Повна версія

ПОСТАНОВА:

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:

30 червня 2021 року

м. Київ

справа №604/875/18

провадження №61-5605св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Підволочиська районна державна адміністрація Тернопільської області, ОСОБА_2,

треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт", Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року у складі судді Сташківа Н. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Храпак Н. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області, ОСОБА_2, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт", Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської райдержадміністрації, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області (далі - Підволочиська РДА Тернопільської області), ОСОБА_2, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт" (далі - ПП "Горизонт"), Головне управління Держгеокадастру

у Тернопільській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Тернопільській області), про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Позовні вимоги мотивовано тим, що розпорядженням голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 09 лютого 2010 року №63 ОСОБА_1 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства.

Разом із тим, під час розроблення проекту землеустрою у 2018 році встановлено, що вказана земельна ділянка перебуває у власності іншої особи - ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №805650, виданого 29 серпня 2012 року управлінням Держкомзему у Підволочиському районі.

Звернувшись із відповідним запитом до відділу Держгеокадастру у Підволочиському районі у 2018 році їй стало відомо, що державний акт на право власності на земельну ділянку виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області №476-од від 26 липня 2012 року.

На думку позивача, Підволочиська РДА Тернопільської області була позбавлена можливості приймати будь-які рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 у зв'язку із відсутністю затвердженого проекту землеустрою відповідачем. Крім того, ОСОБА_2 є жителькою

смт Підволочиськ, а земельна ділянка, яка була передана їй у власність, розташована на території Городницької сільської ради.

Оскаржуване рішення Підволочиської РДА Тернопільської області та державний акт порушує право позивача як особи, яка мала намір отримати спірну земельну ділянку у власність.

Посилаючись на зазначене, просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області

від 26 липня 2012 року №476-од "Про передачу безоплатно у власність

гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради", визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий

ОСОБА_2.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області

від 26 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із відсутності порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача.

На думку судів, отримання позивачем дозволу на розроблення проекту землеустрою не означає позитивного рішення про надання її у власність та не гарантує набуття права власності на земельну ділянку, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом.

На момент прийняття оскаржуваних розпорядження та державного акта ОСОБА_1 не було виготовлено технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, а тому сам факт отримання нею дозволу на розробку проекту землеустрою, який є стадією процесу отримання права власності, не гарантує особі набуття такого права, що свідчить про відсутність порушених прав позивача та відсутність правових підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У травні 2021 року справу №604/875/18 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Так, у вказаній постанові Верховний Суд зробив висновок про те, що набуття особою права власності чи права користування на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проекту землеустрою, та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність чи користування.

Разом із тим, у цій справі відповідач не отримувала дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та не розробляла відповідний проект, що свідчить про порушення рівності прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та про порушення етапів отримання особою у власність земельної ділянки.

Суди не звернули уваги на те, що у порушення вимог статті 118 ЗК України Підволочиської РДАТернопільської області прийняла рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 при відсутності відповідних документів, які прямо передбачені законом.

Доводи інших учасників справи

У травні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які є аналогічними доводам позовної заяви та апеляційної скарги і зводяться до незгоди заявника із наданою судами оцінкою доказів у справі та встановлених на їх підставі обставин.

Позивач не надала належних доказів на підтвердження факту порушення оскаржуваними рішенням та державним актом її прав та інтересів, а тому у зв'язку з посиланням на формальне порушення закону, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 03 лютого 2010 року ОСОБА_1 звернулася

до голови Підволочиської РДА Тернопільської області із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою

щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства загальною

площею 2,00 га, що знаходиться за межами населеного пункту на території Городницької сільської ради (а. с. 9, т. 1)

Згідно із розпорядженням голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 09 лютого 2010 року №63 надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_1 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку з наступним поданням її на розгляд та затвердження райдержадміністрацією (а. с. 7, т. 1).

Розпорядженням Підволочиської РДА Тернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од передано безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель резервного фонду Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_2 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на проведення землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку (а. с. 16, т. 1)

На підставі вказаного розпорядження та виготовленої технічної документації 29 серпня 2012 року управлінням Держкомзему у Підволочиському районі ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №805650 площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Городницької сільської ради, кадастровий номер 6124681600:01:004:0874 (а. с. 13, 86, т. 1)

Судами встановлено, що лише у квітні 2018 року ОСОБА_1 замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту на підставі розпорядження голови Підволочиської районної державної адміністрації

№63 від 09 лютого 2010 року та згідно з викопіювання місця розташування земельної ділянки (з плану розподілу території), яке є долученим до розпорядження.

Під час підготовки проекту було встановлено, що земельна ділянка, відносно якої розроблявся проект землеустрою на підставі цього розпорядження, перебуває у власності іншої особи, відомості про що містяться у державному земельному кадастрі (кадастровий номер земельної ділянки 6124681600:01:004:0874), у зв'язку з чим виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність неможливе, що вбачається

із повідомлення ФОП ОСОБА_3 від 17 квітня 2018 року №2 (а. с. 12, т. 1)

Разом із тим, апеляційним судом при допиті свідка у судовому засіданні

17 лютого 2021 року третя особа ФОП ОСОБА_3 не зміг дати пояснення, яким чином ним ідентифікована спірна земельна ділянка, на яку претендує позивач, і що це та сама земельна ділянка, відносно якої видані спірні розпорядження і державний акт.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі -

у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку про те, що об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту прав та інтересів та встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням вказаних норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного права та інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Звертаючись до суду із позовом про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської РДАТернопільської області

від 26 липня 2012 року №476-од "Про передачу безоплатно у власність

гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради" та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, ОСОБА_1 обґрунтовувала позовні вимоги порушенням її права як особи, якій надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку.

Отже, предметом спору у справі, що переглядається, є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі вказаного РІШЕННЯ:

Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах

і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні правовідносини.

Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України (тут і надалі - у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин із метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Порядок приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України.

Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У справі, що переглядається, судами встановлено, що розпорядженням Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області

№63 від 09 лютого 2010 року надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту.

Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_1 звернутися

до землевпорядної організації, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку з наступним поданням її на розгляд та затвердження райдержадміністрацією.

Разом із тим, у період з 09 лютого 2010 року (з моменту надання дозволу на розробку технічної документації) до 26 липня 2012 року (надання земельної ділянки у власність іншій особі) ОСОБА_1 не здійснила відповідних дій та лише в квітні 2018 року (тобто через 8 років) замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а тому суди обґрунтовано констатували відсутність порушеного права позивача на першочергове отримання у власність земельної ділянки.

Колегія суддів зауважує, що земля є унікальним обмеженим природним ресурсом, а отже, її розподіл є особливо чутливим, при здійсненні якого підлягають дотриманню принципи справедливості, розумності і добросовісності.

Сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно, враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Обов'язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони. Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки, необґрунтовано зволікає

з розглядом проекту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проекту землеустрою та затверджує цей проект щодо іншої особи. Разом із тим,

не може вважатися добросовісною поведінка особи, яка висловила бажання на безоплатну приватизацію земельної ділянки, проте після отримання відповідного дозволу тривалий час не вчиняє жодних дій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц зроблено висновок про те, що дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки вчинити певні дії на землі власника, а рішення про надання такого дозволу не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Таким чином, сам по собі факт надання дозволу на розробку проекту землеустрою відповідним органом кільком особам на одну і ту ж земельну ділянку не може свідчити про неправомірність дій такого органу.

Право на розробку проекту землеустрою не є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а тому і не дає підстави для застосування таких термінів як "правомірні очікування" та "законне сподівання", оскільки законодавством, що регулює земельні правовідносини, чітко передбачено правовий механізм і визначено процедуру отримання у власність земельної ділянки, що встановлює не тільки права, а й покладає обов'язки на виконання відповідних дій особою, яка має намір та висловила бажання отримати у власність земельну ділянку, після отримання нею відповідного дозволу на розробку технічної документації землеустрою.

Таким чином, встановивши, що позивач відповідних дій не вчинила, не розробила документацію проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, звернувшись до землевпорядної організації лише через

8 років, та враховуючи, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки не порушує її права, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16, є безпідставними, оскільки правовідносини у вказаній справі та справі, що переглядається, не є подібними.

Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Верховний Суд наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсальний характер, а регулятивний вплив частини четвертої статті

263 ЦПК України, якою, зокрема, передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

З огляду на зміст указаної постанови у справі №380/624/16, предметом спору якої є визнання незаконним розпорядження та скасування наказу про надання дозволу на розробку проекту землеустрою і зміст спору у цій справі (визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку), очевидним є висновок, що правовідносини не є тотожними за предметом позову, змістом вимог та матеріально-правовим регулюванням. Різними є також встановлені судами фактичні обставини справ.

Таким чином, виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку

з відсутністю порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача

є правильним.

Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним

в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ:

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не ВСТАНОВИВ:

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області

від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук