «Записках про Московію» Ґерберштейн засвідчив: «в результаті лише однієї битви і в один і той же рік владика Московський здобув те, чого князь литовський Вітольд домагався потягом багатьох років із величезним зусиллям». 14 липня 1500 р. на берегах рік Тосни та Ведроші русько-литовське військо було розгромлене московитами, унаслідок чого Велике князівство Литовське втратило третину державної території. Опанувавши Сіверщину, московський уряд забезпечив собі повну свободу дій на Дніпрі та здобув значні переваги на Лівобережжі, між Дніпром та Дінцем, не виключаючи тих земель, що залишилися під владою Литви (сучасна Полтавщина). Москва мала на меті «шляхом «будованья замков на Днепре» створити опорні пункти для московитської експансії на спустошеному в ті часи Лівобережжі. Найбільш результативними були, здається, спроби налагодити співробітництво з низовим козацтвом». «Сіврюки», мешканці Великої Сіверщини (за часів Київської Русі), сучасні мешканці Чернігівщини та Сумщини, набувши у московській державі статус військових поселенців, перетворилися на один з осередків формування українського козацтва: «За способом життя сіврюки багато в чому нагадували козаків, які мешкали у сусідніх українських степах». Саме вони розпочали у першій третині XVI ст. освоєння придонецьких степів Слобожанщини.

До 1570-х років сіврюки «їздили до Донецьких сторож у (військові) найми»; а джерела другої половини XVI ст. вказують «на Сіверську землю як на місце, звідки козаки переходили у помешкання на Дін». Так вже у середині XVI ст. Сіверський Донець тісно сполучає козацтво Наддніпрянщини з Доном та Приазов\’ям, де розгортались події, які зіграли значну роль в історії України та Московії. Найбільш відомим серед них є славетний Дмитро Байда Вишневецький.

Найбільш показовою такою спільно боротьбою запорозького війська та московських «ратних людей» є війна, що розгорнулася у 1550-х роках на берегах Волги, Дніпра та Дінця.

У 1555 р. воєвода Іван Шеремєтьєв, «знаходячись біля Святих гір та Дінця», сміливим маневром біля «Ізюмского кургану» відрізав від Криму орду Девлет- Гірея, яка просувалася Муравським шляхом на Тулу, захопив її обози та примусив до втечі. Наступний рік позначився падінням Казані та походом на дніпровський Низ, на Іслам-кермен та Очаків козаків під проводом князя Дмитра Вишневецького та дяка Ржевського. Але вирішальним для бойових дій в цій частині України був 1559 рік.

На початку 1559 року цар знову спорядив Вишневецького проти татар; …Вишневецький розгромив 250 чоловік татар поблизу Азова, а Даниїл Адашев вплив у гирло Дніпра і звідси кинувся у Крим. Іоанн наказав князеві Вишневецькому з п\’ятьма тисячами легких вояків іти на Дін, зробити судна, пливти до Азова і з цього боку бентежити нападами Тавриду». Таким чином, мета Вишневецького — Азов, яким він намагався кілька разів оволодіти, зумовила спрямування його дій на береги Дону: «Вишневецький захопив долину Дону та попрямував до Азова».

Але залишається питання — як дісталися козаки донського пониззя? Никонівський літопис сповіщає ясно: «месяца февраля отпусти царь Вишневецкого на Донец…», а сам Вишневецький писав до Москви, що «побил кримцов на Яйдаре близко Азова».

Те, що до Приазов\’я Військо Вишневецького добралося Дінцем, а не Доном починаючи з верхів\’їв, зумовлене було багатьма причинами. Зокрема — необхідністю координації дій із загоном Данила Адашева, який рухався Пслом до Дніпра — «сів близько Кременчуга на човни, ним самим зроблені». Цей маршрут був звичним для військ московії в цих краях — ним скористався і у 1556 р. загін Ржевського. Тим самим вже на початку експедиції між обома її учасниками встановлювався найтісніший зв\’язок та взаємодопомога, які були б неможливі, якщо б Вишневецький рухався Доном. Таким чином, спільний похід і розпочинався фактично з єдиного табору — курських околиць, і повинен був завершитися об\’єднанням сил в Приазов\’ї та Криму.

Саме рухаючись Дінцем, і міг Вишневецький здобути перемогу на р. Айдар — лівій притоці Дінця та східній межі пізнішої Слобожанщини. Це була не випадкова сутичка у степу: дії козаків на берегах Дінця розривали сполучення Кримського ханства з Ногайською ордою у Сальських степах та колишніми улусами Поволжжя. Д. Вишневецький закрив прямий шлях для «кримчаків, які хотіли знову продертися до Казані». Так вперше виявилася роль нашого краю у спільних військових планах українських козаків та Московського царства, вперше козацтво опанувало цими землями та збройною рукою вигнало звідси кочовиків, окресливши кордони майбутньої Слобожанщини. І не дивно, що виконавцем цієї місії виявився саме Дмитро Вишневецький, засновник Запорозької Січі — без забезпечення козацького впливу на берегах Дінця саме існування її на дніпровому Низі було б проблематичним. Одним словом – запорожці раз і на завжди очистили від татар та ногайців території Харківської та Луганської областей, причому так, що Кримське ханство надалі офіційно хоч і не відмовлялося від цих земель, вважаючи їх за свої, але втримати їх та заселити вже не могло,– запорожці майже повністю перекрили доступ їх кочівок до Донецької Луки.

Але на цьому успіхи Московії на півдні закінчилися – психопатологічні напади Івана Грозного призвели до того, що у 1560 р. цар замирюється з Туреччиною, і починає Лівонську війну, різко змінюючи разом із цим і зовнішню політику. Це призводить до ускладнення відносин з Польщею та Литвою і, в наслідок цього, до ліквідації уряду Олексія Адашева, після чого розпочався наступ на «литовське» боярство та зростання про-турецьких уподобань самого царя та його оточення. Дмитро Вишневецький був не тільки позбавлений підтримки у реалізації своїх планів, але й став у Москві небажаною особою і змушений був повернутися на королівську службу.

У зв’язку з цим наступальна політика Московії на півдні зайшла у глухий кут. В 70-х рр. XVI ст. Кремль домігся лише впорядкування прикордонної служби, до якої починають допускати козаків з Путивля та Рильська.

Але активність козацтва на Дінці у зв’язку з цим не послабилася, а й навпаки — посилилась. У 1560-х та 1570-х роках вона була пов\’язана з ім\’ям Михайла Черкашеніна, оспіваного в російських історичних піснях, тоді як образ Дмитра Вишневецького злився з героєм української «Думи про Байду». 1570 р. з послом Новосільцевим, який прямував до Азова і Стамбула Михайлові Черкашеніну та іншім «На Донець Сіверським отаманам і козакам, усім без виключення, надіслана була царська грамота, щоб вони Новосільцева слухали в усіх государевих справах, ходили б, куди посилатиме». «Тепер би ви нам послужили,— писав цар,— а ми вас за вашу службу пожаловать хочем». Втім, діяльність Михайла Черкашеніна, який «грав важливу роль у наддонецьких степах» був «улюбленим отаманом не тільки українських, але й донських козаків», головуючи ними у походах проти татар, турків та під час Лівонської війни, заслуговує, на окреме дослідження.

Так, вже з середини XVI ст. розгортається цілковито козацька, точніше запорозька колонізація краю, тісно сполучена з московською активністю на Лівобережжі. 1589 р. на Дінці отаборився отаман Матвій Федоров (Федорович) та «черкаси, які прийшли із Запоріжжя на Донець». У 80-х роках XVI ст. і пізніше загони українських козаків на чолі з отаманами М. Федоровим, Т. Слепецьким, С. Висоцьким та іншими діяли на Дінці та Осколі. Справа Вишневенького мала тут безпосереднє продовження. Вочевидь, саме за 30 років (1559 — 1589) повністю припинила існування татарська фортеця — «кермен» на Узун-кургані (Ізюм). Досі відкритим залишається питання і про час побудови так званої «Старої лінії» оборони (Валки — Перекоп — Коломак), що перетинала Муравський шлях. У наступному, XVII ст. вона вже грала неабияку роль у житті краю. Завершилося ж XVI ст. для майбутньої Харківщини заснуванням у 1600 р. Цареборисова, який, щоправда, уряд Московії не зміг утримати, бо осадники (переселенці) з глибин сучасної Росії не бажали ані служити, ані обживати край, і забравши видані за службу одяг, зброю, боєприпаси та коней просто втікали звідси, грабуючи перехожих. Вдруге місто було заселене вже українцями в сер. XVII ст.

Хоча ще 1593 р. «кордоном залюдненої, населеної Росії» вважалася р. Сосна (близько сучасного північного кордону Курської області), політичний кордон Московії вже у 1570-х роках проходив по Дінцю -«Донець був тією межею, на південь від якої російські сторожові загони не заходили», а далі на захід—річкою Мож (тобто «межа») до її водорозділу з р Коломак, яким проходив Муравський шлях. Та в дійсності, Кремль у XVI ст. не мав тут майже ніякого впливу – за «свої» ці землі вважали як татари, що ходили походами на Москву, Полтаву та Поволжжя, так і поляки. А насправді ж це була територія, на яку не поширювалась жодна влада – ще на півтора століття землі Донецької луки стануть аналогом «Дикого Заходу» Америки. Класичні історики про Слобожанщину того часу говорять так: «Доля цих земель вийняткова: в них не було жодної адміністрації, ані суду. Єдиним носієм влади на всю країну був воєвода Київський. Та і влада Польсько-Литовської держави на сході України була номінальною. Весь простір «Дикого Поля» від Дніпра до Дону відкрився для діяльності козаків та московських воєвод». Особливо активною вона стає по завершенні Лівонської війни, у часи царя Федіра Іоанновича».

Ще більш ослабився вплив будь-якої адміністрації на поч. XVII ст. з початком «смутного часу» в Московії, і активною діяльністю в цих землях Адама та Єремії Вишневецьких.

Відтак, події XVI ст. займають значне місце в історії нашого краю, тим більше, що саме у цей час були створені передумови до його активного заселення у наступному, XVII ст. Розглядаючи проблему періодизації історії краю Нових часів, можемо визначити їх початок як «добу військової колонізації» (1500 — 1647 рр.), яка безпосередньо передує «добі слобідських полків» (1648 — 1765 рр.). І значну роль у цьому процесі відіграв славний лицар Дмитро Байда Вишневецький.

Сергій Дрозд

http://lug-kray.do.am