Повна версія

«Локальний ринок втратив 80–90% грошових оборотів». IT-кластери зі сходу

України — про наслідки війни та можливість повернення

Від початку широкомасштабної війни велика кількість IT-компаній, що базувалися на сході України, евакуювалися. Офіси чи не кожної з них розбиті, як і будинки співробітників, низка бізнесів взагалі припинила існувати, деякі втратили понад 20% команд.

DOU поспілкувався з Маріупольським, Луганським та Сєвєродонецьким IT- кластерами про те, в якому стані компанії сьогодні, яка допомога їм потрібна та що вони думають про повернення в рідні міста.

📍 Андрій Гадашевич, CEO MakeBeCool та співзасновник Маріупольського IT-

кластера

У Маріуполі були здебільшого невеликі й середні IT-компанії, а також офіси компаній з інших регіонів: десь працювало 5–10 людей, а десь і понад 100. Більшості з них вдалося евакуюватися за різних умов і в різний час, втім виїжджали переважно вже після бомбардувань — всередині березня чи наприкінці. Тоді після кількох зривів «зелених» коридорів люди стали об’єднуватися та на свій страх і ризик покидати місто на приватному транспорті.

Щонайменше на 3–4 тижні більшість офісів у Маріуполі зупинили роботу, деякі так і не відновили її. Частина айтівців, яка не змогла виїхати, досі перебувають у місті. На жаль, я не володію інформацію щодо кількості людей, але знаю, що ситуація там плачевна.

Припинили існування здебільшого невеликі компанії, оскільки не змогли зібрати команду після всіх подій. І в них не було ресурсів на те, щоб відновити діяльність. Не було й змоги зберегти контракти з клієнтами. Середні компанії та компанії з інших регіонів, які мали в Маріуполі офіси, змогли втримати бізнес: вони тимчасово перекинули виконання контрактів на інші підрозділи. Продуктові команди, які здебільшого орієнтовані на український ринок, теж пережили складні часи. Але внутрішній ринок втратив 80–90% своїх грошових оборотів.

Компанії, які були активні й у мирний час, виділили ресурси (людей, фінанси), аби допомогти евакуювати мешканців Маріуполя, підтримати ЗСУ. Є й такі, що повністю переорієнтувалися на волонтерські фонди чи штаби.

Зараз команди маріупольських компаній розкидані по Україні та Європі, є ті, хто виїхав у Канаду. Більшість з них так і не зібралися колишнім складом або ж втратили від 20% й більше людей, бо ті просто не могли продовжувати роботу.

Всі ми стикнулися з різними проблемами: пошук житла та його космічна вартість, ментальні проблеми після окупації (людям складно фокусуватися, є тривога), нерозуміння майбутнього. Крім того, переселенців призивали на службу майже одразу — через 5–7 днів після того, як вони вибралися з Маріуполя.

Зараз чимало проблем таки вдалося розв’язати, люди потроху отямлюються, будують плани на майбутнє. Ми, як і решта айтівців України, після відновлення діяльності продовжили допомагати країні, щоб наблизити перемогу: збираємо гуманітарні вантажі, донатимо, боремось у кіберпросторі.

Надії на те, що після завершення війни вдасться відновити IT в Маріуполі, є. Але все залежить від багатьох факторів. Тобто в перспективі це можливо, але нам треба буде пройти довгий шлях відновлення після того, як ми звільнимо місто.

Допомога зараз потрібна окремим людям, і загалом країна цю допомогу надає. Компанії теж намагаються підтримувати свої команди. Щодо того, чи потрібна допомога саме компаніям і підприємцям... Скажу за себе, але, думаю, вся галузь матиме схожу позицію. Ми звикли спиратися на власні сили й більше допомагати іншим, ніж самим просити про підтримку й сподіватися на неї.

📍 Нусрат Нурієв, Senior Software Engineer в EPAM, засновник IT-кластера

Луганщини Reactor

У перші 90 днів широкомасштабної війни ми перебували в режимі евакуації. Думаю, всі компанії-учасниці кластера вже виїхали й шукають можливості за кордоном. Хоча загалом у нас IT займаються приватні особи, а не компанії. З того, що я чув, — виїхали у Польщу, Німеччину, Чехію, Францію. Оскільки кластер свідомо займав проукраїнську позицію, я не володію інформацією, чи були ті, хто виїхав у росію.

Особливих запитів від компаній немає, бо наш кластер не настільки розвинутий, аби їх задовольняти. Оскільки Європа в нас не сильно інвестувала, ми дуже повільно і слабко розвивалися.

Не думаю, що взагалі є сенс говорити про повернення в Луганську область, оскільки це найбільш активна арена бойових дій. А до цього це була зона бойових дій середньої важкості.

Волонтерство компаній сьогодні інформаційне: ми ділимося відомостями одне з одним. А гроші у нас ніколи не водилися. Можливо, хтось переказує їх у волонтерські фонди приватно.

З владою ми не співпрацюємо. Але потрібно укласти певний договір між владою та айтівцями, щоб усунути незручні моменти: наприклад, те, що комерційні банки зараз роблять з курсом, — це жах.

До того ж я думаю, що потрібен закон, який гарантуватиме право людини не йти в армію. Такі люди можуть платити офіційно $5–10 тисяч за те, щоб не служити. Від тих, хто не хоче воювати, немає жодної користі. Тому, якщо ти не готовий воювати — фінансуй державу.

Крім того, варто прописати в законі, що фінансовий оборот того, хто заплатив за відмову від служби, має бути не менше за $24 тисячі на рік. Тобто людина має заробляти гроші, а не просто один раз заплатити й сидіти клеїти дурника. А гроші, що надійдуть від такої схеми, варто спрямувати на те, щоб підвищити зарплату охочим воювати, надати зброю. Бо коли є проблеми із забезпеченням, коли бійці самі собі купують бронежилети, то це ганьба.

📍 Сергій Чепель, СЕО у Mobius Team, керівник Сєвєродонецького IT-кластера

У Луганській області не було великих IT-компаній, хіба лише Mobius Team. Втім з новин, які мені відомі, весь бізнес виїхав у перші дні широкомасштабної війни. Ми відчували, що щось насувається, тож в певному сенсі були готові. Наприклад, невелика студія дизайну Baza виїхала ще в перший день війни у Німеччину, бо вони тісно співпрацюють з тамтешніми клієнтами. А майже всі працівники Mobius Team та Економік Софт переїхали до Тернополя, де сьогодні кооперуються з іншими учасниками IT-кластера.

Mobius Team мала офіс у Сєвєродонецьку, й до 24 лютого ми працювали там — якраз робили ремонт. Однак сьогодні майже у повному складі IT-компанія переїхала до Тернополя. Зараз усі працюють віддалено. Оскільки майже вся техніка залишилася у Сєвєродонецьку, ми надали працівникам обладнання для роботи. Вивезти не вдалося нічого, бо у перші дні всі поспіхом їхали, а потім вже не було змоги.

Кілька співробітників Mobius Team зараз у Черкасах, один у Дніпрі. Ще один — служить, ми тримаємо для нього робоче місце. Один проджект-менеджер залишився у Сєвєродонецьку, допомагав на місці й поки призупинив з нами співпрацю. Зараз він виїхав звідти. Один з розробників поїхав на підконтрольну «ЛНР» територію, коли почалися активні бойові дії, й розірвав контракт, бо не був певен, чи зможе працювати.

Зараз компанії кластера продовжують працювати, робота не зупинялася. У нас контракти тільки із західними клієнтами, тож ми перегрупувалися й вже наймаємо нових спеціалістів. Жоден наш клієнт не пішов і не злякався війни. Навпаки, стали підтримувати, відтягували дедлайни, давали час на перегрупування.

Здебільшого IT-компанії Сєвєродонецька зазнали матеріальних втрат — у нас більше немає офісів, вони розбомблені. Наприклад, офіс Mobius Team пограбували ще в перші тижні війни. Ми бачили фото — там немає вікон, дверей. Коли ще була електрика, спрацьовували датчики руху — хтось ходив всередині. Ми телефонували в поліцію, але, зрозуміло, хто піде перевіряти офіс під час бойових дій?

Крім того, у місті залишилося багато людей: за різними даними, таких приблизно 15 тисяч. А це наші знайомі, друзі, родичі.

Наразі я не уявляю, як можна відновити IT-галузь у Сєвєродонецьку й на сході України загалом. Місто зруйноване, інфраструктури немає, будинки розбиті. Наприклад, мої працівники в Тернополі вже кажуть, що навряд чи повертатимуться. Ми проводили опитування, й фахівці зазначили, що починають нове життя з нуля.

Чи потрібна підтримка від держави? Вона була потрібна й до війни, бо в нас все складно з інфраструктурою: не було жодного розвитку індустрії, івентів не проводили (ми якраз збиралися провести перший у квітні, але не встигли). Хотілося б, щоб нам допомогли відкрити нові офіси, перевідкрити ФОПи (у багатьох компаній вони зареєстровані в Сєвєродонецьку, туди ж ми платили податки).

Через те, що ФОПи досі «закріплені» за тією територією, маємо проблему з платежами. SWIFT-платежі від міжнародних компаній блокують, бо «прописка» луганська. Через санкції доводиться переводити рахунки в інші регіони, щоб взагалі можна було отримувати міжнародні перекази.

Якби була серйозна державна фінансова підтримка Сєвєродонецька після війни, можливо, ми б повернулися. Але наразі я цього не уявляю. Щоб у місті щось було, потрібні люди, а люди не будуть з’являтися, якщо в місті нічого немає — замкнене коло. Втім, ми віримо у те, що керівництво країни знайде рішення з цього замкнутого кола.