Повна версія

Військовий медик, який рятував поранених у Дебальцівському оточенні, Народний герой України розповів про реформування служби екстреної медичної допомоги країни та проблеми, які ще залишаються

Фото Роман Ніколаєв

Приклад Сашка Данилюка – це той шлях розвитку суспільства, про який часто- густо говорять. Мовляв, люди, які проявилися на війні, мають розвивати державу, змінювати її на краще. І вже понад чотири роки Олександр невтомно цим займається. Час від часу перетинаючись на різних заходах, завжди раділа, як Саша захоплено розповідає про зміни в галузі, яку очолив. А коли ми з ним вирішили про це поговорити під запис, щиро дивувалася, як багато вже зроблено. Ці процеси ідуть системно, планово, непомітно, але невпинно і явно на краще. Хоча і проблем ще залишається досить багато. Головне, щоб команда, яка займається реформуванням служби екстреної медицини, не зневірилася або не була відсторонена черговим міністром. Правда, департамент, який було сформовано ще при Уляні Супрун, вже пережив чотирьох інших міністрів. Був момент, коли Данилюка і його підлеглих попередили: найближчим часом будете звільнені. Але напередодні дня Х ситуація змінилася: ви залишаєтесь. Думаю, просто не було ким замінити, бо фахівців у цій галузі важко знайти. Та й в "екстренці" практично немає що вкрасти, поділити. Тут більше питань і звинувачень, ніж можливостей заробити.

Свою кваліфікацію Саша підтвердив і під час нашої розмови. Вона закінчилася криками "Лікаря, терміново лікаря!" на стадіоні, де проходили відбіркові змагання бійців у збірну "Ігор нескорених". Один з учасників під час пробіжки знепритомнів. До нього кинулися Саша Данилюк та військовий парамедик Юлія Паєвська, позивний Тайра. Уже оглядаючи чоловіка, Саша зрозумів, що це… його поранений, якому він надав допомогу під Дебальцевим зимою 2015 року… "До цього моменту ми не зустрічалися. І це ж треба, щоб саме тут сьогодні мені довелося надавати допомогу бійцеві вдруге", - Саша сам дивувався такому збігу. А для мене це було ще одним доказом того, що Данилюк, як тоді, так і зараз, перебуває на своєму місці.

"ВІДПОВІДНО ДО ПАПЕРОВОЇ СТАТИСТИКИ, В 90 ВІДСОТКІВ ВИПАДКІВ ЛІКАРІ ПРИБУВАЮТЬ НА МІСЦЕ ВИКЛИКУ ВЧАСНО ЩО В МІСТАХ, ЩО В СЕЛАХ. НАСПРАВДІ ЦЯ ЦИФРА ВТРИЧІ МЕНША"

- На другий день після того, як Уляна Супрун стала виконувачкою обов’язків міністра, вона мені запропонувала приєднатися до її команди і зайнятися військовою медициною, - говорить Олександр Данилюк. – Це було в 2016 році. На той момент в МОЗі ще був такий відділ, який координував питання медицини з усіма силами оборони.

- Ти важко погоджувався на цю пропозицію?

- Дуже. Пів години пояснював, чому не приймаю такий виклик, що не вмію, не можу, не знаю, що я не чиновник, а лікар. Уляна коротко мені відповіла: "Окей, 25 років незалежності медициною управляли ті, хто вміє, може і знає, але зробили її найгіршою на європейському континенті. Можливо, пора вам, молодим, які, можливо, ще не все вміють, але будуть реформувати її чесно і віддано". На це я не знав, що відповісти. Спитав, скільки у мене є часу. "Думай, скільки потрібно", - відповіла Уляна.

Я поїхав у відпустку на фронт як волонтер. І після повернення вирішив спочатку стажуватися в міністерстві два місяці, а потім вже вирішити остаточно. Виявилося, я навіть уявлення не мав, як працює центральний орган виконавчої влади, як формується політика у сфері охорони здоров’я. Для мене це був розрив шаблонів. І я прийняв цей виклик, тому що сформувалася команда, з якою я готовий був далі лупати цю скелю.

- Ти від практичної медицини перейшов до організаційної. Наскільки тобі не вистачає роботи саме хірурга?

- До 2019 року я практикував хірургом у вихідні в лікарні швидкої допомоги. До того мав лише медичну освіту, але задля формування політики в сфері охорони здоров’я потрібно мати компетенції менеджменту, тому я вступив до Київської школи економіки на спеціальність "Публічна політика і управління". Навчаючись, вже не зміг практикувати, бо навчання було інтенсивним та важким. Мені, як медику із медичним складом мозку, дуже складно було сприймати науки політичні, соціальні.

- Але цікаво було?

- Це найкрутіша освіта, яку я мав у житті. Дворічний інтенсив дав мені багато, я пройшов магістерську програму. Рік тому здобув освіту, яка вкрай необхідна для державної служби.

- Коли ти зайнявся екстреною медициною?

- Майже кожна нова команда міністерства створює структури апарату МОЗ під себе, під свої пріоритети чи політичні цілі. В останнє такі зміни відбулися рік тому, коли більшість отримала повідомлення про звільнення у зв’язку зі зміною структури. По суті, це було перейменування посад, як у моєму випадку, задля вивільнення місць під нових людей. В процесі цих щорічних змін військова медицина випала взагалі. На жаль! Тому що всі питання медичного забезпечення потрібно координувати з боку МОЗ, бо між різними силами оборони постійно відбуваються "разброд и шатания", немає розвитку. Я добре це знаю напряму від військових медиків, з якими постійно спілкуюся. Медичне забезпечення армії залишається таким самим, як було колись, тактичною медициною не займаються на сучасному рівні. Військова медицина потребує розвитку, освіти. Але все це кинуто на самотік і залежить виключно від людей, які опинилися на передовій.

В департаменті екстреної медицини я опинився, коли формувалися директорати МОЗу, які мали зайнятися реформуванням різних галузей медицини. На той момент я виконував обов’язки керівника відділу екстреної медицини. В новий директорат потрібно було пройти відбір, скласти іспити. Я пішов на конкурс, тому що хотів програти кращому , крутішому менеджеру.

- Тобто ти хотів піти з МОЗу?

- Так, я сподівався, що на моє місце прийде крутіша людина, яка зможе провадити реформу.

- А вона не прийшла?

- На жаль, більше ніж з 50 людей, які прийшли на конкурс, до пів фіналу дійшли… двоє. На фінал залишився лише я. Це сумно, бо свідчить про критичний брак кадрів. Люди вилітали з конкурсу на тестах із логіки, абстрактного і вербального мислення. Це середній рівень IQ. І я не сказав би, що на першому етапі були якісь складні задачі. Але більшість людей їх не пройшли. Це говорить про рівень освіченості серед людей, які хочуть іти на публічну службу.

В результаті подібних конкурсів сформувалася команда директоратів, які стали двигунами медичної реформи. Це той локомотив, який запускав реформи первинної ланки. У квітні минулого року, після великого підготовчого етапу, "екстренка" увійшла в реформу.

На фото: Команда експертної групи з питань розвитку екстреної допомоги (зліва направо): Олександр Данилюк, Олександр Ніколаєв, Павло Груленко

- До лікарів швидкої допомоги завжди є претензії. Не вчасно приїжджають, не мають потрібних ліків… Самі співробітники не задоволені малою зарплатнею. Як ти бачив шлях змін?

- Є таке поняття як доказова медицина. Лікар не має призначати ліки, які не мають доведеної ефективності, застосовувати методи лікування, які не мають доведеної ефективності. Так само існує доказова політика. Не можна ухвалювати політичні рішення і формувати державну політику, не базуючись на доказових даних та аналітиці. Коли я увійшов до команди екстреної медицини, найперше проаналізував статистичні дані і побачив офіційну картину, паперову статистику, яка відображала діяльність служби по всій країні. Вона збирається один раз на рік і надає відомості про те, скільки виїздів було зроблено, як вчасно приїхали бригади, куди госпіталізували… Відповідно до паперової статистики, в 90 відсотків випадків лікарі прибувають на місце виклику вчасно і в місті, і в селі. Якщо орієнтуватися на ті дані, виходило, нам немає що робити. Я мав просто очолити "екстренку" і з насолодою дивитися, як все прекрасно працює. Хіба що просити ще грошей. Я розумів, що ми живемо в еру тотальної брехні. Добре це усвідомлював ще коли працював у хірургії. У нас у країні існував негласний перелік діагнозів, від яких пацієнту не можна було вмерти: це, наприклад, грижа, холецистит, виразка, апендицит… Ці дані "псували" статистику. Ну і щоб її не псувати, всі писали таку причину смерті хворого, як треба: інфаркт, наприклад. Це жах. І я розумів, що нам потрібно отримати реальні дані про виїзди, надану допомогу. Для цього потрібно все цифровізувати. Ми почали створювати по всій країні диспетчерські служби. На той час вони працювали лише в Києві, Харкові, Полтаві, Вінниці. В кількох регіонах існували на початкових етапах. Для розвитку "екстренки" у 2019 році вперше за багато років вибили в бюджеті 1 мільярд гривень, завдяки чому, окрім закупівлі автомобілів і навчальних манекенів для перших шести регіонів, вдалося покрити центральними диспетчерськими всю країну. До цього з 2012 року, коли все робилося під футбольний чемпіонат, в екстрену медицину більше інвестицій не було.

- Тоді ж, під "Євро – 2012" закупили сотні карет "швидкої допомоги"…

- Тільки все ж не карет, - розсміявся Олександр.

- Вибач, штамп…

- Це не штамп, а совок! – коли я починаю вибачатися, пробачає: - Нічого. Так навіть медики говорять, а деякі і на сайтах пишуть. Все ж ми працюємо вже не на каретах, а в основному на сучасних реанімобілях. За останній час було закуплено тисячу автомобілів. Ситуація з транспортом стала краще, але машини ж не вічні. Крім того, більшість з них не була повною мірою пристосована саме для екстреної медицини.

Це окрема болюча тема, з якою наша команда ще воює. Машини є, але вони здебільшого базово насправді - вантажівки. Це, на жаль, ще відчувають тисячі людей щодня, які є пацієнтами "екстренки". Цього року на робочій групі ми вперше фактично досягли перемоги, коли більшість підтримала європейський стандарт. Він передбачає, що для транспортування хворих при наданні екстреної медичної допомоги можуть застосовуватися лише ті автомобілі, які створені для транспортування людей і мають відповідні технічні характеристики. До цього виробникам вдавалося формально використовувати транспорт із характеристиками, м’яко кажучи, не зовсім для медичного призначення.

- Не секрет, що на цьому і заробляли деякі бізнесмени…

- У цьому питанні ринок був майже монопольним. До минулого року, коли ми вперше передали можливість закупівель новоствореному державному підприємству "Медичні закупівлі України" і воно вперше провело нормальні конкурентні торги, до фінішу дійшли п’ять виробників, перемогли троє з них. Нарешті цей ринок диверсифіковано, він став конкурентним, переможців вже є кілька. Причому закуплено машини за історично низькими цінами. Коли ми закладали в бюджет на 2019 рік перший мільярд, автомобіль категорії С коштував майже три мільйони гривень. А в минулому такий було куплено за 2 мільйони 100 тисяч. Це суттєве зниження ціни. І це вдалося тому, що були прозорі і конкурентні умови, та сформована відповідна політика проведення закупівель. Тепер працюють правила, за якими недоброчесним зацікавленим особам дуже важко робити махінації, пов’язані з корупцією. Це, вважаю, велике наше досягнення.

- Тобі надходили пропозиції від виробників?

- Ні. Всі, хто має такі пропозиції, вивчають ринок, розуміють, що до нашої команди немає сенсу навіть підходити. Бувають дзвінки від якихось комерційних виробників щодо відвідування їхнього виробництва. Їм відповідаю: я можу брати участь лише в публічних виставках. До одного виробника не можу приїхати. До речі, в 2019 році ми запросили в МОЗ всіх виробників автомобілів, щоб вони мали змогу на одному публічному майданчику показати, що пропонують. Запросили очільників центрів екстреної допомоги з усієї країни, щоб вони побачили на власні очі, що є на ринку, тим паче тоді закуповували саме регіони. У таких заходах я і наша команда можемо брати участь. А непублічні і двосторонні контакти з представниками ринку несуть корупційні ризики. Навіть умовно найкращі наміри можуть виглядати, як лобіювання якогось виробника. На такі зустрічі ми не погоджуємося.

Але повернуся до статистики, яку отримав, коли прийшов в цю галузь. Щоб реально побачити всю картину, потрібно було перейти з паперової статистики на електронну. І це вдалося. В 2019 році були закуплені центрально-оперативні диспетчерські служби в усі 17 регіонів, де їх не було, і вже до кінця минулого року вони запрацювали.

Також паралельно була створена інформаційно-аналітична система "Централь 103", яка наразі активно розвивається та є хабом усіх центральних диспетчерських і отримує всю інформацію про їхню роботу. Вона дає можливість отримувати реальну інформацію про роботу системи наживо, а не паперові нерелевантні дані один раз на рік. Ця система створювалася провідними технічними фахівцями та експертами з України, але за кошти країн-партнерів, зокрема США. Литва, Швейцарія, Канада - це також ті країни, які активно долучалися до підтримки трансформації системи екстреної медицини в Україні. Донорська підтримка у таких сміливих прогресивних проєктах є дуже важливою. Тому, що це дає кредит довіри на старті самого проєкту.

- Де ж міститься найголовніша диспетчерська?

- У кожному центрі екстреної медицини регіону, а "Централь103" на "хмарному середовищі", куди я можу увійти в будь-який момент через свій комп’ютер. Я відкриваю програму і можу побачити кожний виклик в усій країні, дізнатися, скільки секунд пацієнт телефонував, скільки диспетчер з ним спілкувався, через скільки виїхала бригада, скільки їхала, як довго була на місці події, чи госпіталізувала хворого і куди, скільки їхала до лікарні. Ми нарешті побачили реальну картину подій. І якщо паперова статистика показувала нам 90 відсотків вчасної роботи, то в реальності - це менше 30 відсотків!

"НЕ ТІЛЬКИ НОВІ АВТОМОБІЛІ НАМ ПОТРІБНІ, ПОТРІБНІ І НОВІ ЛЮДИ. БО САМЕ ЛЮДИ РЯТУЮТЬ ЖИТТЯ"

- Наскільки великий був супротив медиків реформі?

- Підтримки з боку керівників центрів екстреної медицини майже не було, за винятком одиничних випадків. Все робилося, можна сказати, м’якою силою. Та й закон у 2012 році "Про екстрену медичну допомогу" не мав масової підтримки у середовищі. Концепція довго і важко приймалася ще урядом Гройсмана. Та й так званою "медичною елітою" це не сприймалося. Опір був тотальний. Степан Бандера казав: "Ніщо не зупинить ідею, час якої настав". Війна показала, що рятувати життя можна в найнестерпніших умовах. Головне - навчені люди. Якщо це роблять, наприклад, "Госпітальєри" без медичної освіти, то чому наших водіїв ми не можемо навчити базовій підтримці життя, щоб вони працювали медиками в бригадах? Чому ми не можемо готувати медиків бригад саме для роботи в екстреній медицині, бо вона відрізняється від планової, від роботи в поліклініці, амбулаторії? Це інша сфера діяльності, інші підходи. В екстреній медицині, коли ти надаєш допомогу, навколо може бути небезпека. ДТП, збройні напади, - все це стресові фактори. І ось в цих умовах людина помирає, поряд родичі в паніці чи інші травмовані, а ти маєш визначити стан людини, обрати ту тактику, яка врятує життя чи підтримає його, поки ти їдеш в лікарню і передаєш цього пацієнта медикам у стаціонар. До цього треба готувати. Але і цьому ми отримали опір. Як і облаштуванню всіх машин GPS-навігаторами.

- Що лякало? Що ви побачите, що бригади заїжджають по молоко в магазин?

- Так, це також. Але всі розуміли, що з таким контролем ті самі паперові 90 відсотків вчасного доїзду стануть "пшиком", "гарбузом". Але ж ми не сваримо бригади за це, не застосовуємо санкцій фінансових чи адміністративних. За рівних умов в усіх регіонах бачимо різний менеджмент і різну картину роботи бригад. Керівники центрів опиралися єдиній диспетчерській системі, бо розуміли, що це оголить їхні проблеми, покаже реальну картину і змусить їх примати непопулярні рішення. В одному регіоні був дуже поганий доїзд на виклики. Директор центру на основі наших онлайн-даних побачив, що бригада, отримавши виклик, збирається з певних необ’єктивних причин 5-6 хвилин. Хоча протягом хвилини вона вже повинна сидіти в машині, готова до роботи. Директор центру, зрозумівши причини затримки, запровадив фінансові стимули. А зараз зарплатня вже не за тарифною сіткою розраховується. Вже працівники екстреної медицини отримують зовсім інші гроші. І це спрацювало. За три місяці цей регіон увійшов до числа середняків. Тепер менеджери на місцях, маючи достатню кількість інструментів і повноважень, можуть ефективно вирішувати проблеми. Правда, часто вони бояться чи не хочуть змінювати статус кво. Навіть зміна статусу центру із комунального закладу на комунальне підприємство, як це вимагає реформа, лякала, ми отримували і тут опір. Керівники, можливо, хвилювалися, що їх під час трансформацій звільнять, але всі директори залишилися на своїх позиціях, всі повигравали свої регіональні конкурси та продовжили працювати. Зараз новий статус комунального підприємства і можливість ефективного керування центром екстреної медицини вже директорів задовольняє. Але до цього потрібно було йти довгі три роки.

- Хтось вже оцінив реформування? Говорить: ох, чому ж я боявся, все ж працює…

- Є такі. Не всі, але є. У нас є спільний оперативний чат роботи, де присутні всі директори центрів. Ми постійно вирішуємо якісь питання, завдання, виклики. От днями виникла проблема, що не всі центри хочуть приймати парамедиків- бакалаврів на практику, а в подальшому і на роботу. Це при тому, що постійно всі скаржаться, що немає поповнення кадрами. Ще зараз турбує питання, що припинено дію окремого пакету від НСЗУ - так званий "ковідний пакет". Треба прямо сказати, що ковід, порівнюючи з іншими закладами охорони здоров’я, реально суттєво підсилив грошима "екстренку". В 2019 році фінансування було 6 мільярдів, а в 2020 вже 13. Більше, ніж удвічі! Але і це викликає питання, хоча усіма коштами тепер управляють самі директори на місцях. Так що ми постійно на зв’язку: це "екстренка", і вона часто потребує оперативного вирішення питань, які виникають в роботі системи. Але вже є кілька центрів - справжніх локомотивів змін, які готові вчитися, змінюватися і працювати за новими сучасними стандартами. Ці регіони вже починають злітати - у прямому і переносному значенні. Поступово інші підтягуються.

- Зарплати справді стали зовсім іншими?

- Треба спитати не мене, чиновника, а людей. Але МОЗ вже не регулює зарплатну. Звісно, вона стала більшою, ніж раніше. Знаю, що в Києві деякі працівники бригад отримують більші зарплати, ніж у мене - людини, яка за посадою відповідає за всю систему цілком. Я цьому теж радію, що таке стало можливим завдяки реформі системи.

З 1 квітня минулого року екстрена медицина отримала зовсім новий, справедливий, принцип фінансування. Це сталося вперше в історії. Центри отримують глобальну ставку, яка залежить від кількості населення, яке вони обслуговують. В Києві 3 мільйони людей, в Сумській області – мільйон. За кожну людину в рік отримуємо 235 гривень за екстрену допомогу. Плюс ковідний коефіцієнт. З осені вводимо ще коефіцієнт якості. Це значить, що почнемо працювати за маршрутизацією: пацієнта з пріоритетним станом, а це інсульт чи інфаркт, мають госпіталізувати не в найближчу районну лікарню, в якій нічого немає, де хворий не отримає належну допомогу, в результаті чого стане інвалідом чи помре, а в заклад, де спроможні надати кваліфіковану допомогу. Це також буде відстежуватися. Не можна написати на папірці, що госпіталізували в "правильну" лікарню, а насправді залишити в найближчій. Це все також відображається GPS-датчиком. Не можна фальсифікувати ці дані, бо вони є живими. Кожна бригада має планшет, в якому позначає, коли приїхала, який діагноз поставила. За правильність рішень медики також будуть отримувати додаткові гроші. Ми ще не забрали паперові документи у бригад, але вже дали планшети. Не всі дані поки правильно вводяться, але за перехідний рік мають навчитися. Згодом залишаться лише планшети.

Рівень зарплатні залежить ще від того, наскільки може бути "роздута" адміністрація. Колись в кожній області було по 5-10 окремих центрів швидкої допомоги. Коли їх об’єднували, то і адміністрації не дуже скорочували. Але такий роздутий адміністративний штат дає неефективність управління коштами. І це впливає на рівень оплати праці самих працівників бригад.

Паралельно з усіма цими кроками ми створювали концепцію розвитку екстреної медичної допомоги. Цей документ говорить про проблематику і яким чином її потрібно вирішувати. Документ ми робили в 2017-2018 роках, в 2019 була затверджена концепція, в 2020 затвердили план заходів. Тобто протягом чотирьох років ми пропрацьовували, які кроки потрібно робити. Звісно, в наші плани втрутився ковід, вибив нас з колії. Деякі складові прийшлося відкласти, деякі призупинити в наслідок відсутності фінансування. Тому що на найважливіший, наприклад, освітній компонент забрали гроші в ковідний фонд. Тому ми не могли навчати медиків бригад сучасних практик порятунку життя. Цьогоріч ми ці гроші вибили, і, сподіваюся, найближчим часом це навчання розпочнемо.

У 2019 році ми провели потужні навчання за гроші країн-партнерів, і люди, які їх пройшли, дають чудові результаті. Навіть бачив відео з бадікамер поліцейських, коли вони спільно працюють з медиками, наскільки круто ці бригади рятують життя. Ми всі бачили випадок порятунку життя в метро за допомогою дефібрилятора. Це вдалося, тому що вся ланка тих, хто це робив, пройшла спецкурси. Життя було врятоване тому, що всі знали, як це робити. Але поки що наші медики, які прийшли після теоретичного навчання в коледжах, інститутах, де дотепер немає якісної практичної і симуляційної підготовки, часто не володіють сучасними навичками порятунку життя згідно з протоколами. А саме навички командної роботи з виконання протоколів дають результат. Наприклад, цього року з університетів випустяться перші парамедики- бакалаври. Їх готували вже спеціально для системи "екстренки". Тернопільський медунівер та Черкаська медакадемія першими почали такий курс. І вже торік студенти бакалаврату Тернопільського медвишу посіли третє місце на всеукраїнських змаганнях з міжнародною участю. Студенти перемогли! Я бачив, як вони працюють. Вони вчаться за новою програмою, за новими протоколами. Саме цими днями ці випускники проходять виробничу практику у бригадах швидкої в різних регіонах України. І ми очікуємо їх у складі бригад цього літа вперше в історії України, як нову свіжу кров. Не тільки нові автомобілі нам потрібні, нам потрібні і нові люди. Бо саме люди рятують життя людей.

- А як же відтік кадрів, брак молодих фахівців. І в бригадах часто залишаються старші жінки чи чоловіки , які не можуть винести хворого?

- Ця робота для людей, які спроможні працювати в екстремальних умовах. Хоча у нас немає обмежень: будь-який вік чи стать. Головне – витримувати темп та виконувати протокол. Якщо ти задихаєшся, вийшовши на третій поверх, сорі, тобі потрібно шукати іншу роботу. На первинній ланці, в амбулаторії, зарплати не гірші, ніж у нас.

- Парамедики, які почали здобувати відповідну освіту, мають замінити тих, хто затримався в службі?

- Це багаторічний процес. Він розтягнеться не менше, ніж на десять років. І все залежатиме від державної політики. Нам не важливе прізвище міністра, важливо побудувати ту систему охорони здоров’я, в яку можуть прийти пацієнти і лікарі. Важлива тяглість і сталість державної політики у цій сфері, зокрема. Бо я все ж залишаюся по своїй суті лікарем і, можливо, згодом повернуся саме до хірургії. Але я хочу прийти в ту систему, яку будую, а не в ту, коли я пацієнтам пишу перелік ліків, необхідних для операції. Я не хочу більше це робити. Навіть якщо я більше не буду лікарем, щонайменше потраплю в цю систему як пацієнт. І хочу, щоб все якісно працювало. І щоб у протоколі допомоги при утопленні, як це було раніше, не була прописана рекомендація лікувати вітаміном С. Це правда. Зараз протокол новий, базується на доказах. Але люди часто вмирають не тому, що протоколи "американські", а тому, що вони не виконуються.

Під час реформи ми скоротили купу ліків. У нас було 160 препаратів. У цивілізованих країнах їх 40 – максимум 50. На цей момент у нас їх стало менше удвічі. Ще залишилося декілька "політичних" препаратів: пігулки від тиску, наприклад. Ми прибрали "нашатир", валідол, "зеленку", препарати недоказової медицини. Усе те сміття, що не лікує, а ще й шкодить. Поступово приберемо все зайве, що залишається в "екстренці" на перехідний період: маю на увазі ліки сімейного лікаря.

На фото:

Цей знімок зроблено в лютому 2015 року, в бліндажі під Дебальцевим, де Сашко оперував поранених і врятував не одне життя

"ПІД ЧАС ПІКУ ЗАХВОРЮВАННЯ НА КОВІД МИ ОТРИМУВАЛИ ПО 37 ТИСЯЧ ВИКЛИКІВ НА ДЕНЬ ПРИ СЕРЕДНІЙ КІЛЬКОСТІ В МИРНОМУ ЖИТТІ – 23-25 ТИСЯЧ!"

- Не так давно в Україні почала діяти незвична для нашої країни форма екстреної медицини: із застосуванням гелікоптерів, завдяки чому хворих можна евакуювати, наприклад, з гір, куди донедавна ще їздили "таблєтки".

- На жаль, ці сторічні "таблєтки" все ще подекуди залишаються в нашому арсеналі. А розвиток аеромедичної евакуації ми заклали в концепцію розвитку екстреної медицини. Кожна країна досягає того рівня розвитку, коли життя пацієнта стає найвищою цінністю. І тоді, зокрема, не обійтися без гелікоптерної "екстренки" – коли країна спроможна врятувати травмованого чи хворого в горах, віддалених місяцях, де немає лікарень. Ми планували це зробити в 2023 році. Але так склалося, що саме цього року створилися умови це запустити. У нас класний сусідній директорат інновацій, який займається в тому числі трансплантацією органів, яка нарешті зрушила з мертвої точки. А для перевезення донорських органів потрібна швидкість. Іноді саме від цього залежить, чи вдасться зробити операцію. І тут без допомоги гелікоптера не обійтися. Але таких операцій потребує десь дві тисячі людей на рік. Тому в першу чергу гелікоптери потрібні для надання екстреної допомоги. Так і створився спільний проєкт.

Колега, яка очолює цей напрямок - Тетяна Потупалова, лікар-анестезіолог за освітою. Два роки вона прослужила в армії саме на гелікоптері в аеромедичній військовій евакуації. Коли йшла працювати в МОЗ, була зацікавлена зробити "аеромедичку" саме в цивільному житті. Спочатку повітряна "екстренка" запустилася у Львові, з дня на день почне працювати в Київській області. Тобто всі ці київські траси будуть покриватися "аеромедичкою". Зможемо економити час – те, що в дорогах затягнеться на годину чи дві, скоротиться до 15-20 хвилин.

- Але не всі лікарні мають вертолітні майданчики.

- Не всі. Багато де їх вже роблять. Наприклад, львівська лікарня швидкої допомоги побудувала майданчик за три дні. Підняли мерію, бізнесменів. Зараз вже зробили з десяток евакуацій. Звісно, це ще важко, в ручному режимі вирішується, яким чином краще вивозити пацієнта, щоб визначити, як буде швидше. Бригади вилітають ті, які працюють в "екстренці", але вони пройшли відбір і відповідне навчання.

- Лікарі готові працювати в таких незвичайних умовах?

-Так. У центрах провели конкурсний відбір. Керівники центрів для цих бригад суттєво збільшили зарплату. Треба враховувати, що це завжди важкі випадки. Крім того, в повітрі складніше працювати, ніж на колесах. Не можу сказати, що всі пацієнти, до яких вилітали гелікоптери, були врятовані. Не так давно помер чоловік від кардіогенного шоку. Смерті будуть, це екстрена медицина. Але ми маємо використати всі можливості, щоб спробувати врятувати хворого. Це свідчить про поступовий розвиток країни і її медицини. Ми вже почали літати, а не на каретах з кіньми їздимо.

- Пам’ятаєш випадки, коли ти боявся, що служба не справиться?

- Отруєння невідомим газом у школі, десятки отруєних дітей... Я хвилювався страшенно. Ми не знали, що за отруйна речовина, в наших машинах не у всіх був кисень… Ми не знали, чи це терористичний акт, чи дитяча забавка. На щастя, все закінчилося добре. Ще я страшенно нервував, коли 1 січня зупинився лижний витяг. Застрягли 70 людей, в тому числі вагітна жінка. У мене перед очима відразу з’явилися кадри з Грузії, де в подібній ситуації туристи загинули, також згадався фільм "Фроузен"… Температура повітря була біля нуля, не найкритичніша. Це давало нам хоча б трохи часу. ДСНС добре спрацювало. І "екстренці" довелося лише провести огляд людей. Усі були цілі.

А якось у Сумській області підірвався вагон потягу з радіоактивною речовиною. Я подумав, що це точно зробили московити. Давай всіх підіймати. Директор медицини катастроф не в курсі… Коли я підняв уже пів країни на ноги, виявилося, що це були навчання, але нам про це невчасно повідомили. Хоча цей момент також показав мені недосконалість системи. Ще мене завжди зачіпають ситуації, коли страждають працівники бригад. На Луганщині наші співробітники зазнавали поранень на війні. Щотижня отримуємо повідомлення, що в якомусь регіоні бригада потрапила в ДТП, стався напад на медичних працівників.

- Коли почався ковід, здавалося, що саме екстрена медицина захлинеться…

- Два піки, які ми на тепер пережили, були страшними. Під час карантинів хто до мене тільки не додзвонювався. Якось мене набрали під ранок аж із… Канади і повідомили, що в Полтавській області до людини чотири години не приїжджає швидка, а людина задихається. Ще пам’ятаю дзвінок родичів людини з інсультом. Я в трубці чув, що пацієнт вкрай важкий. Але в радіусі його обслуговування всі бригади зайняті важкими ковідними пацієнтами і години дві не звільняться. Я не міг порадити напряму, але за замовчуванням погодився з тим, щоб хворого родичі самі відвезли в лікарню.

Зараз кожний день від цієї хвороби у нас в країні продовжують вмирати люди. Ми в десятці лідерів світу. Добре, пік захворювання минув, ситуація стабілізувалася, ми працюємо в звичайному незвичайному режимі. Але те, що відбувалося в березні і квітні – це було щось страшне. 37 тисяч дзвінків на день при середній кількості в мирному житті – 24-25 тисяч викликів. Перенавантаження було страшенне. Кожного дня лікарі робили по 17 тисяч виїздів. Це дуже багато. В мирний час - це 12-13 тисяч виїздів. Під час епідемії госпіталізовували майже 7 тисяч пацієнтів на добу. А в звичайні дні - до 4 тисяч. Кожна ковідна госпіталізація потребує більше часу, бо це збір бригади, костюми. І хворого потрібно привезти не в найближчу лікарню, а туди, де звільнилося кисневе місце. А там довго не приймають, тому що не вистачає персоналу. Біля лікарні накопичувалася черга з бригад, тому що бригада надає кисень і не може залишити хворого в приймальному відділенні, як при масових випадках. Кожний ковідний виклик - як три нековідні. Тому масштаби навантаження на систему були катастрофічними. У кожному регіоні це ставалося в різний час. У цій майже неконтрольованій ситуації добре стає зрозумілим, як важко адмініструвати хаос. Я був за локдаун одразу, коли з початку березня була чітка тенденція до зростання кількості дзвінків на 103, бо добре розумію, з чим стикається система, коли іде лавина хворих. Страшно чути в телефоні людину, яка задихається, а ти не можеш їй допомогти. Ще страшніше бути такою людиною. Я хворів у легкій формі, але мені було неприємно і моторошно. Я не хочу пережити це ще раз. Я ніколи не хворів навіть на грип і регулярно вакцинуюся. Тому з нетерпінням чекаю на свою чергу вакцинуватися і від ковіду.