«…» | UberText: lang-uk

Повна версія

ПОСТАНОВА:

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ:

26 травня 2021 року

м. Київ

справа №330/1621/16-ц

провадження №61-13633св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.

учасники справи:

позивач - керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області,

відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року у складі судді Ковальчук О. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Крилової О. В., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати пункт 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області (далі - Кирилівська селищна рада) від 16 грудня 2008 року №84;

визнати незаконним та скасувати пункт 2 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 0800 га, за адресою: АДРЕСА_1;

визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №258322, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1;

зобов'язати ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради, земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, керівник Мелітопольської місцевої прокуратури посилався на те, що під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні від 08 травня 2013 року №42013080000000053 встановлено, що рішенням Мелітопольської міської ради від 22 червня 2007 року №1/3 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку площею 0,0976 га, кадастровий номер 2310700000:01:021:0094, на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка), що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №998253, виданим 25 липня 2007 року та зареєстрованим в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010726200477.

Рішенням сесії Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 16 грудня 2008 року №84 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 2320355400:04:002:0139 площею 0,0800 га, на АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та передано цю земельну ділянку у власність ОСОБА_1.

Із дня реєстрації за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку (з моменту видачі державного акта серії ЯД №998253) він є таким, що використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки вказаного цільового призначення.

Отже, ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно.

Таким чином, передача Кирилівською селищною радою безоплатно у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки суперечить вимогам закону. У зв'язку з цим просив позов задовольнити.

Справу суди розглядали неодноразово.

Якимівський районний суд Запорізької області рішенням від 19 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовив через пропуск позивачем позовної давності.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 29 березня 2017 року з урахуванням ухвали цього ж суду від 19 квітня 2017 року про виправлення описки рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Верховний Суд постановою від 19 червня 2019 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 березня 2017 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Якимівський районний суд Запорізької області останнім рішенням від 25 листопада 2019 року поновив керівнику Мелітопольської місцевої прокуратури строк позовної давності для звернення з позовом. Позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував пункт 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд та надання їх у власність". Визнав незаконним та скасував пункт 2 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 в частині передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0800 га за адресою: АДРЕСА_1. Визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №258322, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1 та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010926400142. Зобов'язав ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради земельну ділянку площею 0,08 га, кадастровий номер 2320355400:04:002:0139, за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку у власність з порушенням частини четвертої статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якою визначено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, проводиться один раз по кожному виду використання. Враховуючи зазначене, суддійшов висновку, що оскаржувані рішення Кирилівської селищної ради суперечить вимогам закону та підлягають скасуванню. Оскільки рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку, є незаконним, суддійшов висновку, що підлягає й визнанню недійсним державний акт про право власності, а спірна земельна ділянка підлягає поверненню територіальній громаді смт Кирилівка. Також суддійшов висновку про поважність пропуску позивачем позовної давності.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Запорізький апеляційний суд постановою від 12 серпня 2020 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 9 399,52 грн.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Підставою касаційного оскарження вказував те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі №922/1467/19, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц, від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в основу вирішення питання про поважність причин пропуску позовної давності поклали обставини, яких не встановлено, та правові норми, які не стосуються цієї справи. Зокрема суди не встановили початок перебігу позовної давності у цій справі та обставин, які вказували б на поважність причин пропущення строку на звернення до суду з цим позовом. При цьому суди зазначили, що Держгеокадастр та його наступники упродовж 2009-2016 років не змогли встановити порушень статей 88, 90 ВК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 59, 60 ЗК України, а лише органам прокуратури вдалося з'ясувати наявність таких порушень, що стало підставою для звернення до суду.

Також скарга містить доводи про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, оскільки якщо прокурор, звертаючись з цим позовом, вважав, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги і відповідно до статті 88 ВК України не може перебувати у приватній власності згідно зі статтею 84 цього Кодексу, а суд, встановивши порушення водного законодавства, повинен був розглядати позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

У грудні 2020 року керівник Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що факт подвійної приватизації визнаний ОСОБА_1. Також вказував, що у цій справі прокурор є самостійним позивачем, який дізнався про порушення вимог законодавства при переданні у власність спірної земельної ділянки, яка розташована в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, у 2016 році, і саме з цього часу починається перебіг позовної давності.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

23 грудня 2020 року справа №330/1621/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Суди попередніх інстанцій встановили, що слідчий відділ Мелітопольського відділу поліції ГУНП України в Запорізькій області проводить досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке з попередньою правовою кваліфікацією за частиною першою статті 364 КК України внесені 08 травня 2013 року прокуратурою Запорізької області до ЄРДР за №42013080000000053 за фактом вчинення посадовими особами Кирилівської селищної ради кримінального правопорушення при прийнятті незаконних рішень щодо надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, а також при здійсненні ними контролю за діяльністю суб'єктів господарювання щодо використання земельних ділянок в смт Кирилівка.

Під час здійснення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні встановлено, що пунктом 1.13 рішення сесії Кирилівської селищної ради від 16 грудня 2008 року №84 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та згідно з пунктом 2 зазначеного рішення сесії селищної ради передано спірну земельну ділянку у власність.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серії ЯЗ №258322, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010926400142, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер 2320355400:04:002:0139, на АДРЕСА_1.

Разом з цим з'ясовано, що пунктом 2.12 рішення Мелітопольської міської ради від 22 червня 2007 року №1/3 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку площею 0,0976 га, кадастровий номер 2310700000:01:021:0094, на АДРЕСА_2, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка).

Право власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку посвідчене державним актом від 25 липня 2007 року серії ЯД №998253, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010726200477.

Отже, з дня реєстрації за ОСОБА_1 (з моменту видачі державного акта серії ЯД №998253) права власності на земельну ділянку у місті Мелітополі ОСОБА_1 вважається таким, що використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки вказаного цільового призначення.

Тобто ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно.

В ході огляду спірної земельної ділянки встановлено, що на ній немає об'єктів нерухомості, огорожі, будівель, споруд, фундаментів. Ці факти підтверджено протоколом огляду від 21 червня 2016 року, проведеного за участю представника Кирилівської селищної ради.

Також суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі Азовського моря.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною шостою, восьмою, дев'ятою та десятою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п'ятою статті 151 цього Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Результат аналізу наведених норм права дає підстави вважати, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в статті 118 ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень.

Відповідно до частини четвертої статті 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Встановивши, що ОСОБА_1 на час прийняття оскаржуваних рішень сільської ради всупереч частині четвертій статті 116 ЗК України, вже використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що слугувало самостійною окремою підставою для відмови у затвердженні поданих проектів землеустрою та відмови у наданні спірних ділянок у приватну власність безкоштовно, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про скасування оскаржуваного рішення місцевого самоврядування та, як наслідок, і свідоцтва про право власності на земельну ділянку, виданого на підставі цього РІШЕННЯ:

Таким чином Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням вимог ЗК України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Крім того, слід зазначити, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Наведене відповідає висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18).

Щодо вирішення вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України).

Частиною п'ятою статті 88 ЗК України передбачено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій".

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Результат аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18).

Прибережна захисна смуга Азовського моря на території смт Кирилівка не встановлена у визначеному законом порядку, тому її розмір врегульовано статтею 88 ВК України та становить 2 кілометри від урізу води Азовського моря.

У цій справі суди встановили, що спірна земельна ділянка знаходиться у законодавчо визначеній прибережній захисній смузі Азовського моря. В касаційній скарзі ОСОБА_1 не спростовував факту належності цієї земельної ділянки до земель водного фонду, а лише вказував на неправильне застосування норм матеріального права в частині підстав повернення земельної ділянки.

Керівник Мелітопольської місцевої прокуратури, звертаючись до суду з цим позовом, просив його задовольнити, зокрема, шляхом зобов'язання ОСОБА_1 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради спірну земельну ділянку.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зазначена вимога є обґрунтованою і підлягає задоволенню на підставі статті 1212 ЦК України, при цьому суди врахували висновок Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13.

Верховний суд вважає посилання судів на норми статей 256, 257, 261, 264 та 1212 ЦК України помилковим з огляду на наступне.

У пункті 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) зроблено висновок, що землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту "ґ " частини третьої статті 83, підпункту "г " частини третьої, підпункту "д" частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, а також в постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні юридичні норми.

Таким чином, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 256, 257, 261, 264 ЦК України та 1212 ЦК України і не застосували норми статті 391 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

У зв'язку з наведеним рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні на підставі статті 412 ЦПК України в редакції цієї постанови.

Доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин статей 257 і 261 ЦК України, заслуговують на увагу, проте вони не є підставою для скасування судових рішень, оскільки не впливають на кінцевий результат розгляду справи. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що до спірних правовідносин строк позовної давності не застосовується, оскільки рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу і позовна давність на такі позовні вимоги не поширюється.

Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19).

Також колегія суддів не може погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у прокурора не було процесуальних підстав для звернення до суду із цим позовом.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статуту позивача.

Судами встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади смт Кирилівка.

Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.

Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.

Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, крім іншого, рішення Кирилівської селищної ради, на підставі якого ОСОБА_1 набув безоплатно у власність спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо цієї земельної ділянки та згідно зі статтею 56 ЦПК України набув статусу позивача.

Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19).

Таким чином, підстави касаційного оскарження частково знайшли своє підтвердження, а оскаржувані судові рішення підлягають зміні в мотивувальних частинах в редакції цієї постанови.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року, тому його виконання необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови.

Поновити виконання рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 25 листопада 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун