Повна версія

ПОСТАНОВА:

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:

09 жовтня 2019 року

м. Київ

справа №570/4707/15-ц

провадження №61-25961св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 29 червня 2017 року, ухвалене у складі судді Красовського О. О., та ухвалу апеляційного суду Рівненської області

від 18 жовтня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів:

Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2) про визнання дій протиправними та скасування наказу; встановлення факту виконання роботи головного бухгалтера; стягнення недоплаченої заробітної плати за суміщення посад головного бухгалтера та бухгалтера, а також недоплаченої заробітної плати за виконання посадових обов'язків головного бухгалтера, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 02 квітня 2012 року вона прийнята на роботу до ФОП ОСОБА_2 та постійно виконувала функціональні обов'язки головного бухгалтера. 05 листопада 2015 року відповідачем було видано наказ №58-К "Про звільнення працівника", згідно з яким її звільнено із посади бухгалтера з 05 листопада 2015 року за скороченням штату, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Крім того, пунктами 2-3 цього наказу вона попереджена про необхідність зняття з реєстрації трудового договору від 02 квітня 2012 року; для цього працівникові необхідно протягом 5 днів з дня звільнення прибути із трудовою книжкою та своїм примірником договору до районного центру зайнятості. Підставою для видачі такого наказу відповідач зазначив наказ "Про скорочення штату працівників" від 21 серпня 2015 року №48-К, попередження ОСОБА_1 від 21 серпня 2015 року про скорочення штату працівників.

06 листопада 2015 року після отримання зазначеного наказу вона дізналась про звільнення та порушення своїх трудових і майнових прав, оскільки вважала, що її було призначено на посаду головного бухгалтера, а шляхом суміщення посад вона виконувала і роботу бухгалтера, а не навпаки. Позивач вважала своє звільнення незаконним, а дії роботодавця, пов'язані з її призначенням, звільненням та недонарахуванням заробітної плати такими, що грубо порушують її права.

ОСОБА_1 вказувала, що їй не видано в день звільнення копії наказу про звільнення, не здійснено розрахунок, не виплачено вихідну допомогу та не видано належним чином оформлену трудову книжку, чим порушено положення статей 47, 116 КЗпП України. Крім того, в порушення положень статті 49-2 КЗпП України відповідач не попереджав її про наступне звільнення, не врахував її переважного права на залишення на роботі, незважаючи на вільні місця працевлаштував інших осіб, та не запропонував іншої роботи. Також вважає, що відповідачем порушено статтю 86 КЗпП України, оскільки їй не роз'яснювались причини перегляду норм праці, а також умови, за яких вони мали б застосовуватися і вона отримувала нижчу заробітну плату, ніж передбачено законодавством.

Неправомірними діями відповідача їй завдано моральної шкоди.

Просила визнати дії відповідача протиправними та скасувати НАКАЗ:

від 05 листопада 2015 року №58-к "Про звільнення працівника"; встановити факт виконання роботи головного бухгалтера з 02 квітня 2012 року по

05 листопада 2015 року; стягнути з відповідача: недоплачену заробітну плату за суміщення посад головного бухгалтера та бухгалтера за період з 02 квітня 2012 року по 05 листопада 2015 року; недоплачену заробітну плату за виконання посадових обов'язків головного бухгалтера за період з 02 квітня 2012 року по 05 листопада 2015 року; середній заробіток за весь час вимушеного прогулу при звільненні по день ухвалення судового рішення; компенсацію моральної шкоди у розмірі 27 560 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 29 червня

2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що трудові права ОСОБА_1 під час її роботи та звільнення порушені не були.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 29 червня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з недоведеності позивачем факту виконання нею обов'язків головного бухгалтера із 02 квітня 2012 року. При цьому, апеляційний суд врахував, що до 01 квітня 2015 року у штатних розписах ФОП ОСОБА_2 посада "головний бухгалтер" взагалі не була передбачена.

Роботодавцем дотримано вимоги трудового законодавства при звільненні позивача та проведено повний розрахунок.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати Рівненського районного суду Рівненської області від 29 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2017 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або ухвалити нове РІШЕННЯ:

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Рівненського районного суду Рівненської області.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"

(далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

12 червня 2019 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу №570/4707/15-ц передано судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили їй у задоволенні клопотання про витребування доказів, які необхідні для встановлення факту виконання працівником іншої роботи за сумісництвом та встановлення порушень, допущених відповідачем при її звільненні.

Зазначала про безпідставність висновків судів щодо доведення відповідачем факту здійснення із нею повного розрахунку, оскільки докази подані на підтвердження цієї обставини є неналежними і недопустимими.

Вказувала на залишення поза увагою судами попередніх інстанцій порушень статті 49-2 КЗпП України при її звільненні. Відповідач не врахував її переважного права на зайняття посади головного бухгалтера, яка залишилась на підприємстві, та безпідставно зарахував на вказану посаду іншу особу, яка раніше не працювала в штаті підприємства.

Доводи осіб, які подали відзив (заперечення) на касаційну скаргу

У поданому в грудні 2017 року запереченні на касаційну скаргу

ФОП ОСОБА_2 вважав, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки мотиви та підстави, зазначені у ній, є необґрунтованими, а оскаржені судові рішення ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства.

Зазначив, що судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права, при розгляді справи не було допущено порушення норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом від 30 березня 2012 року №2-К "Про затвердження штатного розпису" з 01 квітня 2012 року у ФОП ОСОБА_2 введена штатна одиниця "бухгалтер" з посадовим окладом 1 800 грн.

Із заяви позивача від 02 квітня 2012 року та наказу від 02 квітня 2012 року №4-К "Про прийняття на роботу" суди встановили, що ОСОБА_1 прийнято на роботу до ФОП ОСОБА_2 на посаду "бухгалтер". З наказом позивач ознайомлена в той же день про що свідчить її підпис.

Також суди встановили, що між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 КЗпП України укладено трудовий договір від 02 квітня 2012 року, який зареєстрований в Рівненському районному центрі зайнятості Рівненської області, пунктом 2 якого визначено, що працівник ОСОБА_1 зобов'язана виконувати обов'язки бухгалтера.

До 01 квітня 2015 року у штатних розписах ФОП ОСОБА_2 не було посади "головний бухгалтер".

Крім того, відсутність у штатних розписах відповідача посади головного бухгалтера та факт невиконання позивачем обов'язків головного бухгалтера суди встановили з акту перевірки Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності №99 від 11 травня 2016 року, актів перевірки Державної податкової інспекції у Рівненському районі Головного управління ДФС у Рівненській області (далі - Рівненська ОДПІ ГУ ДФС у Рівненській області) від 23 жовтня 2015 року №688, Рівненської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Рівненській області від 29 лютого 2016 року

№00062/1712-1702/2558502899.

Із листа Рівненської ОДПІ ГУ ДФС у Рівненській області від 12 квітня 2017 року №1101/1302 суди встановили, що у податкового органу відсутня інформація щодо виконання ОСОБА_1 обов'язків головного бухгалтера у ФОП ОСОБА_2

21 серпня 2015 року ФОП ОСОБА_2 було прийняте рішення про скорочення штату працівників, про що видано наказ №48-К від 21 серпня 2015 року, яким передбачено скорочення з 23 жовтня 2015 року посади бухгалтера.

Того ж дня ОСОБА_1, яка обіймала посаду бухгалтера, була письмово попереджена про майбутнє вивільнення (скорочення) відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та про відсутність вакантних посад, які б могли бути запропоновані для подальшого працевлаштування.

ФОП ОСОБА_2 складено акти про відмову від підписання позивачем доведеного до її відома наказу.

21 серпня 2015 року відповідачем повідомлено Рівненський районний центр зайнятості про вивільнення працівника шляхом подання звітності за формою №4-ПН.

Також судами встановлено, що 16 жовтня 2015 року ОСОБА_1 подала заяву про надання їй відпустки з 19 жовтня 2015 року

на 5 календарних днів, на підставі якої відповідачем видано наказ №54-К

від 16 жовтня 2015 року про надання позивачу щорічної основної відпустки тривалістю 5 календарних днів, починаючи з 19 жовтня 2015 року.

Пунктом 2 цього наказу ОСОБА_1 додатково повідомлено про дату звільнення та необхідність з'явитися на роботу 23 жовтня 2015 року

до 16 год. 30 хв. з трудовою книжкою, трудовим договором від 02 квітня 2012 року для здійснення процедури звільнення у відповідності до вимог чинного законодавства. Ознайомившись із вказаним наказом, позивач зазначила на ньому про те, що її ознайомлено із пунктом 1 цього наказу. При цьому, працівниками відповідача складений відповідний акт про ознайомлення позивача з даним наказом та про її відмову від підписання про ознайомлення з ним у повному обсязі.

Суди встановили, що 23 жовтня 2015 року відповідачем сплачено ОСОБА_1 заробітну плату, компенсацію за невикористану відпустку та вихідну допомогу, інші платежі. Цього ж дня на адресу ОСОБА_1 надіслано лист-нагадування про скорочення штату працівників у відповідності до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та необхідність явки із трудовою книжкою, трудовим договором від 02 квітня 2012 року для зняття з реєстрації трудового договору у центрі зайнятості.

05 листопада 2015 року ОСОБА_1 з'явилась на роботу і надала листок тимчасової непрацездатності серії АГИ №179876 за період

з 26 жовтня 2015 року по 04 листопада 2015 року.

Цього ж дня позивачу ОСОБА_1 надано для ознайомлення та підписання наказ "Про звільнення працівників" від 05 листопада 2015 року №58-К, від підпису про ознайомлення з яким позивач відмовилась, про що складено відповідний акт. Також позивач була повідомлена про суми нарахованих виплат при звільненні.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 213 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень судами попередніх інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог частини другої статті 10 ЦПК України 2004 року сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Згідно частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно з положеннями статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті (стаття 212 ЦПК України 2004 року).

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Встановивши, що ОСОБА_1 відповідно до умов трудового договору прийнята на посаду бухгалтера, відсутність у штаті відповідача до 01 квітня 2015 року посади головного бухгалтера та ненадання позивачем належних і допустимих доказів виконання нею обов'язків головного бухгалтера в період з 02 квітня 2012 року по 05 листопада 2015 року, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині встановлення факту виконання позивачем обов'язків головного бухгалтера та стягнення неоплаченої заробітної плати за виконання таких обов'язків.

Також касаційний суд погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем не допущено порушень законодавства про працю при звільненні позивача.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з цих підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідно до роз'яснень, наданих у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести

працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Встановивши, що у відповідача відбулись зміни в організації праці, відповідач своєчасно і належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення та відсутність посад для переведення її на іншу роботу, суди попередніх інстанцій дійшли законного та обґрунтованого висновку про дотримання відповідачем порядку вивільнення працівників, встановленого статтею 49-2 КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Статтею 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд правильно встановили, що відповідач провів із позивачем повний розрахунок при звільненні.

Касаційний суд погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність порушень в частині видачі трудової книжки, оскільки трудова книжка позивача перебувала у неї, що не суперечить пункту 2.21-1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29 липня 1993 року №58.

Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованого відхилення судами попередніх інстанцій клопотань заявника про витребування доказів є безпідставними.

Так, ухвалою Рівненського районного суду Рівненької області від 20 квітня 2016 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів.

Крім того, відмовляючи у задоволенні клопотань про витребування доказів, заявлених представником заявника 06 травня 2016 року та 06 квітня

2017 року, суд першої інстанцій надав їм відповідну оцінку зазначивши, що вказані позивачем докази, з урахуванням предмета спору, є неналежними.

Касаційним судом не встановлено порушень процесуального закону судами попередніх інстанцій при вирішенні клопотань позивача про витребування доказів.

Доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що згідно статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи касаційним судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30), - рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Отже, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій виконали свої обов'язки, визначені процесуальним законом (статті 212, 213, 303 ЦПК України 2004 року), повно, всебічно й об'єктивно з'ясували обставини справи та надали їм належну оцінку, ухвалили судові рішення, які є законними та обґрунтованими.

Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 29 червня

2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович