Повна версія
ПОСТАНОВА:
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:
27 січня 2021 року
м. Київ
справа №167/1399/16-ц
провадження №61-4978св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5,
відповідачі: Рожищенська міська рада, публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця публічного акціонерного товариства "Українська залізниця",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року у складі судді Сіліча І. І. та постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та
ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Рожищенської міської ради, публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі -
ПАТ "Українська залізниця ") в особі регіональної філії "Львівська залізниця ПАТ "Українська залізниця" про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею.
Позов мотивовано тим, що вони є співвласниками житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1. З моменту набуття права власності на вказане будинковолодіння вони автоматично набули право користування відповідною земельною ділянкою площею 0,1182 га, призначеною для його обслуговування. 21 листопада 2016 року ПАТ "Українська залізниця" звернулося до ОСОБА_1 із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 51,04 га, наданою йому у постійне користування на підставі відповідного державного акта на право постійного користування серії І-ВЛ №001965 від 11 березня 2002 року. Із вказаного акта вони дізналися про існування рішення Рожищенської міської ради №21/4
від 07 березня 2002 року, на підставі якого Львівська залізниця отримала право користування відповідною землею.
Зазначали, що приватизація ними житлового будинку зі згоди залізниці не передбачала будь-яких застережень з приводу не переходу права користування земельною ділянкою зі сторони Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці. Вона і не могла передбачати цих обмежень, оскільки право користування землею Львівської залізниці на той час ще не було належним чином оформленим. В цей же час, при оформленні такого права в 2002 році ПАТ "Українська залізниця" не врахувало їхнього права користування земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просили суд визнати частково недійсними рішення Рожищенської міської ради №21/4
від 07 березня 2002 року та державний акт на право користування землею Серії І-ВЛ №001965 від 11 березня 2002 року про надання Львівській залізниці в межах Рожищенського району права постійного користування земельною ділянкою площею для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по
АДРЕСА_1.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області
від 19 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1,
ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що до правовідносин, які виникли в цій справі слід застосовувати положення ЗК УРСР в редакції
1990 року, так як приватизація житлового будинку відбулася в 1998 році. Спірна земельна ділянка площею 0,1182 га, на якій розташована нерухомість, належна позивачу, за адресою: АДРЕСА_1, по цільовому призначенню є землею залізничного транспорту. Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що спірна земельна ділянка використовується як смуга відведення залізниці під залізничним полотном та його облаштуванням, а отже належить до земель залізничного транспорту і не може передаватися у приватну власність.
Тобто, на момент приватизації житлового будинку позивачами, зазначені норми закону не передбачали автоматичного переходу на земельну ділянку, на якій розміщено житловий будинок, будівлю або споруду. Виходячи з наведеного слід дійти висновку, що спірна земельна ділянка перебуває у правомірному користуванні відповідача ПАТ "Українська залізниця". Позивачі не довели, яким чином порушуються їхні права. За таких обставин, суд вважав, що в задоволенні позову слід відмовити.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 19 листопада 2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність чи відсутність у землекористувача ПАТ "Українська залізниця" документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить "План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области", складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у
1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану м. Рожище. Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває в користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту.
На час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам в порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо. Права власності на спірну земельну ділянку позивачі не набули, як і не підтвердили, що їм на законних підставах належить право користування вказаною земельною ділянкою.
Оспорюване рішення міської ради прийняте в межах її компетенції і його прийняття та видача державного акта на право постійного користування землею не порушують прав та інтересів позивачів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами було допущено невірне застосування статті 30 ЗК України 1990 року. З 14 січня 1999 року до позивачів після приватизації житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами автоматично перейшло право користування земельною ділянкою, необхідною для його обслуговування. Згідно із пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року згідно з положеннями чинного до цієї дати Земельного Кодексу України (стаття 30) до набувача від відчужувана автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності.
Таким чином, дійшовши до висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 30 ЗК України 1990 року, суди дійшли до помилкового висновку про неможливість автоматичного переходу права користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок.
Помилковими також, на думку заявника, є висновки судів в контексті застосування статті 84 ЗК України щодо земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. Вважає, що ця норма застосована до спірних правовідносин неправильно, оскільки позивачі не ставили перед судом вимогу про визнання права власності на земельну ділянку, яка не може бути передана у приватну власність. У позовній заяві було заявлено вимогу про оскарження правовстановлюючих документів залізниці, які порушують право позивачів на користування землею, призначеною для обслуговування їх житлового будинку.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У квітні 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року справу за позовом
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Рожищенської міської ради та ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця ПАТ "Українська залізниця" про визнання частково недійсними рішення міської ради та державного акта на право постійного користування землею призначено до розгляду.
Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 загальною площею 101,7 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25 листопада 1998 року, виданим згідно з розпорядженням Ковельської дистанції цивільних споруд Львівської залізниці №252 від 25 листопада 1998 року "Про приватизацію квартир та будинків державного житлового фонду". 14 січня 1999 року зареєстровано право власності на вищевказаний житловий будинок у реєстровій книзі за
№1560.
Рішенням Рожищенської міської ради №21/4 від 07 березня 2002 року "Про затвердження технічної документації зі складання державних актів на право постійного користування землею Львівській залізниці" затверджено матеріали технічної документації та надано Львівській залізниці в постійне користування земельну ділянку площею 51,04 га (а. с. 16, т. 1).
11 березня 2002 року видано державний акт на право постійного користування землею, відповідно до якого Львівській залізниці в межах Рожищенського району надано у постійне користування 51,04 га землі для обслуговування залізничного транспорту (а. с. 17-20, т. 1).
Будинок АДРЕСА_1 у межах земельної ділянки 51,04 га, наданої Львівській залізниці в постійне користування для обслуговування залізничного транспорту, що підтверджується висновком експерта №8543 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз.
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції
до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_5, підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.
Згідно з положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.
Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала
стаття 377 ЦК України.
Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України №997-V від 27 квітня
2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України
(зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування.
Стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок.
Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості, розташованого на ній.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження
№12-143гс18).
Стаття 30 ЗК УРСР 1991 року в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 11 лютого 2015 року у справі №6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20).
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
За змістом частин першої, другої статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.
Згідно із статтею 6 Закону України "Про залізничний транспорт", у редакції станом на 25 листопада 1998 року (приватизації позивачами будинку), смуга відведення - це землі залізничного транспорту, що зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами, обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо.
Статтями 1, 4 Положення про землі, надані транспорту, затвердженого
07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР №58 і ради народних комісарів СРСР №50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об'єктами залізничної інфраструктури, тобто з прийняттям вказаного Положення у залізниці виникли права на землі смуг відведення.
Вказане Положення діяло до набрання чинності Постанови Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року №24 "Про затвердження Положення про землі, надані транспорту".
ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.
Разом з тим, вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту являлися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54,55 "Загальних основ землекористування та землеустрою", затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.
ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня
1970 року), Постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня
1990 року №562 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року (далі постанова №562) право залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалася. Згідно з пунктом 5 Постанови №562 громадяни, підприємства, установи, організації які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього кодексу зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.
Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року №563-ХІІ "Про земельну реформу" (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.
Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня
1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов'язкового виготовлення державного акта на право користування земельною ділянкою.
На підставі наведених норм, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що наявність чи відсутність у землекористувача ПАТ "Українська залізниця" документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.
Спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, про що свідчить "План границ полосы отвода линии Ровно-Киверцы-Ковель Львовской железной дороги Рожыщенского района Волынской области", складений за результатами зйомок земель смуги відведення вказаної лінії Київським філіалом Укржелдорпроекту у 1989 році по матеріалах польового знімання, викопіюваннях з планів землеустрою суміжних землекористувачів, планових матеріалів минулих років, скорегованих в натурі, наявних документацій по захисних лісонасадженнях, генерального плану міста Рожище.
Житловий будинок позивачів знаходиться на земельній ділянці, яка перебувала і перебуває в користуванні залізниці і відноситься до земель залізничного транспорту.
Як зазначали позивачі у позовній заяві, у листопаді 2016 року
ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулося із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. У травні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" про спонукання до укладання договору (справа №167/1291/16-ц). Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 20 лютого 2020 року закрито підготовче касаційне провадження у справі №167/1291/16-ц та призначено справу до судового розгляду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що, на час приватизації позивачами будинку, земельна ділянка для його обслуговування не була надана позивачам в порядку відведення, а так як вказана ділянка відносилась до земель залізниці, набути автоматично право власності на цю ділянку без зміни її цільового призначення було неможливо, оскільки такий висновок судів суперечить зазначеним вище правовим позиціям Верховного Суду України, Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду відповідно до яких, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
Неправильним є також застосування судами до спірних правовідносин пункту б частини четвертої статті 84 ЗК України відповідно до якої до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту, оскільки позивачі не заявляли вимог про надання їм спірної земельної ділянки у приватну власність.
Позов про визнання частково недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою виданого відповідачу та рішення міської ради позивачі мотивували набуттям ними права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані на цій земельній ділянці. Вважали, що право користування земельною ділянкою до них перейшло на підставі положень статті 30 ЗК УРСР 1990 року.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частини перша, друга статті 152 ЗК України у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення місцевої ради та видачі державного акта (2002 рік).
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Крім того, судами не надано оцінки висновку експерта №8543 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Волинським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, відповідно до якого земельна ділянка площею 0,1198 га, яка перебуває у користуванні позивачів є необхідною для обслуговування будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1.
Набуття фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до майна залізниці, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 30 ЗК УРСР 1990 року, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання такого майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.
Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості досліджувати докази, з'ясовувати обставини справи, необхідні для прийняття рішення, перешкоджає ухваленню нового судового рішення, а тому справа підлягає передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
За таких обставин, постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалена з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.
Постанову Волинського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович