Повна версія

Чи перестане США бути глобальною наддержавою?
Багатьом видається, що так. Занепад Америки – вдячна тема, якій присвячено сотні праць. За останні місяці, наче за змовою, вийшло щонайменше три такі книжки. Окремо від гурту їх ставить значення, рівень осмислення теми і калібр авторів.

Першим слід згадати «Стратегічне бачення: Америка і криза глобальної потуги» класика практичної і теоретичної політики Збіґнєва Бжезинського (Zbigniew Brzezinski). Як і гуру демократів, інтелектуальний авторитет із іншого, республіканського табору Роберт Каґан (Robert Kagan) виступив із нарисом «Світ, що створила Америка». Нарешті, Едвард Льюс (Edward Luce), шеф вашингтонського бюро Financial Times, видав книжку під промовистою назвою «Пора замислитись: Америка в час занепаду».

Усі три книжки побачили світ у доречний час. Глобальна рецесія, катастрофічна зовнішня політика попереднього десятиліття і свідомий відступ з позицій наддержави за першого президентства Обами зробили міжнародне становище США доволі непевним. Китай та Індія потроху утверджуються як промислові локомотиви світу; Росія одверто заявляє про бажання поділити сфери впливу; навіть традиційні союзники в Західній Європі та Ізраїль більше не озираються на авторитет Вашингтона. Недаремно впливовий журнал Foreign Policy не без іронії назвав один із тематичних блоґів у себе «На варті занепаду» (Decline Watch).

Усі три книжки, у той чи інший спосіб, спростовують цей алармістський підхід. Каґан, чия праця здобулася на вельми прихильну згадку в посланні Обами до Конґресу, звертає увагу на те, що дискурс занепаду існує стільки, скільки самі Сполучені Штати.

Уже 1788-го року були автори, які оплакували «золоту добу» республіки, безповоротно проминулу. Впродовж історії Америку ховали не раз, і щоразу – передчасно. Кризові обставини сьогодення теж не є нічим унікальним, і врешті, 70-ті рр. ХХ ст., з їхніми В’єтнамом, Вотерґейтом, енергетичним колапсом та економічним занепадом виглядали не менш, а то й більш похмуро.

Разом із тим, вага Штатів у світовій економіці досі безпрецедентна. Протягом 40 років країна стабільно створює чверть світового ВВП – сам по собі обнадійливий показник. Водночас і Каґан, і Бжезинський звертають увагу на те, яким хистким є економічний успіх Китаю. Тридцять років тому такий самий острах, як тепер Піднебесна, своїм нестримним зростанням світові вселяла Японія. Здавалося, вона мала підім’яти решту країн і передусім США. Однак випробування рецесії зламу 80-х – 90-х рр. поклали «економічному диву» край і започаткували еру стагнації, що триває й досі.

Китай з високою ймовірністю очікує та сама доля, раніше чи пізніше. Принаймні, обидва автори розглядають як збільшене відповідно до масштабів країни втілення «японського варіанту». Міць Японії свого часу трималася на тих самих чинниках, що нині – Китаю. До того ж, його воля до політичного впливу за кордоном мала, а геополітичне розташування надто незручне, порівняно із відкритою до двох океанів, позбавленою могутніх сусідів-суперників Америкою.

Китайская перестройка

загальною кризою капіталізму